Зі спогадів Василя Ґренджі-Донського
26-го січня 1939
Набігають телеграфічні і писемні протести від українців цілого світу проти іменування третім міністром чеха генерала Прхалу.
Наша провінція буриться. Ані чути не хочуть про Прхалу. Це нашому урядові додає сили провадити боротьбу далі.
Але й вороги не сплять. Русотяпи знайшли собі в Прхалі нову опору. Політичні партії ми розпустили, але мадяроно-русотяпи політикують далі в читальнях “Общества Духновича”.
Великі надії покладаємо на протести за границею. Чеська преса обурена тим, що Національна Рада послала телеграфічний протест за кордон. “А-Зет” пише:
“Билі учінені покуси прженест туто вец на мезінародні форум але тито покуси се нездаржілі” (були спроби перенести цю справу на міжнародний форум, але ці спроби не вдалися).
Міністерство внутрішніх справ повне ворожого елемента. Майже всі референти, шефи відділів, а навіть секретарки – це запеклі русотяпи, мадярони, україножери. А всю ту зграю терпить наш віцеміністр Павлюх. Питаємось, як то можливо, що не повикидає ворогів із такого важного міністерства? Але Павлюх є тієї думки, що в міністерстві є вони бодай “під оком”.
– А позбутися їх не можна? – питаємо.
– На жаль, ні, є вони дефінітивними урядовцями… врешті, що скаже світ?…
– Ні, коли ви маєте такі аргументи,то терпіть їх. Але ж вони явно саботують, не полагоджують прохання, українцям не хочуть видати навіть ті громадянства, що були їм уділені колись самою Прагою.
– Мені здається, що коли наша державність провалиться, то один з її гробокопателів буде надрадник Павлюх… є він добрий українець і адміністратор, кажуть, непоганий… та він не революціонер. Дав йому Господь розум, але скоротив на іншому боці: уділив йому дуже малу порцію смілості і цивільної відваги.
