Перебравши редакцію, прошу інж. С. Довгаля, дотеперішнього технічного редактора, щоб зостався, але він за жодну ціну не погоджується. Ну, що ж, приневолені ми обійтись без нього, хоч справді я дуже хотів би, щоб він залишився, але не дається намовити.

Роблю маленьку реорганізацію, нав’язую порваний контакт з організацією “Січ”, а навіть дістаю з “Січі” ще двох молодих співпрацівників і засукуємо рукави – працюємо.

Партія УНО випускає заклики, скорше накази. В перші два дні зголосилося до партії біля п’ять тисяч людей. Готовиться до виборів. Приємно почути, що посли не будуть мати жодної платні, а буде це почесна функція, за зворотом готових видатків та дієт у дні засідання.

Запросив мене надрадник д-р Павлюх до своєї канцелярії (він повірений веденням міністерства внутрішніх справ). Просить від мене інформації за колишнього мого шефа, директора Баку, що має стати краєвим комендантом жандармерії.

Я остовпів. Може, ніхто так не знає пана Баку як я, що з ним працював точно чотирнадцять років в одній канцелярії. Директор Бака уважається, так би мовити, зятем пана прем’єра Волошина. Панство Волошинів не мало дітей, то ж і взяли вони на виховання дівчинку-похресницю, донечку о. Фленька, Магдалину.

Директор Вака був капітаном чехословацької армії, відіграв деяку роль в 1918 році (був першим, що замаршував із чеським військом до Ужгорода), познайомився з панною Магдою і одружився. Залишив військо і став директором асекураційного товариства “Бескид”, інституції, яка своє існування може завдячувати виключно нинішньому прем’єрові Волошинові.

Директора Баку я знаю як запеклого чеського шовініста, прихильника централізму. Правда, він заївся був із легіонерами, мусив покинути військо і трохи нарікав не так на режим, як на саму привілейовану касту легіонерів, але інакше був він один з найбільших чеських шовіністів, хоч відкрито і не виступав вже через Волошина. Але за те всю злість виливав на мене, що, як його бухгалтер, був підкинений під ласку й неласку. Я не можу навіть описати, як ця людина мене, свідомого українця, їла протягом тих довгих років!

Та не через мою працю, бо моїм фаховим знанням всі мої попередні шефи були задоволені, але сильно ненавидів мене як безкомпромісового українця. Ненавидів він не тільки мене, але й найбільшого свого добродія, Волошина, якому може завдячувати свій маєток, свою кар’єру (бо він вояк а не фахівець), побираючи і по дві платні нараз. Критикував він Волошина ганебними словами, я не міг слухати, як він ображає, як він ганить культурну, а особливо політичну діяльність Волошина, не раз підло, брутально, словами військового зупака. Не раз хотілось мені піти і оповісти все те найбільше ображеній нашій великій людині.

Коли Волошин записав свій ужгородський поверховий будинок сиротинцеві “Свята Родина”, директор Вака, у своїй запеклості чеського егоїста, критикував поступовання Волошина немилосердними словами, що просто описати гидко. Не міг йому простити, що не подарував йому будинок.

Та найбільше обурили мене слова Ваки під час похорону пані Волошинової. Вака тоді назвав Волошина, цього найбільшого сина нашого карпатського народу, ненормальним, а також ненормальною і всю Волошинівську рідню.

Цього я не міг стерпіти і пішов до хати директора Волошина, щоб йому про все розказати. Вже хотів рота розняти, як почув, якими гарними словами вихваляє Волошин директора Баку. І я тоді замовк. Пригадав собі приповідку: “Не пхай пальці у двері…” “коли два брати б’ються – не мішайся туди, вони помиряться, а ти залишишся ворогом…”, можуть бути політичні справи, що з ними вони не погоджуються, але… рідня є ріднею.

Впродовж чотирнадцятьох років скаржився я на Баку у Волошина тільки один раз, коли справді він мені так допік, що я вже думав про самогубство.

Ваки ніхто на світі не любив, не любив його ні один українець, і ми всі страшно дивувались, як то можливо, що цю, до безконечности фальшиву людину міг любити такий знаменитий психолог, як директор Волошин.

Вака мав одну добру рису і в тім відрізнявся від інших чехів: хоч сам був грошолюбом, щодо чужих грошей був надзвичайно точним, каси мав різні та всі мав у порядку, все було зазначено до найменших деталей.

Він був людиною, що, будучи на чолі інституції, заробити не вмів, але затримати сотик – так. До безкрайності ощадний. Ми, урядовці, навіть олівці купували за свої гроші. Він був майстром педантерії, за найменшу дрібницю гриз не тільки нас, але й свою родину, а навіть самого себе. Велике довір’я у Волошина здобув собі тим, що був проти всякої інвестиції. Були плани купувати кам’яницю, оснувати різні підприємства, а він завжди був проти, тримав гроші в банку. Інституція мала до півтора мільйона самої готівки у банках. Інституції згодом попровалювались, доба не була пригожа на інвестиції, отже, виправдала директора Баку. І саме через це мав до нього Волошин довір’я.

Але при тому був таким україножером, що на саме тільки слово “українець” червонів, наче буряк, розпалювався. Але це йому не зашкодило, щоб грати подвійну роль: перед нами – україножера, а перед Волошином – великого прихильника українців.

Може, мені хто не повірить, але нехай спитається якраз надрадника Павлюха, який в краєвому уряді в Ужгороді сам бачив проти мене писемний донос директора Ваки. Заскаржив мене в уряді, що я є проти чехів та що проваджу українську іреденту…

Ми боремось за те, щоб жандармерія попалася до українських рук, а тут нещасна протекція, і родинні впливи доводять до того, що шефом української безпеки має стати україножер! Одного чеха прогнали, а другого беруть… Тоді нехай був би залишився полковник Віт, що був першорядним фахівцем!

Надрадник Павлюх і сам є проти Ваки. Але ж його форсують великі впливові особи, хто тоді посміє проти Ваки сказати хоч одне слово?

– Я посмію, – відповів я радникові Павлюхові. Пішов і на засіданні УНО все те повторив судді – д-рові Дуткові, сестрінкові пана прем’єра. Навіть просив його, нехай поговорить і переконає пана прем’єра, що буде нещастям повірити Вакові ведення жандармерії. Жандармів-чехів хочемо замінити нашими, а тут тобі будуть найбільші перешкоди від самої голови.

Д-р Дутка до пана прем’єра стояв найближче, там мешкав, там харчувався. Але чи він говорив про те з паном прем’єром – не знаю. Фактом є, що Вака дістав підвищення, з капітана скочив на підполковника і обняв краєву команду “української” жандармерії…

Джерело: В. Гренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України. – Т. 8.