Автомашини зупинились у військових казармах у Кривій, на березі Тиси, недалеко від Хуста. Це були військові казарми чеського війська на Краснім Полі. Казарми над самою Тисою. Коли б нас ще далі везли, частина з нас напевно б подушилась. На дворі було холодно, залітав сніжок. Як пізніше я побачив, Крива стала збірним табором для всіх ув’язнених на Східнім Закарпатті.
Нас ввели до великої зали. З братом тримаємось разом. Нас поставили в ряд і приказали всім роздягнутись догола, а одяг, зв’язавши, відложили на бік. Це була зала колишнього військового кіна.
Кіштулинець стоїть при мені, тримаючи в руці папірчик, що його своєю кров’ю написав Олександр Блистів. Він боїться, що наші одяги будуть знову переглядати, скручує папірець і кидає під одяги. Ми, голі, стали в ряд, під стіну зали. А на другому кінці зали, з отвору в стіні, показався кулемет. Одні зблідли, інші на місці здерев’яніли. Вояк поволі приладнував кулемет, цілив на нас, потім знов оправляв, а ми стояли в ряді під стіною, голі, в зимі, шепочучи: «розстріл».
Пройшло четверть години. Потім відтягнули кулемет, а нам наказали вийти на двір. На дворі ми знову стояли голі й мерзли, а потім ввели нас в іншу залу й обстригли волосся…
У залу, де були наші одяги, ми вже не вернулись. Нам їх повикидали на двір. Кіштулинець вже не міг вернутись за папірцем, списаним кров’ю Блистова…
Ми три дні були в Кривій. За ті три дні частину з нас страшно перебили. Били гумовими палками по босих ногах, по п’ятах і підошвах, а як ті спухли, приказували босо підскакувати на гострому, кришеному камінні. А хто не міг, на того накидались вояки, прикладами гвинтівок били куди попало, аж поки жертва не впала без пам’яті.
Сидимо у великій залі, один біля одного на землі, нерухомо, дивитися можемо лише вперед. Поміж нами проходжуються мадярські вояки. За кожним словом, а їх слова говорять про їх геройство, вони лають бандитів січовиків, українських терористів. При тім, час від часу, все когось почастують ударом, гвинтівкою, щоб тим надати ваги своїм словам, а собі авторитету… В одному куті зали сидить кілька наших жінок.
Мадяри арештували не лише нас, молодих людей, але й старших, просто дідів, що ледве стояли на ногах, не лише гімназистів, вже від четвертого класу, 15-16-річних, але й багато жінок. Кілька з них привезли аж до Кривої. Спізнаю між ними професорку Ростиславу Бірчаківну, дочку професора Володимира Бірчака. А хтось шепче мені збоку:
– Та стара жінка, третя з правого боку, то Купчикова мати…
Купчикова мати з Королева над Тисою… Перед кількома тижнями її сина вбили чехи, а тепер добивають мадяри й її саму…
У залу ввійшов з кількома офіцерами Юлій Марина. Нам виголосили, що він міністерський радник. Пройшовся поміж нами, розглядався, потім став і, здається, щось говорив… Прийшов в священичому коларі на шиї.
На нього ми могли дивитись лише з погордою. Він греко-католицький священик, нежонатий, віце-ректор Ужгородської теології. Цей чоловік загально відомий як неморальний, нечесний, грубіян, зарозумілий, без священичого звання. Він, Ільницький, Бродій, Фенцик і ще кілька інших підписали документ, яким взивали мадярів, щоб «визволили» Закарпаття.
Ні, я знаю, що той документ був мадярам потрібний лише для того, щоб мати на папері дипломатичний претекст і «виправдання» до нападу на Карпатську Україну, але погорда в нас до Юлія Марини тому, що він, як священик, мав сумління підписати папір, яким взивано до вбивання… А тепер він прийшов дивитись на конання жертв… Кажуть, вбивцю щось тягне на місце злочину…
Промовляв мадярський офіцер. З його слів я пригадую це:
«Не тих обвинувачуємо, що стріляли в бої, чи що навіть вбили одного, п’ятьох чи більше мадярських вояків, але вас, бо ви їх до бою вислали…»
3 нас ніхто не вставав, щоб говорити, а може були б і не дали йому слово. І нащо маємо ми падлюці Маринові чи якомусь мадярському офіцерові говорити, що з нас ніхто нікого в бій не слав, що, хто йшов, ішов з наказу вічного й святого: боронити край свій рідний перед наїздником.
Наша мовчанка була сильніша грому. Марина й мадярські офіцери не вчули слова жалю, благань і прохання помилувати нас. Юлій Марина виходив із зали як битий пес…
Через три дні нас поставили в ряди і ми, між двома рядами війська й жандармів, відходили на найближчу залізничну станцію. Перед вирушенням нам виголосили, що коли б дехто спробував втікати, буде зразу застрелений.
Карпатська Україна у журналі «Пробоєм»
На малій залізничній станції біля Кривої спакували нас у вантажні вагони. До одного вагона нас дали понад сорок осіб. Багатьом, особливо старим віком, в переповненому вагоні ставало зле, зомлівали. Даремно ми просили води, поїзд рушив.
Нас відвозили з рідної землі…
Ноги можна випростати лише тоді, коли людина встане. При цьому всьому якось нам легше. Ми потиху можемо розмовляти. Сідаємо, напівлягаємо один біля одного, говоримо, питаємо про знайомих, приятелів… Багато в нас є що говорити…
З братом стулились ми в кутику вагону й крізь дірку в дошках дивимось вон. Багато мали ми що говорити з братом. Він пережив те саме, що і я.
Вечоріло, як поїзд прибув до первісної границі Закарпаття з Мадярщиною. В нас, у вагоні, темно, мовчанка… Зразу чуємо зовні страшний крик, за тим скриплять колеса вагонів і поїзд стає. Дивлюсь скрізь дірку в дошках вагона. Біля колії лежить мадярський вояк, обидві ноги вище коліна відрізані, кров ллється з відрізаних ніг, а він звивається в болях.
– Застрільте мене, застрільте мене!… – хрипить.
Доки другі збігаються, два вояки беруть, мов дві колоди, дві його відрізані ноги й прикладають до трупа вояка, говорячи: «Ще зростуться!».
Відраза й погорда стає в мені. Відраза до того, що кричать «Застрільте мене!», що тими ногами, що там тепер лежать, як колоди, не одного з нас топтав, не на однім танцював, не одного копав, не від одного здоров’я відібрав й залишив стару матір без помочі, жінку – вдовою, а дітей – сиротами. А погорда до тих темних «вітейзів», що прикладували ноги, «щоб зрослися».
Бог свідком став нам в моменті, як мадяри вивозили нас з рідного краю, як переступали вагони границю нашої землі, в напрямі до глибини Мадярщини…
Бог свідком став нам, бо всі вагони, повні в’язнями, перейшли трупом мадярського жандарма…
Бог явно вказав нам, що стоїть на сторожі нас…
І нове життя вступило між нас…
Між тим вояки вхопили трупа й відносили до передніх вагонів. Жандарм стікав кров’ю і тратив сили. Вже не кричав, лише важко харчав: «Застрільте мене!… застрільте мене!»… Поїзд рушив далі…
