Роман Офіцинський: Актуальне про угорську агресію на Закарпаття (1938-1944)

Злободенність регіональної проблематики періоду Другої світової війни (з прилеглими часовими відтинками) неждано і бурхливо підсилила сучасна зовнішньополітична кон’юнктура.

Передусім – настійливими вимогами історичної правди від України з боку західних сусідів – Польщі та Угорщини.

Доморощені націоналісти, праві, праворадикали і просто радикали від Революції гідності екзальтовано проводять електоральну мобілізацію, почергово очолюють владні органи (надто правоохоронні), забуваючи втілити в життя виборчі чи революційні гасла загалом, а на царині історичної політики (національної пам’яті), зокрема. Українську еліту й контреліту в унісон у критичний момент заїдає бездіяльна політкоректність, хоча сусіди вважають це слабкістю і продажністю. Торгівля минулим – не менш прибуткова, хоча маловідома сторінка політичної історії.

Ідеї та аргументи щодо об’єктивної інтерпретації наявного історичного матеріалу про Закарпаття 1938-1944 рр. оприлюднювались автором цих рядків протягом тривалого часу в науковому, науковопопулярному і публіцистичному жанрах кількома мовами – українською, угорською, російською, словацькою. Передусім ідеться про належну історикоправову оцінку процесу ліквідації Карпатської України, яку окупувала й анексувала Угорщина [1; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 12, 14; 15].

Особливо зрезонувало тематичне інтерв’ю для «Історичної правди» [16], що зачепило й адептів «русскаго міра». Навіть удостоєний чималого викривального нарису «Вибори» по-карпатоукраїнськи» у московському контрпропагандистському виданні та почесне тавро фальсифікатора історії України [2].

Відомо, що за всіх обставин Москва – непомильна, а з Кремля видніше, які в кого мусять бути знання про минуле. Якщо відкинути іронію, то все ж не можна не побачити історіографічний поступ упродовж останніх двох десятиліть, який визнається науковою спільнотою, стає парадигмою.

На ключовому напрямку вдалося зрушити камінь із мертвої точки. Обґрунтовані твердження про окупацію та анексію Карпатської України як українську точку відліку Другої світової війни здобули підтримку в науковому середовищі. Про це свідчить узагальнювальна книжка «Україна у Великій війні 1939-1945» 2014 р., де присутній промовистий підрозділ «Карпатська Україна. Початок Другої світової війни для України» [17].

Нагадаю про що мовиться концептуально. Для позначення трагічного фіналу Карпатської України та його наслідків підходять не всі історикоправові терміни, якими оперують учені: агресія, анексія, інтервенція, окупація.

Протягом чотирьох місяців (15 березня – 7 липня 1939) Карпатська Україна перебувала в режимі військової окупації Королівством Угорщина. Окупованою територією управляла Військова адміністрація Підкарпаття (K?rp?taljai katonai k?zigazgat?s).

Угорщина провела анексію Карпатської України у два етапи (частину території в листопаді 1938-го за Віденським арбітражем, а решту – в березні-липні 1939 р. внаслідок військового вторгнення), яку не визнали країни антигітлерівської коаліції – творці післявоєнної карти світу.

Правовою основою для переходу від військового до цивiльного управлiння стали закон «Про з’єднання Пiдкарпаторуської територiї з Угорською державою» і розпорядження прем’єр-мiнiстра «Про теперiшнє управлiння суспiльною справою на повернених землях Пiдкарпатської Русi» від 22 червня 1939 р.

Термін «агресія» включає тимчасове зайняття чужої території (окупацію) і насильну зміну її статусу (анексію). Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) у складі федеративної Чехословацької Республіки (жовтень 1938 – березень 1939) зіткнулася з обома формами агресії. Спочатку з боку Угорщини і Польщі засилалися озброєні банди і диверсійні групи, що чинили терор у прикордонні. Чисельність диверсантів вимірювалася кількома сотнями осіб, а терористичних актів, у т. ч. вбивств – десятками. Йдеться про опосередковану агресію.

Далі чехословацька влада, представлена урядом Карпатської України, опинилася віч-на-віч із масованим вторгненням збройних сил Угорщини 14-15 березня 1939 р. Угорщина окупувала новопроголошену державу до 18 березня 1939 р., а до 7 липня 1939 р. анексувала.

Дотичний термін «інтервенція» не підходить для цього контексту, хоча використовується стосовно Карпатської України. Класично в новітній час поблизу кордонів сучасної України подібне мало місце під час придушення Радянським Союзом революцій в Угорщині 1956 р. і Чехословаччині 1968-го. Під кваліфікацію інтервенції (з ознаками мирної неворожої окупації) підлягають дії нацистської Німеччини щодо союзника Угорщини, починаючи з 19 березня 1944 р., за згодою глави держави М. Горті. Вся повнота влади на Підкарпатській території знову, як і в березні-липні 1939 р., перейшла до військової адміністрації на чолі з урядовим комісаром.

Угорщина не обмежилася окупацією Карпатської України. 23 березня 1939 р. угорські війська вторглись у Словаччину трьома напрямками: Великий Березний–Старина; Малий Березний–Стакчин; Ужгород–Собранці. Це український етнографічний регіон. Обґрунтували проведену анексію тим, що зайняли стратегічні пункти для захисту залізниці в долині р. Уж. 4 квітня 1939 р. в Будапешті підписано протокол, згідно з яким словацька територія зменшилася на округ Собранці (24 тис. осіб) і частину округу Сніна, де проживало 45 тис. осіб. Землі площею 1 065 кв. км включили до Підкарпатської території.

У першій половині XX ст. режим військової окупації регулювався Гаазькою конвенцією 1907 р. Угорщина у Карпатській Україні «закони і звичаї сухопутної війни» ігнорувала, а виконала частину з них під тиском сусідньої Німеччини. Зокрема, ст. 23 конвенції категорично забороняла «вбивати чи ранити противника, котрий, склав зброю або, не маючи більше засобів захищатися, безумовно здався».

Особливою жорстокістю відзначився угорський жандармський загін капітана Зелді, що в окрузі Тячів протягом трьох днів (до 18 березня 1939 р.) стратив понад 200 осіб. У Хусті окружний військовий начальник полковник Голлоді дозволив виконати 170 смертних вироків. 16 березня 1939 р. біля с. Кам’яниця Ужгородського району перед телекамерами угорські солдати розстріляли полонених – 10 членів «Карпатської Січі». Ще більші злочини скоєні на Верецькому та інших перевалах. Це злочини проти людяності, яким нема терміну давності.

Із весни 1939 р. ведуть відлік масові репресії у межах нинішньої Закарпатської області, що продовжилися з приходом Радянської армії восени 1944-го. Від 15 березня 1939 р. край вдруге поспіль після Віденського арбітражу перетворився на переселенський табір. Якщо у листопаді 1938 р. близько 20 тис. осіб покинули Ужгород, Мукачево, Берегово з прилеглими на південь місцевостями і перебралися в Карпатську Україну, то тепер понад 40 тис. мешканців евакуювалися під прикриттям чехословацького війська двома масивними колонами – через Румунію та Словаччину.

У ході наступу 40-тисячної угорської армії та терористичних дій місцевих угрофілів 15-18 березня 1939 р. загинуло понад півтори тисячі симпатиків Карпатської України. Відтак на карпатських перевалах угорські та польські солдати розстріляли декілька груп полонених «січовиків» (близько 600 осіб). Частину з них Румунія передала Угорщині, що депортувала їх у Польщу.

Виявили захоронення археологи комунального підприємства Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань, жертв воєн, депортацій, політичних репресій «Доля». У жовтні-листопаді 2008 р. й у серпні 2011го на землях Верб’язької сільської ради Воловецького району Закарпатської області досліджено дві братські могили з останками майже десяти і двадцяти січовиків. Знахідки спричинили суспільний відгомін, бо знаходилися поблизу пам’ятника приходу літописних мадярів у Паннонську рівнину.

Угорські конвоїри привели січовиків 78 колонами по 70-80 осіб на Верецький перевал, де пролягав тоді кордон між Угорщиною та Польщею, і передали польським прикордонникам. Останні розмістили полонених на день у казармах, а потім групами 10-20 осіб конвоювали вздовж лінії кордону на півторадва кілометри і розстріляли над закарпатськими селами Верб’яж і Нова Розтока. Зокрема, біля Нової Розтоки (1966 р. приєднана до Верб’яжа) знаходилися три могили січовиків. Загальне число розстріляних – від 500 до 600.

Подібні розстріли полонених січовиків зафіксовані на Татарському перевалі поблизу Ясіня, неподалік нинішнього автошляху з Рахова до Івано-Франківська.

Також протягом кількох місяців через угорські в’язниці та концтабори пройшли 1,2 тис. українських патріотів, які залишилися в краї в березні 1939-го, а близько 2 тис. звільнили з посад або перемістили углиб Угорщини.

Отже, бачимо чисельні злочини проти людяності, здійснені військовими Угорщини. Вони досі не розслідувані, хоч уже вісім десятиліть є фото і кінодокументи, речові докази тощо. Певна частина їх зафіксована навіть радянською «Обласною надзвичайною комісією по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-мадярських загарбників і обліку втрат, завданих ними громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам Закарпатської області» в числі 65 тис. актів і сотень свідчень. Звіт опубліковано газетою «Закарпатська правда» 7 травня 1946 р.

У наш час під таким кутом зору зауважена проблематика розглядається не вперше. Примітною є резолюція семінару «Українофобія як явище та політтехнологія» (Львів, 17 травня 2013 р.) під назвою «Розстріли на карпатських перевалах у березні 1939 року: невідомий злочин». Ішлося про від 600 до 800 убитих. Археологічно-ексгумаційні роботи підтвердили факт злочину з участю угорських і польських державних інституцій. Перед науковцями і владою України поставлено завдання:

1) всебічно вивчити обставини подій із залученням усіх можливих документів, які зберігаються в Угорщині, Чехії, Польщі, Росії, Німеччині;

2) дати політичну оцінку злочинним діям;

3) встановити імена жертв злочинів 1939 р. на карпатських перевалах, укласти Книгу Пам’яті Карпатської України;

4) продовжити археологічно-пошукові роботи і належно перепоховати знайдені рештки;

5) увічнити пам’ять загиблих меморіалами на Верецькому та Яблуницькому (Татарському) перевалах [18].

Це консолідована позиція академічних й університетських учених, адже провели вказаний семінар Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної академії наук України, філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка.

Відтоді зроблено небагато, але принаймні відкрито європейського взірця меморіал на Верецькому перевалі в 2017 р. Утім усеукраїнська і регіональна верхівка владних, освітніх, наукових, а надто партійних структур мислить про Карпатську Україну здебільше у координатах ідейно-виховного просвітництва й агітаційно-пропагандистських штампів. Звісно, постійні просвітницькі зусилля важливі, проте конче потрібно досягти вищого рівня в науково-правовій та меморіальній площинах.

Найперше вимагається ретельна юридична кваліфікація.

Належить залучити криміналістів, які спеціалізуються на військових злочинах і злочинах проти людства. Їхню працю щодо угорської агресії проти Карпатської України має підсумувати судове рішення. Адже є прецедент – кропітке розслідування Служби безпеки України і встановлення вини організаторів геноциду в Україні 1932-1933 рр. постановою Апеляційного суду м. Київ у січні 2010 р.

Кримінальний кодекс України дозволяє притягнути до відповідальності за планування, підготовку, розв’язування, ведення агресивної війни, воєнних дій, воєнного конфлікту (ст. 437), а також порушення законів і звичаїв війни: жорстоке поводження з військовополоненими і цивільним населенням, вигнання населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом (ст. 438). Окремо карається вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання, використання найманців у збройних конфліктах, воєнних і насильницьких діях, зокрема щодо територіальної цілісності (ст. 447).

Це важливо в умовах непрямої (гібридної) реабілітації в сусідній країні ймовірних учасників злочинів на Закарпатті напередодні та під час Другої світової війни. 2017 р. в Угорщині змінено закон XLV 1994 р. про підтримку вдів і сиріт військовослужбовців. Надано право на компенсацію або пенсію найближчим родичам угорських військових і жандармів, які загинули у листопаді 1938 – травні 1945 рр., а також інтернованих для примусової праці в повоєнному СРСР. На кону щомісячна пенсія 8,5 тис. форинтів або одноразова компенсація від 50 тис. до 250 тис. форинтів. Дію закону поширено на закордонних угорців, у т. ч. мешканців Закарпаття.

Водночас у грудні 2017 р. в Ужгороді за фінансової допомоги угорського уряду відкрили громадський музей жертв сталінських репресій. Головний акцент зроблений на примусових робітниках із Закарпаття (23 тис. угорців і німців).

Цілком резонно постало зустрічне питання про музей жертв угорської агресії (19381944), що за масштабами на Закарпатті перевершує сталінщину: 100 тис. загиблих, 71 тис. примусових робітників і т. д. [10; 11; 13]. Цей меморіальний аспект є вельми актуальним.

У сучасній угорській історіографії свідомо оминають незручні факти з минулого Угорщини, куди в роки Другої світової війни входило Закарпаття. Якщо про сталінські репресії проти закарпатських угорців і німців (інтернування і депортації) за державні кошти України 2012 р. з’явилося солідне документальне видання, то угорська влада не квапиться висвітлити аналогічні злочини. В угорські трудові табори, наприклад, забрали втричі більше закарпатців, ніж у сталінські.

Угорщина відкрила скриньку Пандори, застосувавши етнічний критерій. Примусовими робітниками стали не представники привілейованих «дружніх націй» (угорців і німців), а люди «другого сорту» – українці, євреї, румуни, словаки, роми.

На часі наступні капітальні видання. Так, у Державному архіві Закарпатської області є фонд Р1 «Письмові роботи учнів неповних і середніх шкіл, педагогічних училищ і технікумів Закарпатської області на тему «Що я бачив і пережив під час німецько-угорської окупації» (Колекція 1946-1947 рр., 56 справ). Він офіційно існує, але загубився, затерся між стосами документів. Ця детективна пригода мусить таки завершитися публікацією важливих свідчень окремою книжкою.

Коли зазначені правові та меморіальні кроки будуть зроблені, то матимемо новий вагомий поступ на шляху історичної правди.

ДЖЕРЕЛЬНІ ПРИПИСИ
1. Венгерская власть страдает комплексом неполноценности под названием «Великая Венгрия»: интервью Романа Официнского // REGNUM [Москва]. – www.regnum. ru. – 2011. – 29 марта.
2. Каревин А. Сумерки невежества. Технология лжи, или 75 очерков о современной фальсификации истории на Украине. ? Москва: Центрполиграф, 2016. ? 510 с. (див. нарис «“Выборы” по карпатоукраински»).
3. Офіцинський Р. Окупаційний режим у Карпатській Україні (15 березня – 17 липня 1939 р.) // Молодь – Україні [Ужгород]. – 1996. – Т. 9. – С. 6168.
4. Офіцинський Р. Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939 – 1944). – Київ: Інт історії України НАН України, 1997. – 244 c.
5. Офіцинський Р. Окупація (Карпатській Україні – 60) // Соціалдемократ [Ужгород]. – 1999. – 20 березня. – С. 7.
6. Офіцинський Р. Окупація та анексія Карпатської України (березеньлипень 1939 р.) / Oficynskyj R. Okup?cia a anexia K?rp?tskej Ukr?jiny (marecj?l 1939) // Карпатська Україна (1938 – 1939): Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції до 70річчя проголошення Карпатської України; К?rp?tsk? Ukrajin? (19381939): Zborn?k pr?spevkov z medzin?rodnej vedeckej konferencie venov?nej 70v?ro?iu vyhl?seni? ?t?tu K?rp?tsk? Ukr?jin?, v Pre?ove 5 marca 2009 roka. – Pre?ov – U?horod, 2010. – С. 154163; S. 328337.
7. Oficinszkij R. K?rp?talja (K?rp?taljai korm?nyz?s?g) Magyarorsz?g fennhat?s?ga alatt 19391944 // K?rp?talja 19192009: t?rt?nelem, politika, kult?ra / F?szerk. Cs. Fedinec [and other]. – Budapest: Argumentum, 2010. – О. 164184.
8. Офіцинський Р. Окупація та анексія Карпатської України // Закарпаття 19192009 років: історія, політика, культура / Упоряд. Ч. Фединець та ін. – Ужгород: Ліра, 2010. – С. 191198.
9. Офіцинський Р. Окупація та анексія Карпатської України // Трибуна [Ужгород]. – 2011. – 12 березня. – С. 1, 6.
10. Офіцинський Р. Примусова праця на Закарпатті 19391944 років очима «живої історії» // У рабстві: усні історії примусових робітників Закарпаття 19391944 років / Упоряд. О. Грицак, Р. Офіцинський. – Ужгород: ІВA, 2013. – С. 834.
11. Офіцинський Р. Роми і примусова праця на Закарпатті 19391944 років // Ромологія: історія і сучасність: Матер. міжнар. наук. читань / Упоряд. Є. Навроцька. ? Ужгород: Ліра, 2013. ? С. 7682.
12. Oficinszkij R. A m?sodik vil?gh?bor? ukr?n kiindul?pontja: K?rp?ti Ukrajna t?rt?net?nek jelenkori nemzetihazafias interpret?ci?s k?s?rletei // K?rp?ti Ukrajna: Vereck?t?l Husztig. Egy konfliktust?rt?net nemzeti olvasatai / Szerk. Cs. Fedinec. ? Pozsony: Kalligram Kiad?, 2014. ? O. 285294.
13. Офіцинський Р. Демографічні втрати Закарпаття в Другій світовій війні // Книга скорботи України. Закарпатська область: Док. і матер. / Ред.упоряд. Б. Гвардіонов та ін. ? Ужгород: Карпати, 2016. ? С. 1124.
14. Офіцинський Р. Карпатська Україна: сучасний погляд на події 1938 – 1939 років // Новини Закарпаття [Ужгород]. – 2017. – 12 березня. – С. 13
15. Роман Офіцинський. «Іду на смерть, бо любив свою рідну Україну». Яку роль зіграло проголошення Карпатської України в березні 1939 року для нас сьогоднішніх? / Розмовляла Л. Олійник // Новини Закарпаття [Ужгород]. – 2012. – 17 березня. – С. 18.
16. Роман Офіцинський. З Карпатської України для нас почалася Друга світова / Інтерв’ю взяв М. Галущак // Українська правда, Історична правда [Київ]. – 2013. – 15 березня; За вільну Україну плюс [Львів]. – 2013. – 21 березня. – С. 2; 28 березня. – С. 2.
17. Україна у Великій війні 19391945 / Від. ред. І. Юхновський. – Київ: Емма, 2014. – 264 с. (див. підрозділ «Карпатська Україна. Початок Другої світової війни для України», с. 2831).
18. Українофобія як явище та політтехнологія / Упоряд. Я. Гарасим та ін. – Львів, 2014. – Вип. 1. – 140 с.

Джерело: науково-мистецький часопис “Екзиль”, ч. 1, 2018