Зі спогадів Вікентія Шандора

У період федеративної державності армія була загальнодержавною і підпорядкованою Міністерству національної оборони у Празі (як і за першої республіки).

Головнокомандуючим 12-ї дивізії в Карпатській Україні був бригадний Генерал Олег Сватек (вбитий німцями у жовтні 1941 p.), начальником штабу до 9. 1. 1939 року був пполк. ґен. штабу Ланґ, потім пполк. ґен. штабу Фішера, штаб дивізії знаходився у Сваляві. Генерал Сватек, як і багато чеських офіцерів, прихильно ставився до Карпатської України та її уряду.

Призначенням Генерала армії Л. Прхали міністром Карпатської України останній перейняв і командування збройними силами від Генерала Сватека, що сильно укріпило його особисту позицію.

Наприкінці 1938 р. в Хусті почала прибувати молода із Галичини та інших частин Европи, передовсім з-поміж провідного активу ОУН, щоб стати на допомогу молодій українській державі. З-за свого патріотизму більша частина цієї молоді вже пройшла польськими тюрмами в Галичині. Ця молодь відчула потребу своєї участі в державному будівництві Карпатської України, за що їй належить наше признання, пошана і подяка.

Із зміною політичного статусу Карпатської України на сфедеровану державу змінилася позиція і роль українців у державі. Із національної позиції (за першої республіки) українці стали провідним державно-творчим чинником з обов’язком діяти не тільки з позиції держави, але й на власну відповідальність. Цю зміну у федеративній Чехо-Словаччині не усвідомили собі декотрі карпатські діячі на провідних постах у Хусті.

Неправильно зрозуміли її і декотрі наші брати з Галичини.

Певним чеським колам одночасно було тяжко зрозуміти і погодитися з думкою, що український уряд став у Карпатській Україні повноправним екзекутивним органом.

У Хусті було створено Головну команду Карпатської Січі, до праці якої включалася і молодь з Галичини. Вона принесла з собою не тільки палкий патріотизм, але теж і форму та методи конспіративної протипольської боротьби, які стали впроваджувати в життя і в Карпатській Україні.

Не знаючи місцевих обставин, галичани стилем своєї праці не врахували наш тогочасний політичний досвід ані державно-федеративну систему Чехо-Словаччини та нашу участь в ній.

Вони вводили в дію нові безкомпромісні революційні методи, які не завжди відповідали нашим політичним інтересам, а часом і державним потребам. У той час проблеми не можна було рішати безкомпромісними чи революційними гаслами, а тільки цілеспрямованою, конструктивною працею при участі всього народу та регульованою урядом.

Протягом короткого часу в Головній команді Карпатської Січі стало помітним щось таємне між командатами чи референтами, які користалися псевдонімами і зайво розпочали організовувати власні політичні інституції, які діяли відокремлено. У 1938–1939 роках ОУН, очолена Проводом українських націоналістів . ОУН була, з організаційного і політичного боків, найсильнішою організацією українців у вільному світі. Вона мала найбільший вплив на молодь, зокрема в Галичині, і забезпечила за собою першість і в організації та керівництві Карпатської Січі. Було створено «Окремий штаб ОУН для справ Закарпаття». До нього належали сотник Ріко Ярий (військові справи й зовнішня політика), Я. Барановський (орґанізаційні справи і внутрішня політика), О. Чемеринський (преса та інформація). Окремий штаб ОУН формально й фактично розпочав свою діяльність у Карпатській Україні в лютому 1938 p., маючи характер «координаційної інституції», в якій узгоджувалася політика окремих референтур ОУН-у. У лютому 1938 року створення інституції було доцільним, але інакше представляється її діяльність в часі федеративної діяльності з українським урядом на чолі.

Створенням такої схеми ОУН перебрав на себе вирішальний вплив на керівництво Січі, а тим самим і відповідальність за її вчинки.

Здійснювання зовнішньої політики федеративної Чехо-Словаччини належало до компетенції Міністерства закордонних справ у Празі, на рішення якого мав вплив як член федерального уряду також і уряд Карпатської України. Тому не було ані легальних підстав для якого-небудь окремого здійснювання зовнішньої, ані внутрішньої політики. Внутрішня політика належала у правомочність прем’єра А. Волошина як міністра внутрішніх справ.

Створений, таким чином, подвійний орган в Карпатській Україні не був на користь державі, а скоріш навпаки. ПУН мав свої органи для ведення власної як зовнішньої, так і внутрішньої та іншої політики, що можна зрозуміти, але мати такий орган і для справ Карпатської України в період федерації – це створювало враження другого уряду. Як виходить із спогадів, листів, розповідей та інших свідчень, наша громадськість так і сприймала цей стан. Це відчував і уряд, коли члени Головної команди Січі з приводу своєї приналежності до ОУН ставили перед ним вимоги офіційного характеру, до чого не мали часто ані правових підстав. Ніяка держава не стерпить такий стан, бо за все відповідає уряд. Тому і виконавчі органи повинні бути йому підпорядковані, чого в даному випадку практично не було.

Аналізуючи тогочасні політичні події в Карпатській Україні, потрібно сказати, що це була своєрідна «революція без голосної революції», період великих політичних перетворень в Европі, коли було важко, як і всяку іншу революцію, досконало контролювати. Прем’єр д-р А. Волошин під час свого перебування у Празі часто згадував, що після виборів до Сойму, планує привести в порядок багато справ державного характеру.

Як проявилися такі незвичні умови на прикладі, я довідався під час святкування 60-річчя від дня народження Генерала Омеляновича-Павлеика у Празі, де я заступав уряд. Після програми у приватній розмові Генерал сказав мені, що радий би поїхати у Карпатську Україну і побачити частину української державної території. Мені здавалося, що перешкодою для нього є фінанси, тож спонукнувся йому допомогти.

– Я не гроші маю на думці,– сказав генерал. – Туди не пускають.

– Не розумію, як можуть не пускати людину, адже там не потрібно паспорта чи візи, – відповів я йому.

– Свого часу хотів я включитися до праці в Січі, та ті не хотіли, а тепер не радять туди їхати. Я знову виявляв своє бажання, але мені відмовили.

Це було для мене відкриттям.

Якось наприкінці лютого зголосився до мене українець із Америки – Каленик Лисюк із сином Петром, які були в дорозі до Хуста. Син поїхав раніше, тато ще лишився на декілька днів у Празі, де мав своїх друзів ще з часів визвольної війни. Лисюк теж був знайомий з Генералом Омеляновичем-Павленком із часів зимового походу. Свою розмову з Генералом Лисюк описав так:

– Всі рвуться у Карпатську Україну, тож чому не їдете?

– Бачите, пане Лисюк, не приймають до Січі, свої – та не свої. Не допускають мене до ніякої праці, кажуть, що без нас обійдуться. Дай, Боже, аби обійшлися, але там, у Січі, молодь недосвідчена, ми могли б дати їй свої знання як інструктори військового діла.

– Слухаю і не можу цього зрозуміти. Як це так, що ветеранів визвольної боротьби не треба якраз тепер, у таку пору, коли треба формувати українську армію, українську силу, коли мадяри і поляки щодня нападають на наші кордони?!.

У своїх записках Лисюк згадав також інший випадок: «Один офіцер зимового походу просто благав мене: «Товаришу, вони тебе послухають, попроси за мене. Я не претендую на старшинство, на платню, лише рядовим січовиком хочу бути і буду щасливий, що ще послужу рідній справі. Я здоровий і сил в мене вистачає».

Отак наводить у своїх записках Лисюк висловлення генерала Омеляновича-Павленка. Автентичні записки Лисюка з того часу зберігаються у моєму архіві.

Тут наочно видно, яка ситуація склалася в державі, коли, хоч би і часткові справи, бралися до вирішування невідповідними, некомпетентними людьми.

Карпатські члени Головної команди Січі домагалися таких функцій у державі, які не належали до їхньої компетенції та до яких Січ не була підготовлена. Начальник преси і пропаганди в Хусті В. Комаринський згадав про це отак: «Створено т. зв. Другий відділ Команди Січі, який почав присвоювати собі право усувати несимпатичних йому людей грубим способом – побоями, погрозами, так що начальник поліції Юрко Білей мусів декілька разів інтервеніювати… » (Із листа д-ра Комаринського до інж. В. Качуровського від 16 травня 1974 p.).

Десь у січні 1939 р. зголосилися до Комаринського три карпатські члени Головної команди, а саме Роман, Рогач? і Росоха (без Климпуша) і попросили піти з ними до А. Волошина.

Комаринський пішов. Вони звернулися до прем’єра з вимогою, щоб хустський уряд дав до розпорядження празькому урядові 1. 200 чеських жандармів і замінив їх січовиками. Комаринський запропонував, аби в кожну жандармську станцію приділити січовика, очевидно для вишколу. Січові діячі погодилися, однак з вимогою, щоб січовик був командантом. Комаринський переконував їх у тому, що жандарм повинен перейти відповідним, притому нелегким вишколом, тому не можна пустити на командний пост людей без належних знань, з чим о. д-р А. Волошин повністю погодився (За листом д-ра В. Комаринського до інж:. В. Качуровського в Чикаґо від 16 травня 1974 р.).

До заміни жандармерії очевидно не дійшло, чим карпатські члени Головної команди Січі не були задоволені і вважали це слабістю уряду у відношенні до чехів. Деякі акції Головної команди спричинили нашому уряду чимало клопотів у Празі.

Доходило до дивної і незвичної ситуації, що начальник преси д-р В. Комаринський був змушений в офіційному органі хустського уряду «Нова Свобода» конфіскувати їхні статті, а також летючки, заяви і т. п. Уряд вів боротьбу проти мадярсько-польської політики спільних кордонів, але не міг брати на себе відповідальність за «підпільно» керовані акції, в яких часто виступали аноніми.

Наші брати з Галичини виступали переважно під псевдонімами, щоб приховати себе перед випадковими пізнішими репресіями польських органів. Польща засипала федеральний уряд у Празі та амбасади чужих країн своїми протестами – дипломатичними нотами, в яких використовувала невідповідно ведені в нас протипольські акції, якими виправдовувала власні ворожі виступи проти Карпатської України та обґрунтовувала необхідність спільних кордонів з Мадярщиною. Ми повністю поділяли протипольські почуття братів галичан, бо Польща та її дипломатія і нам сильно шкодила, але Карпатська Україна не була відповідним тереном для порахунків з Польщею. Наші протипольські акції мусіли бути добре обмірковані і здійснювані на належному державному рівні.

Читати: Терористи в Карпатській Україні

Д-р А. Волошин, в руки якого збігалися чужоземні і свої скарги, більше разів запрошував до себе коменданта Січі Климпуша, щоб навів порядок у Головній команді, але той заявив, що «не може собі дати ради» (Із листа д-ра В. Комаринського до інж. В. Качуровського від 16 травня 1974 р.).

У грудні 1938 р. Василь Бора, урядовець Чехо-Словацького національного банку, приділений до Представництва уряду Карпатської України в Празі, передав секретний лист від Головної команди Січі, адресований йому, а якщо б він не міг, то мені, щоб я захищав її інтереси в Чехії. Бора як не військова людина не вважав себе для таких завдань компетентною особою. У присутності члена Товариства українських інженерів у Празі інж. М. Яремина я два рази зустрівся з представником Генерального штабу Чехо-Словацької армії в Празі. У результаті ми домовилися у важливих справах:

1. Армія є згідна зайнятися військовим вишколом Карпатської Січі в орудуванні легкою зброєю (кулеметами, ґранатоми, мінометами). Для початкового піхотного навчання Січі від армії уже був призначений сержант (четар-аспірант, тобто останній чин перед офіцерським званням) Іван Сарвадій, уроженець Хуста.

2. Чехи мали на території Карпатської України чотири тисячі членів т. зв. Домобрани – допоміжної цивільної Гвардії, яка як допоміжний загін армії мала у випадку раптової необхідності наводити порядок у віддалених місцевостях держави. Внаслідок зміни державної системи на федеративну, Домобрану було ліквідовано. Армія була охоча передати Січі чотири тисячі рушниць, ліжок і весь інвентар. Після виконання цих завдань ми мали обговорити дальші можливості користування мінометами, легкими гарматами та летунською технікою. Передбачалося, що проблема Січі буде належно впорядкована урядом Карпатської України в порозумінні з Міністерством національної оборони в Празі.

Примітки:

  1. Рогач Іван був редактором «Українського слова» в Києві у 1941 р. Про поведінку німців в Україні написав критичну статтю. На початку грудня гестапо арештувало його і держало в тюрмі десь 12 днів. Звільняючи його, Гестапо виправдовувалось, що до арешту дійшло помилково і, згідно із словами самого Рогача, йому сказали: «Ви є добрий редактор, але тепер війна і вам треба знати, то можна писати. Ми вирішили відвести вас до Берліна на курси журналістики. Ідіть додому, спакуйте свої речі і шофер вас повезе». Того ж дня перед від’їздом Рогач відвідав свого доброго знайомого земляка Юрія Буксара і все йому розповів. Буксар відразу відчув небезпеку і запропонував Іванові, що може його приховати у передмісті Києва, та Рогач з тим не погодився. На запитання, чи він впевнений у тому, що його повезуть у Берлін, Рогач відповів: «Так, на сто відсотків впевнений». Вони попрощались. В дорогу Іван узяв і свою сестру. Через 4–5 годин Буксара відвідав його знайомий – словацький німець із Братислави і сказав йому: «Рогач, його сестра та інші спільники вже не живуть». І додав, що всіх їх разом задушили газом у спеціальному автобусі (3 листа Ю. Буксара до автора споминів від II серпня 1982 p.). Сподіваємось, що ця інформація внесе ясність щодо причини смерті нашого шановного земляка. Честь його пам’яті!