Частина 1

Не радо ходжу по вулицях (видаю себе на небезпеку нового арештування), але хочу бачити, хочу знати і все мати записане.

Цей день не сміє впасти в забуття! Великий український народ може ще колись цей день чехам пригадати!

Говорю з січовиком із групи поручника Дударева. Його групу разом з комендантом чехи при боях полонили, тільки кільком січовикам вдалося висмикнутись із перстеня.

Оповідає мені про бої, що відбулися в Коші і які він міг добре обсервувати з горбка, вийшовши туди з бараків із другою сотнею. Бої ті відбулись більш-менш так.

Цілий Січовий Кіш був захоплений здобуттям зброї, яку вночі вдалося видістати від команди жандармерії на наказ прем’єра Волошина. Цією зброєю озброїли вони першу сотню, що була вповні умундирована. Січовики нетерпеливо чекали, коли прийде черга й на інших дістати рушниці.

Але замість дістати ще зброї – забрали від Коша ще й ту, що була. Та не тільки зброю, але й людей. Головна Команда відкомандувала до міста цілу першу сотню, що була прекрасно вишколена, а тепер ще й озброєна.

Зрання біля шостої години – тривога. Січовики не дуже дивувалися тому, бо від тижня Кіш був стало в поготівлі. Але цей новий алярм був інший: влітають зв’язкові, падуть накази, роздають револьвери та набої. За кілька хвилин увесь Кіш стоїть у збірці. Один із найкращих січових старшин, комендант Коша поручник д-р Степан Сулятицький швидким темпом робить новий розподіл – формує першу сотню, а потім другу, і вони відходять з бараків, залишаючи все інше своє майно в бараках (як куфри, валізки з одягом, книжки, прилади тощо). Після того мала сформуватись і третя сотня, а тут вбігає стежа, що від головної вулиці – наближається чеське військо. На це обидві сотні займають невеличкий горбок, що протягався зараз від бараків на схід.

Раптом почалася не тільки із напряму головної вулиці, але й від станції шалена стрілянина. Стріляють також і тяжкими кулеметами із замкової гори. З десяти-двадцяти критих місць градом сиплються кулі із легких скорострілів так, що не можна голови показати. Тарахкотять також тяжкі скоростріли з панцирників і танків із шосе, опісля під їх охороною чеське військо підтяглося під самі бараки. А в бараках залишився один старшина чотар Юрків, кілька підстаршин і січовиків на одну сотню, що тепер опинилися в найбільшій небезпеці. Втеча була неможлива, бо перехід стояв під найбільшим вогнем кулеметів та ручних гранат, які видали на січовиків чехи із-за мурів сусіднього будинку, до якого вони добилися.

Ю. Шанта. Бої на Красному Полі

Стріляють також із заходу. Кіш дістав, отже, вогонь із трьох боків. На превелике нещастя, супроти наймодернішої зброї чеського війська в цілому Коші крісів так мало, що на пальцях двох рук їх полічити. На триста людей, може, до десяти крісів.

Револьверами озброєно хіба ж півсотні людей (як уже згадано, найліпше озброєна сотня була відіслана до міста для оборони Головної Команди). Набоїв також скупо. А чехи сиплють кулями як дурні.

Це дуже нерівний бій. З такою малою кількістю пальної зброї годі воювати з танками, панцирниками, легкими і тяжкими кулеметами, не згадуючи про те, що самого чеського війська було двічі тільки, як січовиків. Всі вони першорядно озброєні крісами, набоями й ручними гранатами.

А все ж таки з тими кількома крісами, револьверами, одною автоматичною пістолею і, може, тридцяти ручними гранатами січовики вели з чеським військом бій, що тривав повні чотири години! А ті січовики, що мали щастя мати кріси в руках – це ж були митці у стрілянні! Особливо ті, що залишилися в бараках, бились надзвичайно відважно. З горбка можна було приглядатись, як найкращі стрільці вилізли на дах бараків і звідти, криючись поза комини, стріляли аж на диво влучно і кидали ручними гранатами, що досягали чеські ряди і робили своє. Одним із таких холоднокровних борців був підстаршина Євчук, що довго здержував чеську навалу. Нарешті, бідний, покотився і він трупом і згинув геройською смертю.

Чехи і тут вживали розривних куль “дум-дум”, як і всюди.

Під охороною панцирників чеське військо посувалося вперед, а навіть здавалося, що хочуть січовиків оточити від сходу. Не було іншої ради, як здавати досить добрі позиції на горбочку, щоб не опинитися в перстені. Бо хоч січовики набоїв щадили, амуніція виходила, а нової не було звідки взяти.

Поволі одинцем січовики ярами відступали в напрям Тиси, розбивалися на менші групи і, скриваючись поза кущі вербнику, побережжям добивалися до велятинського мосту, щоби перейти на лівий берег Тиси та поки що скритися в горах. Деякі групки – нерозважно, чи з примусу – кидалися в Тису і кілька січовиків утопилося.

Кошовому вдалося врятувати біля шістдесяти січовиків, щоби не попасти в чеський полон. Він ішов з ними в напрямі Велятина.

Останнім вирвався булавний Ф. з двадцятьма січовиками, догнав і приєднався до групи кошового. Поручника Дударева, чотаря Юркова і біля сто січовиків чехи полонили і зайняли бараки. Що було в бараках вартісне, вони позакрадали, куфри порозбивали, понищили дочиста. Одяг, білизну й інші речі як не порозкрадали, то подерли, і потовкли на дрібні шматки…

Полонених били, катували, і почалось і тут знущання та ув’язнення.

А другі лицарі-січовики напоїли своєю кров’ю українську землю і покрили своїми молодими трупами притисянську долину… А тих трупів було багато…

* * *

А тепер опишу найбільші подвиги групи одчайдушних хлопців-січовиків, що в шестигодинному бою із стократною перевагою людей і модерної зброї вдержали свою позицію і були останніми, що зложили зброю… Не чехам, але до рук своєї команди, зглядно рідної влади – ліпше кажучи, команда вирвала їм насилу зброю із рук…

Це була група із шести відважних хлопців із мистецької громади “Летюча Естрада”, яка своїми виступами місяцями несла національну культуру в села Карпатської України. Це був ударний рій мистецької громади, що не тільки на сцені, але і зі зброєю в руках мав стати у хвилі загрози до оборони всенародних інтересів.

Спершу ударний рій не мав відповідної зброї, але згодом серед тижня гострого поготівля придбав собі для кожного члена набоїв, а навіть шоломи. Ударний рій мав підроблені ключі катедри на площі Волошина, щоби в разі небезпеки зайняти дві вежі і звідти боронити Головну Команду.

Але наказ із Головної Команди звучав так, щоб ударний рій подався на допомогу туди, звідки почує перші стріли.
В цьому разі, стріли було чути від Січової Гостинниці. Рій біг із свого помешкання на розі вулиці Духновича і Толстого гусаком, положивши чеську військову стійку трупом, в напрям Гостинниці, але площа була зайнята військом. Стояли там не тільки по зуби озброєні військові відділи в числі біля двісті вояків, але також і жандарми та члени фінансової сторожі. Побачивши січовиків, пустили в них скоростріл, але вони крізь град куль вскочили в одну браму, звідси дали кілька вистрілів, моментально перебігають подвір’ям у вузеньку вуличку, що вела до шосе.

Головною вулицею пройти неможливо: там кілька панцирних авт і танків, під мурами ховаються першорядно озброєні чеські “хоробрі швейки”… Нема часу довго надумуватися. Провідник гурту Д. Д. постановляє вдертися до поверхової кам’яниці. Рій зайняв перший поверх, в паніці залишене приватне помешкання, що складалося з чотирьох кімнат.

Хлопці займають позиції: один стереже сходи, а другі з вікон розпочинають сальву, але кожним разом з іншого місця, перебігаючи з одної кімнати до другої, щоби чехи не могли вгадати їхню кількість. Справді, стріляючи завжди з іншого місця виглядало, неначе в кам’яниці забарикадувалось півсотні, а не півроя…

Чехи почали засипати будинок кулями з рушниць та з легких і тяжких кулеметів. Стріляють з вікон протилежних будинків, стріляють із-за мурів, але особливо сиплються кулі з тяжких скорострілів із панцирників, що підійшли з площі та бічних вулиць під самий будинок.

Більш як годину обстрілюють вони об’єкт і вже стріляють не тільки розривними кулями “дум-дум”, але гатять також і мінами та гримають із гармат меншого калібру. В помешканні експльодують гранати, розривні кулі і відламки гранат нищать помешкання, пір’я з подушок літає в повітрі, апарати, прилади, склянки, судина, пляшки – все те гримить і розлітається на дрібні куски. Вапно і кусні цегол змішане з варенням, з книжками та склом. По стінах понищені картини, половина з них лежить на підлозі.

Хлопці набоїв мали подостатком. Стріляють влучно, звалюють із ніг десятки чеських вояків на площі. На будинку позиція оборонців досить можлива: вузькі сходи, вікна здолини боронені перед ручними гранатами широким балконом (ручні гранати з великої віддалі не можна вкинути, врешті чеські вояки з-під мурів ані не відважились вийти, а коли вийшли, то ховались за плечі жінок…); з південного боку вела вузенька вуличка, куди панцирників не завезти (бо чехи тільки із-за панцира відважаться стріляти з вулиці), а також з тієї сторони ані кулеметів їм не поставити.

Сергій Єфремов: Бої 14-15 березня 1939

Але чехи знайшли собі інше місце: дзвіницю католицької церкви, куди вони винесли тяжкі кулемети. Було трохи віддалено, але тим безпечніше для чехів. З вежі католицької церкви дістали січовики страшний кулеметний вогонь, чехи не щадили кулями.
Тяжко раненим паде провідник ударного роя Д. Д., кров вибухає, нема чим завити порядно, ледве з трудом завивають йому рану рядном та папером, але кров стало пересякає. Чуючи втому, пролягає на підлозі.

На коридорі чути крик. Видно, чехи задумали таки добитися від сходів. Коли б у чехів трохи хоробрості, то легко могли з цього боку взяти вже раніш, але вони ані не спробували. Як видно, вже наскучило їм вичікування і рішились на напад з цього боку.

Ранений провідник нагло зривається з місця і, хоч як було йому тяжко, диригує і товариші забарикадували двері: підпирають їх перекиненою шафою, машиною до шиття, ліжками та іншим. Після цього січовики входять до дальшої кімнати і вичікують. На площі панцирників нема, чеське військо гейби кудись зникло. Тільки у брамі будинку під сходами якийсь гомін, мов на ярмарку.

Що робиться під цю пору на помешканні прем’єра Волошина – оповідає мені дальший очевидець.

Гавкання кулеметів і стріли з гармат трохи затихли. Незабаром одинадцята година. На помешканні прем’єра Волошина, крім нього, є міністр Клочурак, державні секретарі д-р Микола Долинай і Перевузник, Бращайки, чеський полковник генерального штабу Лукас, краєвий комендант жандармерії підполковник Вака, заступник головного коменданта “Січі” Іван Роман, директор поліції Білей, брати Дутки, надрадники д-р Кочерган та д-р Стебельський, д-р Росоха, Тарнавський, Рогач та інші.

Полковник Лукас, як та гадюка, з хитрими очима Мефіста, в’ється поміж переляканими. Видно, що хтось його сюди послав, якусь місію сповняє, з чийогось то припоручення він агітує між нашими провідниками…

Лукас агітує, під’юджує проти “Січі”, переконує, старається доказувати, що не чехи спровокували… та що єдина тут винувата “Карпатська Січ”… Вака йому притакує.

– Пан міністр Прхала завжди бажав і бажає добра Подкарпатскей Руси… (улюблена назва Карпатської України чехів і чехізаторів).

Мадяри переступили границі і напирають на наші села. Лукас пропонує, щоб січовики зложили зброю, тоді і чеське військо піде проти мадярів… Українці і чехи разом – безперечно здержать мадярський наступ.

Деякі запитують: чого ж її складати, коли і так її потрібно брати назад, коли прийдеться іти на фронт? Чи нема тут підступу, щоб обеззброїти єдину організацію, на яку могла українська влада опертись?… Але Лукас заперечує. Чехи перестрашені і хочуть бачити добру волю. Чехи обіцяють боронити спільну Батьківщину…

Всіх міністрів, отже владу Карпатської України і більшість присутніх, Лукасові вдалося переконати. Чей же полковник генерального штабу запевнює, чого ж тоді не вірити?
Прем’єр Волошин висилає до Головної Команди “Карпатська Січ” парламентаря під білим прапорцем з наказом зложити зброю.

Потрібно вислати і до Січової Гостинниці парламентаря. Було б бажаним вислати самого заступника головного коменданта Романа, але він відмовляється, кажучи, що він в уніформі.

Справді, військового кордону на площі в січовому однострої ніхто не перейшов.

Голоситься посол М. Тулик добровільно і через небезпеки добивається до Січової Гостинниці.

Після зусилля Туликові вдалося намовити оборонців Гостинниці до капітуляції. Повертаючи звідти довідався він, що один невеликий гурт січовиків зайняв поверховий дім на розі вулиць, обстрілює цілу площу, і з ним чеське військо з рушницями і кулеметами з панцирників не може собі дати ради… Чехи вже задумали виконати чортівське діло: підмінувати і пустити в повітря перший поверх, причому безперечно знайдуть смерть ці одчайдушні хлопці…

Січова Гостинниця зложила зброю, але Головна Команда відмовляється.

Комендант оборони Головної Команди, легендарний герой полковник Гузар за згодою всіх хоробрих оборонців-січовиків відповідає, що до рук чеських гнобителів січовики зброї не зложать.

На помешканні прем’єра нова нарада… Як не хочуть зброї зложити чехам, то нехай зложать її на руки прем’єра…
Це вже не бажання, але наказ влади, який несе в супроводі директора поліції сам міністр внутрішніх справ Юрко Перевузник…

Посол Тулик заступає владу – несе відважним хлопцям наказ, з яким і сам не погоджується. Але рішено так, і його треба виконати.

Тулик входить до будинку, на коридорі вже маса вояків, жандармів, а один цивіль, чех – як пізніше виявилось, урядовець пошти, щось викрикує, вимахуючи при тому руками. Нараз із середини мешкання вилітає куля з рушниці якогось січовика просто в груди чеха, він моментально валиться і на руках Тулика конає…

– Хлопці, не стріляйте! Тут я, висланець української влади…

Зложіть зброю, це наказ уряду.

Січовики зажадали гасла, якого посол Тулик, зрозуміло, не знав. Та поки він хлопцям це вияснив і їх переконав, до нього приступили чеські вояки і дали йому ультиматум: якщо січовики не зложать зброї протягом п’ятьох хвилин, то за чеха положать Тулика трупом…

– Хлопці, відчиняйте, а то я загину за того чеха, що ви його вбили, – звучало благання Тулика. Але звідти повторювали тільки одно:

– Гасло, гасло нам дайте!

Нетерпеливі чехи вже рушниці наставляють на посла Тулика. Він зорієнтувався і на все горло почав кричати:

– Не смієте мене вбити, я парламентар влади! Мене післав сам полковник Лукас… Це ім’я в чехів багато значило. Туликові вдалося вирватися з-під рушниць, але чехи грозили, що якщо за десять хвилин січовики не здадуться, пустять у повітря цілу кам’яницю, яку підмінували, або газами їх видушать… Тут може на січовиків вплинути тільки сама січова команда. Вже всюди січовики зложили зброю – і в Гостинниці, і в Головній Команді, і сам Кіш здався, одиноко цей рій “Летючої Естради” тримав заняту ним позицію.

Тулик, вертаючися назад, замітив, що жид благає старшин, щоб не висадили будинок у повітря, бо пропаде йому крамниця в будинку.

На помешканні прем’єра Волошина Тулик просто силою витягнув заступника головного коменданта Романа і вони, в супроводі січового лікаря сотника д-ра Гуменюка, повернулися до цих відважних хлопців.

Перед їх очима одначе показався вже інший образ: у дверях були дві діри, одна, здавалося, гейби вистрілена скорострілом, а друга повстала тим, що відбили поштову скриньку на листи. Крізь ті діри чеське військо перед хвилиною вкинуло газові гранати, які якраз тепер вибухнули з великим гуком, – раз одна, а потім друга. Роман, Тулик і д-р Гуменюк аж остовпіли. Європейські держави одна з одною умови заключають і обіцяють при війнах не вживати газу, а ось тут, модерно озброєне регулярне військо газами хоче видушити шестеро хлопців, що зброєю боронили Батьківщину перед сваволею!

Кімнати, коридор і сходи миттю заповнились синім димом, що дер, рвав і пік у носі, в очах і горлі. З коридорів всі відступали, як Роман з Туликом так і чехи, бо дим давив горло, роз’їдав очі, а легені рвав неначе живе м’ясо кліщами… Дармо вони на хлопців гукають, січовики не відзиваються, тільки стогнуть і страшенно кашляють.

Вийшли на площу і звідти почали гукати. Хлопці неначе п’яні підходили до вікон найдальшої кімнати, притискаючи до уст хустинки та рукави, натираючи очі і кашляючи. Вікна були всі порозбивані, протяг виносив стовпи синьої куряви і хлопці висунули голови, щоби провітритись, але кашель ще все їх мордував. Вояки схопили рушниці, щоб знов у них стріляти, але Тулик прискочив і заявив, що вони зложать зброю.

Висунув бліде обличчя і тяжко ранений провідник Д. і Роман гукнув на нього:

– Хлопці, негайно скласти зброю! Нікому нічого не станеться, військові старшини заручили вільний вихід із будинку. Хлопці вагаються.

– Пане коменданте, здати зброю – значить: чекати ласки від клятого ворога! – Але Роман перериває, не терпить спротив, наказ короткий, але рішучий:

– Зложити зброю!

– Січовик привик до дисципліни. Хлопці підходять до входу і рушницю за рушницею віддають у руки коменданта Романа, цей подає Туликові, а той чехам.

Відчинились двері. Замість старшинами зарученої недоторкальності чеське військо почало збиткувати і в жахливий спосіб бити обеззброєних січовиків. Б’ють їх рушницями, прикладами, вдаряють руками і копають ногами, а чеські старшини стоять і регочуться. Кілька ударів дістав і Роман.

Обеззброєних хлопців волочать містом і хто тільки не хоче, той не б’є. Знущаються, смішкуються, кленуть і б’ють, прискакуючи з багнетами, чуть-чуть зараз поб’ють на смерть. Раненого волочать, немов здохлятину, вдаряють по голові і по зранених грудях. Одного січовика вояк прикладом так ударив в уста, що всі зуби виплював із рота.

До безтями побитих хлопців заволочили на військову команду міста, знов їх молотять і вкидають до якоїсь стодоли – імпровізованої в’язниці, де тяжко ранений Д. тратить притомність.

Нещасні хлопці, не полягли під час боїв, тут їх чехи на смерть замордують. Хоч би знав імена цього героїчного роя, щоб на вічну славу записати на папір подвиги шістьох одчайдушних борців, які сміло можуть твердити, що в семигодинному завзятому бою з стократною перевагою їх не перемогли… Знайомі січовики могли мені подати тільки чотири імена, а то: Д. Довгопільський, Циганчук, Іван Патрус і Дячук.

Бідні наші хлопці, сидять тепер по в’язницях або порозбігались, хто куди міг, щоби скритися від чехів, які полюють на них, неначе на звірину.

Бічною вулицею доходжу до жіночої січової домівки. Тут також були тяжкі бої, про це свідчать зливи крові, аж на двох місцях. Сусіди говорять, що раненого січовика чехи і тут домордували…
Все порозбивано, понищено, поперевертано, змішано і… розкрадено. Січові лікарі задумують у жіночій домівці зробити тимчасову амбулаторію для ранених. Лікуватимуть їх наші лікарі, бо чехилікарі не хотять дати лікарської помочі січовикам.

От, наприклад, такий бандит, як директор лічниці в Кривій – д-р Весели, – відмовив дати опіку тяжко раненим січовикам, як їх привезено до лічниці серед великих мук. їх треба було негайно оперувати, а він, у своїй скаженій ненависті до українців, не тільки що відмовився оперувати, але навіть іншим лікарям заборонив їх перев’язувати… Багато з них повмирали серед великих мук.

Обставини помстились тепер за те, що наші владні чинники не приймали до лічниць наших лікарів-емігрантів і не повикидали таку дрянь, як цей лікар!

В міському домі, таки серед подвір’я, наскидано 12 трупів убитих січовиків. Крім того є ще й на подвір’ї дирекції поліції шість убитих. Це члени тієї бідної січової помічної поліції, що виконували службу цієї сумної днини на вулицях Хуста. їх чеська солдатеска постріляла просто серед вулиці, як псів.

Зустрічаю січового лікаря д-ра Волинця. Сумний і пригноблений. Він і сам брав участь у боях (у Січовій Гостинниці), опісля перев’язував ранених. Але до ув’язнених ранених годі добитись, чехи не впускають лікаря, а є між ними і тяжко ранені, що потребують негайної лікарської помочі. Як не інше, то бодай перев’язати рани, але чехи – звірі, а не люди!

– Докторе, скільки маємо убитих у бараках (Січовий Кіш)? – питаю, але він замість відповіді лише рукою махнув.
На мій повторений запит довідуюся, що в Січовому Коші більше як сорок трупів… Так, отже, разом з тими, що лежать на подвір’ї міського дому і дирекції поліції, буде біля шістдесят убитих…
Це білянс брутального нападу чеського регулярного війська!

Того ж дня, о тринадцятій годині

Сидимо в помешканні прем’єра Волошина. Напроти мене інспектор чеської фінансової сторожі Кестнер, той сам, що зрання мордував січовиків і знущався наді мною.

Найрадше дав би йому в морду або застрілив би, як собаку! Але інтерес рідної держави вимагає стриманості, та ж відкрито говориться, що йдемо разом на фронт проти мадярів…

Сполудні радіо голосить світову сенсацію: Федеративна республіка чехів, словаків та українців розпалася. Словацький сойм у Братиславі рішив відірватися від чехів і проголосив Словаччину самостійною державою. Утворився новий уряд під головуванням д-ра Тісо, що утік був до Німеччини. Його заступником є д-р Тука, якого чехи засудили були на 15 років тюрми за державну зраду.

Чеська республіка розлетілась, і цим закінчено чеське панування і в Карпатській Україні!

Двадцятирічна чеська голосна “демократія”, якою вони так гордилися і на яку вони так радо покликувалися, не була іншим, як засобом колонізації і насильної денаціоналізації. Та ж навіть своєю правдивою назвою не мали ми права користатись!
“Найкультурніші слов’яни” показались озвірілими дикунами, і закінчили своє двадцятирічне панування епілогом дуже кривавим, що його не забудуть і наші правнуки.

Чехословацька республіка розлетілась. Ми її розвалили? Ні, знищили її самі, чехи, що пригноблювали не тільки нас, але і словаків. Словаки проголосили самостійність, і Карпатська Україна опинилася в повітрі, сама, одинока, як слаба билина в полі. Можливо, що на рішення словацького сойму вплинули, або його прискорили, і події в Хусті, але аналогічно і в Братиславі були заворушення і впало кілька трупів. Чехи і на Словаччині хотіли завести військову диктатуру, тільки словаки показались сильнішими.

Як уряд так УНО, Національна Рада і всі наші соймові посли радяться цілий день. Питаю наших молодих, голосних крайньо-правих націоналістів: мадяри наступають, що буде з Карпатською Україною? Вони із самозапевненням твердять, що великий німецький народ з нами, трактує нас як союзників…

– Проголосимо незалежність під охоронними крилами Німеччини… – говорять. Ввечорі зійшлися ми на нові наради до владної будови. Тут побачив я Федора Ревая, випущеного з-перед півгодини із в’язниці. Зрання, ще перед нападом, витягли його прхалівці з ліжка, ведучи вулицями як злочинця, а навіть збили.

Привітали ми також і Химинця, якому чехи вибили чотири зуби прикладом… Мої співробітники-січовики з редакції, В. Сабадюк та В. Павлюк, побиті до непізнання. Під очима синці, голови спухли, на обличчі на кількох місцях рани до живого м’яса…

Соймові посли з міністрами та членами УНО та УНЦР спільно засідають, а під будинком тисячі народу чекають на проголошення. Прем’єр Волошин, як голова Національної Ради, скликає Сойм на завтра, то є 15-го березня 1939 року о 16-ій годині. Більшість послів знаходиться вже в Хусті, а других закликають телеграфічно і по радіо.

Влада виголосила мобілізацію, бо мадяри наступають далі. Всі колишні старшини, підстаршини і вислужені вояки повинні негайно голоситися в Хусті в Головній Січовій Команді для оборони рідного краю.

Генерала Сватека у Сваляві найменовано головним комендантом усіх збройних сил Карпатської України. Прем’єр Волошин сповістив його телефонічно – особисто. Генерал відповів, що назначення приймає і постарається, щоб оборонити країну.

Десь біля шостої години вечором з балкона владної будови проголосив прем’єр Волошин повну самостійність і суверенність Карпатської України, що завтрашній Сойм потвердить. Це проголошення маси народу прийняли з великим захопленням.

Багато з учасників маніфестантів було з побитим обличчям та підв’язаними руками, як жертви нинішньої чеської озвірілості.

Мало бракувало до того, щоб цей вимучений, збитий люд не накинувся на дотеперішніх своїх гнобителів і криваво помстився за сьогоднішній день… Але в нас мусить бути порядок, і ніхто не сміє зводити особисті порахунки на власну руку.

Думаємо, що, може, чехи хоч тепер прийшли до розуму і чей же і їм також важний цей куток, де собі за дві десятки років розкошували та поробили теплі кубелечка. Хочуть з нами жити у згоді, то повинні йти разом з нами проганяти мадярів. Це ж вони святочно обіцяють нам цілий день.

Маршові ряди маніфестують вулицями Хуста. Всюди втіха, невимовна радість, аби тільки німці не завели.

Тим часом прем’єр Волошин і по радіо повідомив населення Карпатської України про те, що наслідком рішення словацького сойму і проголошення Словаччини самостійною державою, була змінена загранична ситуація Карпатської України. Наш Сойм зійдеться завтра і офіційно вирішить суверенність нашої держави. Але вже і до остаточного рішення Сойму наша влада і Національна Рада вже тепер проголошує нашу незалежність.

Повідомляє, що утворився новий уряд, а його склад такий:

Уряд Карпатської України рішив звернутися просто до Берліна, а також за посередництвом хустського німецького консулату, і просити протекторат Німеччини.

Найважливіша річ тепер – оборона держави. З Відня і з Берліна неофіційні круги повідомляють, що все впорядку, лише витримати. Генерал Сватек є першорядний стратег і проти нас незаангажований, може повести оборону. Він не тільки здержить мадярів, але й нажене їх далеко поза арбітражну лінію. Армія озброєна наймодернішою зброєю, переведемо мобілізацію вислужених вояків і створимо залізні полки. Як буде потрібно, то всі підемо, бо нам дорогий цей рідний куток.

З легкою душею розійшлися ми з нарад додому. Будинки Головної Команди і Січової Гостинниці розбиті – січову старшину ми розібрали до себе. В мене ночує Тарнавський.

Після тижня напруження нервів, поготівлі і боротьби – це перша ніч, що спимо спокійно.