Вже кілька тижнів працюю над тим, щоб описати бодай ті злочини мадярської солдатески, про які знають люди, що були по в’язницях і дісталися сюди до табору. Ці люди були під страшним доглядом, не мали свобідного руху, вони не довідались про всі ті скриті вбивства, що їх мадяри поповнювали без свідків.

Цього, може, ніколи не вдасться нам описати.

Але і так з цього матеріалу, що я тут зібрав, може собі світ представити, що тут робилось. Десь у темній Африці з чорними людоїдами не виробляли того, що ці “культуртреґери” з нашим мирним населенням.

Не раз застановляємося над тим, чи коли-небудь хоч один раз дали ми мадярам причину до того, щоб тепер вони на нас так мстилися? Впродовж двадцятьох років колишньої Чехословаччини мадярське населення в нашій країні було любимцями чеської політики. Чехи завжди старалися заспокоїти мадярську меншину то високими субсидіями, то різними вигодами, щоб сусідня Мадярщина не мала причини нарікати та щоб наші мадяри бачили різницю між станом у Мадярщині і між новими обставинами. Такий мадярський Тячів, такий Вишків завжди були привілейованими.

Навіть на українську владу не можуть нарікати. Мадярські школи залишились, як і перед тим; під час виборів ми їм запропонували мандат у Соймі відповідно до їх числа і не є нашою виною, що вони його не прийняли.

А, може, тепер, під час оборони на фронті, воювали наші січовики в нелюдський спосіб? Навпаки!

Вже 14-го березня 1939 року зранку вирушила мадярська армія війною проти наших сіл, і з того самого моменту наші січовики почали обороняти границі рідної землі. Двадцятикратна перевага мадярів і брак зброї приневолювали наших січовиків уступати, але і так у полон січовиків попадали мадярські вояки як здорові, так і ранені. З мадярськими полоненими ми поводились надзвичайно гуманно. Наприклад, привели одну групу мадярських полонених, яку залишили на двох січовиків-сторожів. Задля безпеки, ці переглянули ще раз полонених і в кількох з них знайшли скриті револьвери і ручні гранати по кишенях. Але за те ні одному ані волос із голови не впав.

В імпровізованій лічниці в Жіночій Домівці в Хусті було біля 80 ранених, між ними багато мадярських полонених вояків. Всі мадярські тяжко ранені лежали в м’яких ліжках, тоді, коли наші лежали на твердій долівці. Рідкі і дорогі ліки уділювано так само і мадярським раненим, як і нашим.

Супроти того, мадярський генеральний штаб дав наказ: “Ані ранених, ані полонених!” І цю мадярську безоглядність гонведи ще в сто разів перевищували, видумуючи рафіновані муки для нещасних полонених перед замордуванням.

Не ліпша доля чекала й невояків і несічовиків. Виловлювали мирне безборонне населення без того, щоб завели суд, без того, щоб склали протокол, а навіть без того, щоб записали ім’я жертви, і в немилосердний, садистичний спосіб вимордували…

Але навіщо ж вам про це говорити? Побачите з цих страшних описів.

Та заки перейду до подрібного описування тих страшних випадків здичілого мордування цілком невинних цивільних осіб та нелюдських, ніде нечуваних убивств і мучення полонених, запитаймо правників, нехай нам вияснять:

ЧИ МАДЯРСЬКА КОРОЛІВСЬКА АРМІЯ МАЛА ПРАВО НА ТІ ВАРВАРСЬКІ ЗЛОЧИННІ ВЧИНКИ?

Правники, перестудіювавши Міжнародне Воєнне Право, відповідають:

“…Карпатська Україна по мюнхенській конференції була признана внутрішнім законом Чехословаччини з дня 22-го листопада 1938 р. ч. 328.36 з. і р. сфедерованою її частиною (територіально-автономною одиницею). У Віденському Арбітражі і за участі обох влад – чехословацької та мадярської – були визначені границі Карпатської України. Дня 14-го березня 1939 р. її урядом проголошено самостійність Карпатської України, яку 15-го березня 1939 р. затвердив її Сойм. Вже 14-го березня затверджено Міністерство Війни (Народної Оборони), яке зараз приступило до організації Армії Карпатської України. І так Карпатська Україна, як карпатоукраїнська республіка, стала суб’єктом на міжнародному форумі і мала право поробити все потрібне зарядження для оборони своїх границь і своєї самостійності. А Міжнародне Право (Стаття І. правильника війни на суші з р. 1907) признає за воєнну сторону і міліцію, якою була “Карпатська Січ” та відділи добровольців, коли:

1) на їхньому чолі стоять відповідальні особи за своїх підчинених;
2) уживають дотичні відділи видних відзнак;
3) ясно носять зброю;
4) зберігають воєнні закони і звичаї.

За умов 3) і 4) (ст. 2) і населення незайнятої території є воєнною стороною, коли хопилося зброї, щоб не допустити до ворожої окупації і коли на організацію за умовами 1) і 2) не стало вже часу.

Отже, січовому війську Карпатської Української Республіки, як також її населенню, що зброєю ставило відпір проти мадярів при окупації Карпатської України, приналежали всі ті права і вигоди, що Міжнародне Воєнне Право признає реґулярній армії якої-небудь іншої держави. А Міжнародне Право бере в охорону:

І. Цивільне населення тим, що:
а) забороняє приневолювати його подавати інформації оглядно оборонних заряджень;
б) дозволяє хоронити честь, право родини і життя осіб;
в) приватне майно не сміє бути конфісковане.

II. Полонені (до яких зараховуються і некомбатанти), мають право на охорону свого життя, здоров’я і маєтку. Підлягають владі ворожої держави, а не тим військовим відділам, що їх взяли в полон. Поведінка з ними має бути людяна.

III. Ранені (і хворі, на базі постанов Конвенції з р. 1906, що находяться в лічниці, без огляду на їхню державну приналежність), мають бути респектовані і заопікувані. Після бою зобов’язані забирати ранених до лічниці і охоронити їх перед окраденням з боку ворожих вояків. Користуються вони правами полонених.

IV. З мертвими ворожі війська мають:
1) поводитися в гідний спосіб (не профанувати їх);
2) ствердити їхню ідентичність;
3) належно поховати.

Ось правила Міжнародного воєнного права, яке кожна і не так дуже шляхетна та цивілізована армія старається задержати наскільки можна. Але мадяри, що так гордо на кожному кроці підкреслюють свою “шляхетність”, показалися гіршими дикунів.

Подаю це для історії, нехай судить.

Джерело: Василь Гренджа-Донський. 13-го травня 1939. Щастя і горе Карпатської України.