Протягом 15–18 березня 1939 року угорські війська захопили всю територію Карпатської України. Армія та жандармерія, а також місцеві групи терористів «Собод чопотош» (вільні загони) виявили при цьому надзвичайну жорстокість до людей, що зі зброєю в руках захищав від них свою рідну землю. Хоч, як відомо, Німеччина застерігала Угорщину від переслідувань учасників Карпатської України, але угорський уряд та його силові міністерства – оборони і внутрішніх справ – не виконали своїх зобов’язань і вдалися без будь-якого суду до розстрілів полонених січовиків уже в ході окупації та численних арештів українських патріотів у перші дні й тижні після неї.

Всі тюрми і навіть відведені для цього будинки в Тячеві, Хусті, Криві, Тур’ї-Реметах, Перечині, Чинадійові, Мукачеві і Ужгороді були переповнені. Там чинилися нечувано жорстокі допити арештованих.

За свіжими слідами в перші місяці окупаційного режиму величезний матеріал про злочини угорських жандармів та військовиків зібрав відомий журналіст і письменник Василь Ґренджа-Донський, колишній редактор газети УНО «Нова свобода». 1987 року його донька Зірка видала твори батька в Америці, був опублікований і його щоденник, який він вів з 7 жовтня 1938 до 8 серпня 1939 року і в якому з подробицями відображено події за 10 місяців.

У передмові до VIII тому професор Петро Стерчо так оцінив зібрані письменником матеріали і яскраві свідчення про злочини угорських поневолювачів під час перебування Ґренджі-Донського в ув’язненні: «Ці хронікарські записи мають більшу документальну важливість від якого-небудь старовинного літопису, що на нього історики покликаються з повною достовірністю, бо писані вони були кожного дня, коли ті події відбувалися, тому й відображені в них безпосередні враження».

Для нас дуже цінною у даному випадку є друга частина щоденника під назвою «Під чоботом окупанта», де зібрані унікальні спогади й факти про трагічні події в Карпатській Україні. І кожний матеріал має свій конкретний заголовок. Ось один із них – «Здичавілі гонведи роблять кривавий цирк», у якому сказано: «На Копанському полі між Кривою і Хустом в одному місці мадяри перервали фронт, обійшли й захопили десятьох січовиків-студентів. Повели їх на Тису, в холоді і на вітрі роздягли їх до сорочки, побили, попровалювали їм голови, опісля кривавих привели до одного смерекового дерева, що було відірване від дараби і викинене водою на берег. Тут нещасні хлопці мусили двигати для розваги здичавілої юрби гонведів тяжке дерево, причому ці дикуни реготали і били тих, що спадали з ніг. Опісля жертви були приневолені тримати дерево на плечах з піднятими руками, а кому руки хляли, того на очах інших розстрілювали… І так по черзі. Нарешті студенти всі як один кинули дерево і зі словами на устах «Слава Україні, смерть мадярам!» гинули від куль мадярських гонведів. Тут селяни впізнали двох студентів – Василя Магдинця та Івана Дубовича». Крім того, що вони були розстріляні, автор не вказував точної дати і не називав всіх прізвищ, не говорив, що з ними могло статися перед тим, як їх повели на берег Тиси.

В іншому місці він назвав прізвища трьох загиблих студентів – Михайла Козичара, Івана Поповича та Івана Салая. Але в цьому матеріалі автор щоденника наводить факти, що трупи були поставлені рядком біля рокосівської залізничної станції, де пролежали кілька днів. З мертвих постягали уніформу й зовнішній цивільний одяг, а також білизну, так що вони були зовсім голі. І ще над тілами познущалися. Селяни, які це бачили, відрядили делегацію до Хуста, вимагаючи від військових властей дозволу поховати трупи замордованих січовиків. І з тяжкою бідою дістали його. Так, на цвинтарі у Великій Копані було поховано 26 січовиків, а в сусідньому Рокосові – 5. Інших закопали на полях, або покидали до Тиси.

Тепер відома інша інформація про останні сліди групи студентів семінарії, яку очолював Михайло Козичар. Степан Пап-Пугач писав 1989 року: «Над Тисою їх поставили в ряд. Зробили знимку. На пострах інших. Тоді мадярський офіцер приступає до Івана Поповича. Він кремезніший за всіх. Заки на інших намірили скоростріл, офіцер розв’язав Поповичові руки. Дає приказ:
– Бери й кидай свого провідника в Тису! (йдеться про пораненого Михайла Козичара. – О. Д.)

Хлопці не рухалися. Стояли над підмитим берегом ріки. Під ними круча. Офіцер ще раз повторює приказ. На помагає. Попович не рухається. Розлючений офіцер з усієї сили вдаряє його в лице. З уст посипалися прокльони… Попович нараз випрямився. Звинно підніс свої руки і вхопив заскоченого офіцера за горло. Ступив крок назад і кинувся з ним у воду.

Загучав скоростріл. Скосив трьох друзів. Прошив і раненого на землі. Мадярські вояки бігли берегом Тиси. У воді бачили, як кидалися два тіла. Попович не випускав офіцера із своїх рук. Прудкі води поривали їх все далі і далі… Нарешті, тіло офіцера стало непорушним. Вояки казилися… Зачали стріляти. Труп Поповича поплив водою… Клянучи, вояки вернулися на місце розстрілу. У своїй люті вони копали й знущалися над тілами вбитих. Відтак вкинули всіх у воду».

Як бачимо, тут майже немає біографічних подробиць про розстріляних студентів. Але один із викладачів музики тодішньої Севлюської учительської семінарії Юрій Костюк, який після війни опинився в Чехословаччині, зберіг свій блокнот з того часу, про який у листі до редакції «Закарпатської правди» 22 серпня 1991 року писав: «Давно минулі і довго замовчувані події у наші часи просяться до уваги і треба про них розповісти сучасному поколінню Закарпаття. Жахливі факти цих страшних подій мені до сьогодні пощастило зберегти в своєму педагогічному блокноті для історії краю і для історії короткої діяльності цієї до Севлюша із Ужгорода і Мукачева евакуйованої учительської семінарії.

Блокнот нагадує 13 імен слухачів семінарії, які з окупантами в борні на Рокосовському полі полягли за рідний край. Мені, мабуть, єдиному в живих сущому із тодішнього педагогічного складу семінарії, було суджено ці жахливі факти зберегти для історії рідного краю і для історії семінарії».

До цього листа він додав короткі спогади, надруковані в газеті, і список тридцяти студентів семінарії, які загинули 15 березня 1939 року. Ось їх прізвища: другий курс – Іван Андрійчик, Петро Козак, Іван Скляр, Василь Чолій; третій курс – Іван Лазорик, Петро Молнар, Іван Салай, Василь Штефанюк; четвертий курс – Михайло Козичар, Юрій Пекар, Іван Попович, Йосиф Шкіряк, Фрідріх Юда. Отже, за свіжими слідами названо конкретні прізвища, але без вказівки, звідки вони родом.

З приводу останніх слідів цих студентів семінарії хочеться навести й деякі нові архівні свідчення, які досі ніхто не використовував. Так, в архівно-слідчій кримінальній справі засудженого громадянина Карла Селлеші так було сказано на допиті 11 жовтня 1950 року: «Мені відомо, що 16 березня 1939 року під вечір я йшов із дому в сільську управу, оскільки там я мав заступити на патрульну службу. Коли підходив до приміщення сільської управи, то з другого боку вулиці йшли в той час угорські жандарми, які вели між собою 4–5 затриманих студентів. Я, як учасник загону «Немзеті Іршейк» (національна варта), був у сільській управі і бачив усіх затриманих, яких згодом заточили у підвальне приміщення сільської управи».

На допиті від 23 листопада 1950 року Селлеші додав: «Коли угорські жандарми почали (…) зв’язувати руки студентам, я тоді з гвинтівкою в руках охороняв останніх. А як були затримані зв’язані, їх із будинку сільуправи вивели й попрямували в бік села Веряця (…), але попереду була дорога до ріки Тиса, тому не можу сказати, куди їх повели – в село Веряця чи до ріки Тиса? Але в кінці підсудний говорив неправду.

У кримінальній справі збереглися і допити інших двох свідків – Юрія Чернянчука і Михайла Шарканя, які проливають певне світло на цю подію.

Юрій Чернянчук тоді працював бохтером (бубнарем) при сільській управі, знав і бачив, що відбулося в Королеві. Ось його слова про арештованих студентів: «Так, 16 березня 1939 року жандарми арештували 11 студентів, прізвищ яких я не знаю. Коли арештованих вели в Королевську сільуправу, то разом із жандармами їх супроводжував з гвинтівкою в руках і Селлеші.

Після того, як їх, студентів, завели у сільуправу, то руки їм зв’язали, а також зв’язали і між собою. Це робили жандарми, а Селлеші просто стояв з гвинтівкою і спостерігав. Потім студентів повели жандарми у напрямі ріки Тиси. З ними студентів конвоював і Селлеші. На ріці Тисі студенти були розстріляні, але чи брав в тому участь Селлеші, я не знаю. А той факт, що він, Селлеші, конвоював студентів в сільуправу з жандармами, а із сільуправи на ріку Тису, мені відомо тому, що я все особисто бачив, бо тоді перебував як бубнар при сільуправі».

Аналогічні свідчення оприлюднив і другий бубнар Михайло Шаркань. Він, зокрема, вказував: «16 березня 1939 року я прийшов у сільуправу, де у дворі побачив до 12 студентів, прізвища яких не знаю. Всі були зв’язані між собою за руки мотузком. Звідки їх привели і за що вони були арештовані, я не знаю. Згаданих студентів охороняли жандарми і члени «Національної варти» Лейзу Стефан (арештований) і Селлеші.

Через десять хвилин після мого приходу Селлеші, Лейзу і жандарми повели арештованих студентів у напрямі ріки Тиси. Це я сам бачив. На ріці Тиса студенти були розстріляні… Через чотири дні я був на ріці Тиса і бачив те місце, де розстріляли студентів. Там я бачив дуже багато крові».

Як свідчать конкретні факти, це сталося не 15-го, як писав Юрій Костюк, а 16 березня 1939 року. І з цим свідченням можна повністю погодитися, бо його підтвердила не одна особа, а три.

Джерело: Довганич Омелян Дмитрович. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність: репресії проти її обронців та керівників /Післямова Миколи Вегеша. – Ужгород: Ґражда, 2007. – 140 с.