Зі спогадів Вікентія Шандора

Кожна поява членів уряду Карпатської України у Празі викликала зацікавлення закордонних журналістів. Це зауважив і д-р Доброводський, директор Словацького Представництва в Празі, який наголошував на тому, що як ваші міністри приїжджають у Прагу, світова преса їх вишуковує, а на словацьких, мовляв, ані пес не гавкне. Прес-конференції відбувалися у Представництві.

У них брали участь кореспонденти світової преси – англійської, французької, американської, японської та ін. Польську пресу я не допускав, бо ще перед моїм приїздом у Прагу міністр Ревай дав інтерв’ю редакторові Газети «Ілюстрований кур’єр цодзені», який повівся некультурно, публікуючи вигадані речі, якими зневажив і образив Ревая. Це було причиною, що польська преса втратила наше довір’я.

Світова преса тоді широко займалася політичними проблемами України як цілості, що тривожило її ворогів. Німеччина спритно використовувала українську справу для своїх політичних цілей у формі т. зв. української пропаганди.

Державні представники Німеччини та її преса ніколи не виступали в обороні прав українського народу та не наголошували його державно-визвольну боротьбу. Робила це радніше англійська, французька, та японська преса, а Німеччина та й сам Гітлер у своїй книзі «Майн кампф» говорили про Україну тільки як про простір («Лебенсраум»), потрібний для німецької експансії. На такій невірній основі створилась «українська легенда», ніби Гітлер підтримує українців та їхні державні намагання. Від кінця другої світової війни по сьогодні історія повністю підтвердила підступні наміри Гітлера відносно українців та декотрих інших народів, тільки виконання своїх злочинних намірів Гітлер відложив на час після закінчення війни, очевидно, сподіваючись стати переможцем. І сьогодні українців з Гітлером зв’язує тільки Москва у своїй зловмисній протиук-раїнській пропаганді та її прислужники у вільному світі.

Одного дня в першій половині лютого 1939 року в празьких редакціях настав перелом, бо всі статті про Україну в усій столичній пресі були сконфісковані. До Представництва з редакцій посипались телефонні запитання, дошукуючись причини, якої я не знав. Без попереднього оголошення відвідав я зразу Цензурне відділення Крайового суду, де мені було сказано, що ця справа належить до спеціальної інституції, т. зв. Державного уряду для спрямовування преси (Statn? u?ad pro usmernen? tisk?), який містився в Дейвицях (частина Праги).

Заїхав я туди, і після короткої інформативної розмови відповідальний референт інж. Палівець поставив перед мене переклади чеською мовою двох державних нот – одної з Берліна, другої – з Москви, на диво подібного змісту, а сам вийшов з приміщення. У нотах мовилося, що «не є бажаним, щоб у зв’язку з Карпатською Україною преса Чехо-Словаччини писала про самостійну Україну або наголошувала українську державність та значення України». Були це перші видимі ознаки зближення Гітлера зі Сталіном.

Мені було сказано зразу подати належно аргументований протест до Міністерства закордонних справ, що все полагодиться. Прощаючись, інж. Палівець сказав: «Я знав, що ви прийдете, і я хотів, щоб Ви ці листи бачили». Зрозуміло, що чехи не хотіли, і то сповна оправдано, бути відповідальними за цей цензурний вчинок і тому дали нам знати його причину.

Помилково думати, що чехи у всьому корились німцям. У багатьох, навіть критичних випадках вони виступали як держава, господарі свого краю. Ще того ж дня я вніс відповідний письмовий протест до Міністерства закордонних справ, а наступного дня знову всі статті про українську справу появилися у пресі. Більше таких спроб цензури не повторилось.

Приблизно в тому ж самому часі я довідався ще про один випадок, що був показником дальшої політики Гітлера протії Чехо-Словаччини, а тим самим і проти Карпатської України. У дні 13–15 лютого 1939 року на офіційних відвідинах в Німеччині була делегація словацького уряду – міністр закордонних справ д-р Войтєх Тука, державний секретар Кармазин (німець) та інші.

Мені цікаво було довідатись, в якій місії були та які рішення були прийняті, тому відвідав Представництво Словаччини в Празі, заступником якого був Карол Сідор. Там я розмовляв з д-ром Доброводським, начальником канцелярії. Він сказав мені: «Чую, що і ваші наші вибираються до Берліна, Тож скажіть їм, щоб підготували краще свою поїздку, ніж то наші зробили… Наші наші ходили по Берліні, як жебраки, ніхто з ними й говорити не хотів, аж поки не зобов’язались Гітлерові дальшу політику Словаччини вести в напрямі до повної незалежності». Випадок з цензурою, нотами Німеччини й СРСР та це твердження ясно назначали дальший напрям німецької політики та майбутнього розвитку Чехо-Словаччини. Можливо, що не зразу, але напевно це було спрямоване у подальшу майбутність.

З Реваєм мав я умовлений таємний код для телефонної розмови у важливих справах, і зразу все це йому передав. Такий код я виготовив, бо знав, що наші розмови прослуховуються. Ревай, готуючись на господарські переговори до Берліна, злегковажив цією вісткою, мовляв, це тільки, «щоб страшити чехів». Я не поділяв його поглядів, бо вістка була підтверджена з протилежних джерел. Не знаю, чи він про це реферував урядові в Хусті. Наслідки розмов словаків у Берліні в скорому часі показалися в Празі у формі словацьких вимог на засіданнях Міністерської ради, яких чехи не могли задоволити, бо це вело б до ліквідації федерації. Жеребок було кинуто, і розбиття республіки наближалося прискореними темпами.

Джерело: Вікентій Шандор. Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: МПП «Ґражда», 1995. – 388 с: іл.