Неділя, 2-го квітня 1939
Щодня роблю нотатки, може, й непотрібно, але якби не записував, то і те забув би, який день сьогодні. А дні ці однаково сірі, сумні.
Спершу дивувався, навіщо стільки значків по стінах, точок, паличок, рисок. Тепер зрозумів – це дні! Тут все одно, чи день, чи тиждень, і тиждень такий самий довгий, як місяць.
Я вже здоровий, кава помогла. Апетит у мене, як у вовка, харчів маю, спасибі Марусі.
Довідався, що тут сидять окружний начальник Калиток, Сас, Юрчук та інші знайомі. Тут нас багато.
Понеділок, 3-го квітня 1939
Сьогодні були ми на вислухах. Послухайте, що то був за вислух: озброєні жандарми з штиками взяли нас шістьох і перед тюрмою поставили вряд по двох. Напереді був інспектор Маркуш із сином, за ними з правої сторони начальник Калиток, з лівого боку я, за нами справа Федір Ревай, зліва Тарканій.
Старший жандарм сказав іншим, щоб мали на увазі, що це група людей “тяжкої ваги” – тобто найтяжчі “злочинці”.
На вулиці жандарми демонстративно наладували перед нами свої рушниці і заявили, що котрий з нас посміє не то що тікати, але навіть виступити з ряду, той буде зараз застрілений.
Дехто з нас дрижить, трясеться, думає, що нас ведуть на розстріл. Я верчу головою на знак, що ні. Я переконаний після передучорашнього випадку з підполковником, що нас не стратять. Врешті, живих на розстріл вели вночі. Поглядаємо один на одного; виглядаємо жахливо. Федір схуд, шкіра щок звисає, обличчя, немов пом’ята ганчірка. Всі бліді, як віск.
Нас ведуть вулицями, народу повно, приглядаються на нас і жахаються. Маркуш тут народився і тут зріс, двадцять чи й більше років тут учителював. Калинюк був тут окружним начальником. Кожна дитина їх тут знає. Тарканій теж тут розгортав свою діяльність. Це є також один із способів душевного катування. Через те і водять нас вулицями, де найбільший рух, аж до далекої команди жандармерії.
Недалеко від брами стояла якась наша селянка, а біля неї малий, 4–5-річний хлопчина, який несміливо запитав матері по-українськи:
– Мамо, чи й ці так кричатимуть, як інші…? – (Значить, тут катують страшно, про що говорили між собою і гонведи котрогось дня на коридорі).
Нас вивели гейби на перший поверх. Одного взяли на вислух, чотирьох поставили кожного в окремий кут лицем до стіни, п’ятого під стіну. Довгими годинами ми там стояли мовчки, переставляючи вагу тіла з одної ноги на другу.
До вечора був ще один вислуханий (Маркуш), а чотирьох нас тою самою дорогою приведено назад до в’язниці.
Повернувшись, я з огірченням сконстатував, що з келії вкрали від мене деякі дрібніші речі.
Джерело: Василь Ґренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України: Щоденник. Мої спогади і переживання.
