Народний Єпископ Іван Маргітич (2011)

Публікація: «Нова Зоря». Греко-католицький часопис. – Івано-Франківськ, 2011

Цього року блаженної пам’яті єпископу Івану Маргітичу виповнилося б 90 років.

Народився син Іван 4 лютого 1921 року у батьків Антона Маргітича та Терезії Костак у с. Велика Чингава (1946 р. перейменоване на с. Боржавське) поблизу річки Боржава на Виноградівщині Закарпатської області. Батьки були побожними і шанованими в селі людьми, свято зберігали віру та хліборобські традиції свого народу. Часто вони вдивлялися в свого сина, який зростав у знаннях і у вірі, випереджуючи свої літа. Здавалося, Сам Бог створив його для всіх протистоянь, які випадуть на долю майбутнього священика і владики.

Початкову освіту Іван Маргітич здобував у рідному селі, а в 1932 р. продовжив навчання у Севлюшській горожанській школі. З 1935 до 1941 рр. навчався у Хустській державній гімназії, де здобув середню освіту із відмінним свідоцтвом. Назавжди закарбувалися у пам’яті молодого учня настанови мудрих наставників гімназії Ростислави Бірчак, о. Дмитра Поповича, Петри Лінтура та багатьох інших педагогів, котрі утверджували добру славу Хустської гімназії. Іван Маргітич пізнав у гімназії, крім духовного та інтелектуального знання, первинний зміст любові до України та свого народу. Як згадував, ці пізнання зароджувалися ще на лекціях у 3 класі, які майстерно викладав учитель Микола Медвідь. Випускник гімназії побачив і зрозумів підневільне життя закарпатців у чужій державі, брак своєї інтелігенції, низький рівень духовної і національної свідомості, чого нам бракує і до сьогодні. Багато священиків було угорського спрямування, які мало дбали не тільки про національне піднесення, а навіть про духовне.

Іван Маргітич вирішує присвятити своє життя служінню Богові й народові. У 1939 р. своїми власними очима бачив народження Карпатської України і з глибоким сумом переживав її розгром угорськими військами та перехід нашого краю під угорсько-фашистську окупацію.

У 1941 р. Іван Маргітич вступає до духовної семінарії в Ужгороді, разом з цим бере участь у патріотичному підпільному житті, яке проводило роботу через журнал «Наступ». Після закінчення І курсу богословії на літніх канікулах, на свято Ап. Петра і Павла прийшли жандарми і семінариста Івана заарештували за участь у патріотичному житті та через часопис. Його засудили на два роки суворого ув’язнення, а з ним ще двох священиків – на довший термін. Їх трьох повезли до Вацу відбувати термін ув’язнення. У той час там був регент Угорщини Горті. Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка, хоча вважав себе угорцем, був дуже гуманною людиною, тому поклопотав про звільнення в’язнів з-під варти, сказавши: «То є мої вірні”. Семінариста Івана Маргітича звільнили.

У 1946 р. він закінчує духовну семінарію і 18 серпня одержує священичі свячення як неодружений священик із рук Блаженного Священномученика єпископа Теодора Ромжі.

Після свячень був призначений помічним священиком у м. Виноградові. Тут перебував короткий час, бо у жовтні 1946 р. призначений обслуговувати вірних у м. Рахів. До початку 1949 р. жорстоких переслідувань, зважаючи на його загартованість, не зазнавав, але в лютому того ж року відчув сильний удар радянської влади. Саме тоді радянська влада зробила найжорстокіший наступ на Мукачівську єпархію. Священику Івану Маргітичу пропонують підписати возз’єднання з московським православ’ям, обіцяючи всі вигоди земного життя. Однак він залишається вірним своїй церкві і народу, за що 10 лютого 1949 р. працівники КДБ виселили його з парафії.

Після цього повертається додому, у рідне село Боржавське, до свого батька. Але й тут не дають йому спокою: викликають на допити, наговорюють, роблять спроби підкупу, використовують інші негідні методи. Тому о. Іван Маргітич вирішив переховуватися, спочатку – вдома, і вірні, щоб задовільнити духовні потреби, виходили з ним на зв’язок через його батька. На Великдень 1949 року між селами Боржавське, В. Ком’яти, Онок о. Іван підпільно освячує пасхи. Саме він розгорнув підпільну діяльність у Боржавській долині. До нього приєднується о. Петро Орос, о. Іван Ченгерій, о.Іван Горінецький та о. Іван Роман – так була створена група мандрівних підпільних священиків. Вони обслуговували багато міст та сіл різних районів Закарпаття. Задовільняли духовні потреби також вірних угорської національності.

Проте недовго діяла ця група, 3 березня 1951 року о. Івана Маргітича та о. Івана Романа заарештували під час обряду вінчання у с. Боржавське, де наречений виявився провокатором. Отців засудили на 25 років ув’язнення із конфіскацією майна. Це є доказом того, що о. Івана Маргітича засудили за віру Христову, а не за націоналізм, як сьогодні доказує горе-історик із села Доробратова. Отця Петра Ороса працівники КДБ розстріляли 27 серпня 1953 року. А о. Іван Ченгерій та о. Іван Горінецький поїхали до своїх рідних, де продовжили підпільну діяльність.

З таборів ГУЛАГУ о. Іван Маргітич повернувся у вересні 1955 року і зразу ж розпочав підпільну душпастирську діяльність. Його багато разів викликають на допити, залякують, штрафують, але він не здається. У рідному селі Боржавське немає такої хати, котру він не обслуговував би, навіть ті хати обслуговував, які тепер належать до московського патріархату, і хрестив тих односельчан, котрі зреклися своєї віри і стали батюшками російської православної церкви, яка не свідчить про свою назву «українська». Проблема міжконфесійного поділу у селі Боржавське зародилася на питанні алкоголізму, хто був схильний до алкоголю, залишав свою віру і шукав широку дорогу.

Отця Івана Маргітича дуже радо зустрічали по цілому Закарпатті. У часи підпілля часто їздив на Рахівщину, Міжгірщину, Тячівщину та в інші райони Закарпаття. Підтримував зв’язки із підпільними єпископами, священиками своєї та сусідніх єпархій, а також з-за кордону. Гадаємо, що для хрещень, вінчань, похоронів, які здійснив о. Іван Маргітич, потрібно було десятки метричних книг. Дбав також про майбутнє життя нашої Церкви, а особливо про священичі покликання. У 1981 році в рідному селі заснував підпільну духовну семінарію. У викладанні богословських дисциплін йому допомагали інші підпільні священики. У 1988 році випускниками цієї семінарії стали дванадцять священиків, рукоположених блаженної пам’яті єпископом Софроном Дмитерком.

Отець Іван від Господа Бога удостоївся єпископського служіння і 10 вересня 1987 року єпископ Софрон Дмитерко висвятив його на єпископа. Хіротонія відбувалася таємно, зберігаючи усі умови, які потрібні в часи підпілля, про що підтверджує булла Святішого Отця Івана-Павла II від 5 січня 1991 року, якою іменовано єпископа Івана Маргітича помічником для Мукачівської греко-католицької єпархії. Єпископ Іван Маргітич на схилі свого віку, маючи підірване здоров’я, бере участь у відродженні Української Греко-Католицької Церкви.

Часто їздить до Москви, Києва, відстоюючи свободу Церкви та свого народу. Їздив до уповноваженого у справах релігії СРСР, зустрічався з різними закордонними дипломатами та журналістами. Першим публічно відслужив Службу Божу на свято Різдва Христового 1989 року у селі Шаланки Виноградівського району, потім – у рідному селі на свято Богоявлення Господнього у каплиці Успіння Пречистої Діви Марії.
Владику Івана Маргітича часто можна було зустріти на різних симпозіумах у Львові, Києві, Римі, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині та інших країнах. Йому належить ціла низка статей, проповідей, публікацій, наукових праць. Брав участь у різних заходах, які проводили демократичні сили на захист Церкви, молодої незалежної держави. Своїм благословенням освячує повернуті і новозбудовані храми, хрести, цвинтарі, могили, бере участь у мітингах на честь Карпатської України і в перепохованнях січових стрільців. Саме він домагається впровадження в життя на Закарпатті постанови Другого Ватиканського Собору, щоб слово Боже і Богослужіння проводились на рідній українській мові.

У 1990 році у рідному селі Боржавське разом із вірними розпочинає будівництво храму, який був освячений на честь Покрову Божої Матері у липні 2002 року. Дотримуючись канонів Церкви, при досягненні 75-річного віку Владика Маргітич у 1996 році подавав Святішому Отцеві прохання про звільнення від служіння. Однак в силу різних обставин Святіший Отець задовільнив його прохання тільки у листопаді 2002 року. Наскільки дозволяло здоров’я, Владика служив також, перебуваючи на пенсії.
Всі свої вчинки у житті робив із любов’ю до Бога та людей. Разом з вірними молився ціле життя за Церкву, за знедолений народ та багатостраждальну Батьківщину Україну. Своє жертовне життя закінчив як добрий пастир, за прикладом св. Апостола Павла, стоячи біля престолу у с. Пилипець Міжгірського району. Господь покликав у вічність Владику Івана Маргітича 7 вересня 2003 року.

Чин Архієрейського похорону та заупокійну Св. Літургію очолив Преосвященний Владика Мілан, Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії, у співслужінні єпископів сусідніх єпархій та понад сотні священиків, а також великої кількості вірних різних конфесій і національностей. Похований єпископ Іван Маргітич у підвальному приміщенні храму рідного села. Генеральна прокуратура України його реабілітувала 29 січня 1992 року. Яке життя – такий від Бога і заслужений кінець.
Кожного року 4 лютого, в день народження Владики Івана, та 7 вересня – в день його смерті відправляються Літургії за упокій його душі. Той, хто шанував народного єпископа, має можливість приїздити в с. Боржавське і брати участь у цій молитві.

Спільнота «Матері в молитві».
с. Боржавське Закарпатської обл.