Репресії проти оборонців та керівників Карпатської України

Відразу після визволення й далеко до завершення процесу возз’єднання Закарпаття з Україною на території краю активно розгорнуло свої репресивні дії управління контррозвідки «Смерш» 4-го Українського фронту, на яке не поширювалася юрисдикція радянських законів. Воно стало виловлювати колишніх міністрів Карпатської України, членів Українського національного об’єднання (УНО), Організації українських націоналістів (ОУН), товариства «Просвіта», представників інтелігенції тощо.

Так, Карпатська Україна після проголошення незалежності проіснувала буквально лічені дні. Але процес її творення та її значення у загальноукраїнських державотворчих змаганнях мають неперехідну історичну роль. У процесі становлення Карпатської України світова преса й громадськість виявляли до неї велику зацікавленість. Це надто сильно схвилювало, а водночас і налякало вождя Радянського Союзу Сталіна, і він у звітній доповіді ЦК ВКП(б) ХVIII з’їзду ВКП(б) напередодні проголошення незалежності Карпатської України з піною на губах кидав у зал звинувачення англо-французькій та північноамериканській пресі за підтримку Карпатської України, «яка налічує близько 700 тисяч населення» і яку нібито німці хочуть використати, аби до неї приєднати 30-мільйонну Радянську Україну. Так з часом на Карпатську Україну та її діячів радянською пресою та політичною літературою навішені такі ярлики, як «маріонеткова буржуазно-націоналістична держава», а на її діячів – «українські буржуазні націоналісти», «фашистські елементи» тощо.

Уже 30 листопада 1944 року в Хусті був арештований колишній міністр Карпатської України Юлій Бращайко. На вимогу назвати «активних українських націоналістів він повідомив вихідні дані й прикмети на Авґустина Волошина, Андрія Ворона, Юлія і Федора Реваїв, Михайла Бращайка, Миколу Долиная, Юрія Перевузника, Дмитра Климпуша.

Був затриманий і колишній міністр Едмунд Бачинський. На початку грудня 1944 року служба «Смерш» схопила колишнього команданта «Карпатської січі» Дмитра Климпуша та його братів Василя й Івана, колишнього голову УНО Федора Ревая, січовика Івана Сарвадія та інших, відправивши в табори на території Донбасу, де останні працювали на заводах і шахтах, а Едмунд Бачинський та Федір Ревай 1945 року тут і померли.

У Празі 15 травня 1945 року арештували колишнього президента Карпатської України Авґустина Волошина, міністрів його уряду Степана Клочурака, Юрія Перевузника, Миколу Долиная, у липні 1946 року – членів ОУН, студентів Празького університету Василя та Георгія Бісунів, літератора Володомира Бірчака, вчителя з міста Требоні (Чехія) Юрія Бандусяка, 1 червня 1949 року – учасника студентського молодіжного руху, що жив у Празі, Івана Ковача, в серпні 1949 року – адвоката з міста Медзилаборце (Словаччина) Семена Юськіва та інших.

Такі члени уряду Карпатської України, як Юліан Ревай, Авґустин Штефан, провідний працівник команди «Карпатської січі» Степан Росоха, відділу пропаганди Володимир Комаринський та інші, уникли арешту, бо заздалегідь подалися на Захід. Не виявлено, чи був арештований заступник команданта «Січі» Іван Роман, оминув ґрат і Василь Ґренджа-Донський, який жив і працював у Братиславі.

На питання, чому вищезгаданих осіб арештувала служба «Смерш», дасть майже вичерпну відповідь довідка заступника начальника першого відділення третього відділу слідчого управління Комітету держбезпеки при Раді Міністрів СРСР. Під грифом «Цілком таємно» в ній сказано:

«За даними Комітету держбезпеки при Раді Міністрів СРСР, у період угорського і чехословацького режимів на території Закарпаття існували різні буржуазно-націоналістичні організації, з яких провідне місце займали Українське національне об’єднання (УНО), націоналістичне товариство «Просвіта», молодіжне націоналістичне товариство «Пласт» і збройні загони «Січі».

Вищезгадані націоналістичні організації видавали велику кількість літератури антирадянського, націоналістичного характеру, а також у широкому масштабі обробляли українське населення в буржуазно-націоналістичному дусі. Після Віденського арбітражу 1938 року на Закарпатті був утворений буржуазно-націоналістичний уряд на чолі з Волошином Авґустином, і цього ж року переважно з українських націоналістів була створена «Карпатська січ» і урядова партія – так зване Українське національне об’єднання (УНО). Волошинський уряд і ватажки ОУН, які орієнтувалися на фашистську Німеччину, пропонували Гітлеру свої послуги в боротьбі проти Радянського Союзу, провадили антирадянську агітацію і репресії проти осіб, які симпатизували Радянському Союзу». Отже, великодержавники мали всі підстави судити всіх, хто був членом УНО і «Карпатської січі», міністром чи простим урядовцем Карпатської України.

Як згадував репресований Микола Бандусяк, слідчі органи МДБ та контррозвідки «Смерш» розробили і своєрідний сценарій, за яким арештовані учасники Карпатської України мали визнати, що це утворення було маріонеткою Німеччини, а Волошин і члени його уряду – українськими буржуазними націоналістами, агентами і прислужниками Гітлера, ворогами Радянського Союзу; що керівництво партії УНО складалося з націоналістів, колишніх емігрантів Галичини (Польща) та Радянської України, які виконували завдання спецслужб Німеччини; що «Карпатською січчю» керували колишні галицькі емігранти, які провадили антирадянську пропаганду. І цей сценарій перетворювався у життя.

У 1944-1945 роках у краї працював Спеціальний суд Закарпатської України й уповноважений з безпеки в Народній раді, які керувалися у своїй роботі декретом № 22 від 18 грудня 1944 року. Крім цього, громадян Закарпатської України, а потім Закарпатської області УРСР судили Закарпатський обласний суд і військові трибунали 18 армії 4-го Українського фронту, прикордонних військ Міністерства внутрішніх справ Закарпатського округу, Прикарпатського військового округу та військових частин, особлива нарада при Міністерстві державної безпеки СРСР.

Одного з перших діячів Карпатської України Авґустина Волошина відвезли в Москву і «поселили» в Лефортовську тюрму. Тут же 22 травня 1945 року розпочалися допити, які вів слідчий майор Вайндорф, працівник вищезгаданого управління. Проведено 8 допитів, які завершилися 20 червня.

Які обвинувачення висувалися проти Волошина? По-перше, ті, що він створив із числа нібито вороже налаштованих до радянської влади жителів краю в період Чехословацької Республіки християнсько-народну партію і був її керівником до 1938 року; що ця партія встановила зв’язки з німецькими фашистами й нібито боролася за відокремлення Карпатської України від Чехословаччини та створення самостійної держави.

Що ж до діяльності уряду Карпатської України (жовтень 1938 – перша половина березня 1939 року), то тут його обвинувачували в українському буржуазному націоналізмі. Великодержавники-шовіністи суворо й жорстоко судили українців за їх потяг до своєї незалежності, за пропаганду власної історії і культури, традицій і звичаїв народу, збереження рідної мови.

Як показують протоколи допитів, одним із найголовніших обвинувачень був меморандум уряду Карпатської України, надісланий міністру закордонних справ Німеччини Ріббентропу.

На допиті Волошин розповів, як виник задум цього документа. Перший варіант подав Юліан Ревай, за іншими даними – Юрій Перевузник. Працювали колишні міністри на квартирі Волошина. Розробивши остаточний варіант меморандуму, вони переклали його німецькою мовою й надіслали поштою 30 листопада 1939 року в Берлін, другий примірник – урядові Словаччини, третій залишився в канцелярії Степана Клочурака.

У меморандумі глибоко проаналізовано ситуацію в Карпатській Україні після її окупації Угорщиною, яка провела цю акцію насильно, супроти волі всього населення і котру не визнано юридично міжнародною спільнотою.

До речі, тут указувалося, що «кривава окупація», безтактна поведінка представників угорської влади в краї, жорстокі репресії, масові антиугорські демонстрації привели до зародження «руху серед українського населення за приєднання Карпатської України до Радянського Союзу. Доказом цього служить постійне дезертирство з угорської армії солдатів української національності на територію, зайняту радянськими військами».

Щоб не сталося приєднання Карпатської України до Радянського Союзу, говориться в документі, було б справедливим відокремити її від Угорщини і з’єднати у федерацію із сусідньою Словаччиною шляхом плебісциту, адже два народи протягом тисячоліття ділили одну долю.

Восьмий і останній допит Авґустина Волошина відбувся 20 червня 1945 року. Як записав слідчий, арештований визнав, що був налаштований проти СРСР, але вже з 1940 року від політики відійшов і антирадянську діяльність не провадив. Щодо УНО, то пояснив, що це була організація націоналістична, її програма спрямовувалася на утворення Української незалежної держави.
Волошина не встигли судити. 11 липня 1945 року слідство було припинено, а його перевели до лікарні Бутирської тюрми, де він помер 19 липня 1945 року. Реабілітований 12 вересня 1991 року.

Арештованих міністрів Карпатської України Степана Клочурака, Юрія Перевузника, Миколу Долиная із Праги перевезли у в’язницю міста Пардубіце (Чехія), а звідти – на військовий аеродром у Польщі. Потім 20 травня 1945 року відправили в Москву на відому Луб’янку, 22 травня – у Лефортовську в’язницю. Згодом кримінальна справа була об’єднана в одну і особлива нарада при НКВС СРСР засудила разом трьох міністрів. 26 грудня 1945 року Степан Клочурак дістав 8 років виправно-трудових таборів і був направлений у Воркуту. Така ж доля випала і Юрієві Перевізнику як «українському буржуазному націоналістові», який вів ворожу діяльність проти СРСР. Микола Долинай засуджений на 5 років таборів.

Наприкінці можна зробити такий висновок. У кримінальній справі немає конкретних матеріалів, які б свідчили про ворожу діяльність міністрів Карпатської України проти СРСР. А дії ст. 58-4 КК РРФСР, які їм інкримінували, у ході слідства не були підтверджені. Копії документів, вилучені не процесуальним шляхом, закликів до повалення радянської влади не містили.

Матеріали справи свідчать, що в момент арешту ці люди були громадянами суверенної держави Чехословацької Республіки і проживали у її столиці м. Празі. Питання про їх арешт і притягнення до кримінальної відповідальності належали до компетенції чехословацької влади, а не органів НКВС СРСР. Уряд Карпатської України, до складу якого вони входили, був сформований із відома чехословацької влади. І цей уряд діяв на підставі законів Чехословацької Республіки.

Що стосується діяльності УНО, то це була легальна організація і, до речі, фінансувалася чехословацьким урядом. Головне завдання УНО полягло в тому, щоб не допустити окупації Карпатської України гортівською Угорщиною. Боротьбу проти СРСР УНО за своє завдання не мало і такої, як видно із документів, не провадило.

Подібною була і доля команданта «Карпатської січі» Дмитра Климпуша та його братів Василя та Івана. 8 грудня 1944 року Дмитро був затриманий і відведений у радянську військову частину. Всі обвинувачення повністю відкидав. 21 січня 1945 року прийнято постанову про припинення справи, але його направили в табір м. Єнакієва Донецької області.

Коли той уже відбув покарання і повернувся додому, 21 березня 1947 року з’являється нова постанова на арешт Климпуша та його братів. Так утворюються чотири томи кримінальної справи. В обвинувальному висновку зафіксовано, що він 1919 р. брав участь у гуцульському повстанні на Рахівщині, служив солдатом у військах Петлюри, був членом Української військової організації (УВО), з 1923 до 1938 року був членом соціал-демократичної партії, членом товариства «Просвіта», організатором і керівником організації народної оборони «Карпатська січ» та головним її командантом, членом проводу УНО, що переправляв за кордон вибухові речовини і поширював націоналістичну літературу, що був помічений у шпигунстві.

Але з приводу висунутих вище обвинувачень він потім сам сказав: «У поданому мені обвинуваченні за ст. 54-4 і 54-11 карного кодексу УРСР винним себе не визнаю. 1919 року я брав участь у в гуцульському повстанні, але ми боролися тоді не проти Радянського Союзу, а проти мадярів. У військах отамана Петлюри я ніколи не служив. В організації УВО я не був. Націоналістичну літературу і вибухових речовин за кордон не переправляв».

У рішенні військового прокурора Прикарпатського військового округу від 2 лютого 1993 року про реабілітацію сказано: що Дмитро Климпуш повністю відкидав антикомуністичну діяльність, а подані йому епізоди «вини» були ним учинені за межами Радянського Союзу, коли він був громадянином Чехословаччини і Угорщини, тому й не підпадав під радянську юрисдикцію.

Крім цього, у кримінальній справі нема доказів про його будь-яку конкретну практичну діяльність проти СРСР. Та особлива нарада при міністерстві держбезпеки СРСР 1947 року засудила Дмитра Климпуша «за шпигунство і участь в антирадянській націоналістичній організації» на 8 років позбавлення волі.

Лише 2 лютого 1993 року Дмитро, Василь та Іван Климпуші були реабілітовані. Так більш ніж через півстоліття історії краю повернено імена відомих громадських діячів Карпатської України – головного команданта «Карпатської січі» Дмитра Климпуша та його рідних братів.

Репресували і рідну сестру відомих патріотів України Климпушів Ганну Кувік із села Ясіня. Її обвинуватили у сприянні так званій «бандгрупі» й зарахували до куркулів. А допомагала вона синові Богдану Кувіку, воїну української армії, продуктами, дала йому 2 мішки картоплі й лантух кукурудзи. За це 4 травня 1949 року була арештована й військовим трибуналом прикордонних військ Міністерства внутрішніх справ Закарпатського округу 30 червня цього ж року за ст. 54-1«а» карного кодексу УРСР засуджена на 25 років таборів з поразкою в правах на 5 років та з конфіскацією майна.

Після суду її направили у трудову колонію УМВС Астраханської області Російської Федерації, де вона стала інвалідом. Син Мирон писав листи Голові Ради Міністрів СРСР, щоб помилували його матір, але цього не було зроблено. І лише військовий трибунал знизив термін її перебування в таборі до 5 років. 1956 року Ганна Кувік повернулася додому. У березні 1990 року прокурор Закарпатської області відмовив Ганні Кувік у реабілітації, нібито за те, що її вина була доведена. Проте 5 вересня 1991 року вона таки була реабілітована.

Її син Богдан, воїн УПА, загинув у нерівному бою на самий Великодень 1949 року неподалік залізничної станції Вороненка. До війська, закінчивши у рідному селі Ясіня народну та горожанську школу, вчителював. Коли його односельців арештували за те, що відмовилися вступати в колгосп, подався до лав Української повстанської армії, яка боролася зі спецслужбами в населених пунктах і містах Прикарпаття. За це була засуджена його матір, а брата Мирона вигнали з рідної хати й улаштували в ній «опорний пункт» для «вистежування бандерівців». Ганна Кувік, дізнавшись, де похований її син, зібрала його останки і привезла додому. Відтак поховала біля хати, встановивши залізний хрест, і посадила на могилі калину.

15 жовтня 1947 року у Києві арештували поета Андрія Патруса-Карпатського й етапували до Москви. Його обвинуватили у злочинах проти Радянського Союзу. Основні з них полягали в тому, що протягом 1938–1939 рр. він «систематично співробітничав у фашистсько-націоналістичній пресі» (йдеться про газету «Нова свобода») та, «працюючи в 1942–1943 роках в чехословацькій військовій місії в СРСР, займався шпигунською діяльністю», будучи офіцером чехословацької військової частини.

Слідство тривало цілий рік. Пізніше в листі до Г. Маленкова Патрус писав: «Я випробував на собі все: від рукоприкладства з боку слідчих Соболева і Ожерельєва до погроз за допомогою пістолета в руках начальника слідчого відділу полковника Зименкова. Не раз після 4–5 діб позбавлення сну я підписував будь-які папери, лише б поспати бодай годину, хоч півгодини».

Особлива нарада при МДБ СРСР засудила Андрія Патруса-Карпатського на 25 років виправно-трудових таборів. І почалася його тяжка неволя спершу у Воркуті Комі АРСР, а потім у Тайшеті Іркутської області. 1956 року військова колегія Верховного суду СРСР скасувала постанову особливої наради при МДБ СРСР стосовно Андрія Патруса-Карпатського і справу проти нього припинила за недоведеністю обвинувачення. Поет був реабілітований. 24 листопада 1956 року його звільнено з табору. Патрус-Карпатський повернувся в Тереблю до матері і взявся за літературну справу.

Володимир Бірчак 9 вересня 1945 року без ордера на арешт був схоплений і ув’язнений у Празі, постанову ж на затримання написано в Мукачеві. Тут його допитували 9 вересня, 2 жовтня, а 11 січня 1946 року Спеціальним судом Закарпатської України за ст. 22 п. 6 декрету Народної ради Закарпатської України від 18 грудня 1944 року він був засуджений на 20 років таборів з поразкою в правах на 5 років як український буржуазний націоналіст.

У вироку з приводу цього сказаного: «Підсудним була організована націоналістична організація «Пласт», метою якої було виховання молоді в націоналістичному дусі. Одночасно з цим він був членом націоналістичного товариства «Просвіта». Як у першій, так і в другій організаціях брав активну участь у роботі, видавав націоналістичні брошури, виступав із статтями на сторінках націоналістичних газет». Протягом 1938–1939 років «займав видне місце» у міністерстві шкільництва Карпатської України і був керівником «Пласту». Разом зі Степаном Папом виробив статут цієї організації.

Працюючи в Празі, Володимир Бірчак продовжував свою «націоналістичну» діяльність. З 1940 року був активним членом «Української громади», яка утримувалася й працювала за вказівками німецьких фашистів. З 1941 року «згадана організація за вказівкою німецьких властей об’єднана в ОУН». Але у вироку жодним словом не згадано, що він був відомим педагогом, автором підручників, письменником, багато зробив для розвитку освіти в Закарпатті, що інкримінована діяльність відбувалася не в Радянському Союзі, а в іншій державі. Вирок був остаточним і скарженню не підлягав. Після суду Бірчака відправили в табір у Кемеровської області, а звідти в Озерний м. Тайшета Іркутської області, де він загинув.

Джерело: Довганич Омелян Дмитрович. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність: репресії проти її обронців та керівників /Післямова Миколи Вегеша. – Ужгород: Ґражда, 2007. – 140 с.