Сергій Федака: 100 років Першій Чехословацькій республіці

28 жовтня 2019 виповнилося сто років Першій Чехословацькій Республіці, чий феномен і досі ще не є належно поцінованим у контексті загальної історії слов’ян, історії європейської, історії світової. У тому числі й історії України. Вплив цієї держави на загальноукраїнський історичний процес незаперечний, адже саме там знайшли собі прихисток і можливість продовжувати культурно-освітню, наукову, публіцистичну, педагогічну діяльність сотні діячів УНР і ЗУНР, вояків їхніх армій. У міжвоєнну добу міста Чехії і Словаччини були значними центрами україністики, де діяли українські вузи, видавництва, виходила українська преса.

Проте ще вагомішою була роль Першої Чехословацької Республіки для найзахіднішої області сучасної України – Закарпаття, якому судилося де-факто двадцять років (від січня 1919 до березня 1939 р.) перебувати повністю або бодай частково у складі Чехословацької республіки (першої, а відтак кілька місяців і у складі другої).

Чехословацька доба для Закарпаття була максимально змістовною. За якихось два десятиліття здійснено карколомний цивілізаційний стрибок, на який інші українські регіони витрачали століття, а той більше.

Ще на початку ХХ ст. Закарпаття було за об’єктивними соціально-економічними показниками чи не най-більш відсталою з усіх українських земель. Натомість на кінець 1930-х ситуація докорінно змінилася. 1944-1945 р. перші радянські журналісти і письменники, що відвідали наш край, відзначали передусім його євро-пейський характер, чим він вигідно різнився від сплюндрованої сталінським і гітлерівським режимами Наддніпрянщини.

Вестернізація і модернізація Закарпаття розгорнулася саме у чехословацьку добу. Нові власті почали зі створення у приєднаному краї нових ринків, нових потреб, формування нового попиту. Ішлося про принципово нову якість життя. У цьому суперечливому процесі на диво органічно поєдналися гуманістичні принципи Т. Масарика із інтересами чеської буржуазії, відбувся синтез суб’єктивних і об’єктивних чинників історичного процесу. Якщо зазвичай ці дві групи чинників максимально протидіють одна одній, то тут вони, навпаки, наклалися, вступили у резонанс і взаємно посилилися – на благо усіх наших краян.

Звісно, було би неправильно змальовувати чехословацьку добу в історії Закарпаття виключно рожевими барвами. Ні, доба була дуже складною і неоднозначною, фактично це було інтермецо між двома світовими війнами, перепочинком на пороховій бочці. Тим важливіше, що навіть за такої суворої доби вдалося зробити чимало позитивного – хай і з численними непорозуміннями, внутрішніми конфліктами, зайвими образами, яких, можливо, вдалося би уникнути за більш стабільної епохи.

У входженні нашого краю до Чехословаччини важливу роль відіграли заокеанська діаспора русинів та їхній лідер Григорій Жаткович, який 1920 р. став першим чехословацьким губернатором краю. 14 жовтня 1920 р. до Ужгорода прибув чеський прем’єр Ян Черни. У звернутій до нього офіційній промові Г. Жаткович висловився за «повну народну, територіальну і адміністративну автономію Підкарпатської Русі» та найшвидше проведення виборів до крайового сойму. Але час спливав, а автономія ставала все нереальнішою. 16 березня 1921 р. Г. Жаткович подав у відставку. Наступного дня він у пресі пояснив краянам свою позицію:

«Коли я прийняв губернаторство, зробив я то лем з кріпкого чесного убіжденія, что сей мандат, ціль і ідеал пойдут тим наперед». Він і далі обіцяв боротися за свою мету – «Ческословенско-Руську федерацію, в которой Подкарпатська Русь – з чинними і справедливими границями – мала би все то, на что по договорам і полной справедливості она оправлена єсть».

Проте премʼєр навіть не повідомив президентові про заяву Г. Жатковича. Натомість Ян Черни склилкав нараду партійних лідерів, що тривала цілий тиждень. Позиції розділися не тільки серед краян, а й поміж чехів. 27 березня Г. Жаткович виступив з новою заявою у пресі. Він вказав, що мав за мету найшвидше здійснення автономії, використав усі можливості для її досягнення, але марно. Невідставлений губернатор пригрозив вдатися до широкої міжнародної акції і навіть «опублікувати компрометуючі матеріали проти уряду та деяких політиків Чехословаччини». У паламенті з гострою промовою проти нього виступив В. Клофач, звинувативши Г. Жатковича в «активності проти держави і конституції». 12 квітня губернатора запросили до Т. Масарика. Після тривалих переговорів Г. Жаткович остаточно переконався, що автономії не буде. 3 травня він удруге попросив відставки.

Того ж дня празька газета «Трибуна» опублікувала рефлексію «Криза конституції, а не губернатора», де гостро розкритиковано конституційні статті про Підкарпатську Русь. На публікацію мусив реагувати навіть Е. Бенеш, заявивши, що «в дійсності це питання не конституційне, а адміністративне. Ми маємо там передовсім завдання конституційне, привести народ до певно-го рівня, щоб він міг сам собою управляти.

Ми не можемо зразу провести вибори з огляду на число непись-менних, тому потрібно приготувати населення до ав-тономії». Політик дуже лукавив. Як слушно зауважив історик В. Шандор, питання автономії – традиційна сфера конституційного і міжнародного права, а не адміністративного. Зрештою, на це фахово наголошував і юрист Г. Жаткович. Стаття викликала такий резонанс, що Т. Масарик доручив авторові конституції Ю. Гьотцелю видрукувати відповідь на неї. Відставка ж Г. Жатковича після публічного скандалу стала неминучою. Президент прийняв її 16 травня, надіславши губернатору листа: «Дякую Вам за працю, яку Ви виконали для республіки та своєї Вітчизни і бажаю Вашій подальшій праці для Вашого народу багато успіхів». Г. Жаткович відкукнувся про цей лист у мемуарах: «Це є історія, і мушу сказати – сумна історія». На про-щальному бенкеті в Ужгороді губернатор сказав: «Я пообіцяв своєму народові – на основі чесно домовлених договорів, що його територія на південь від Карпат буде в рамках Чехословацької Республіки повною самоуправною одиницею та що карпатські русини будуть повними панами на своїй малій рідній землі. На жаль, ця обіцянка, можу сказати сміливо і чесно, бо без моєї вини, ще не здійснилась».

Г. Жаткович виїхав до США, де зайняв різко античеську позицію, одразу ж оприлюднену на конгресі русинів у Пітсбурзі. Конгрес надіслав меморандум до Праги, де відкинули закид про неготовність краян до автономії: «Якщо русини були зрілі для приєднання до ЧСР, то вони досить зрілі і для автономії». У США Жаткович працював юрисконсультом Пітсбурзької греко-католицької єпархії, скликав Слов’янський конгрес. У період Другої світової війни Г. Жаткович відмовився від античеських поглядів, зустрічався з чеськими діячами в еміграції Е. Бенешем, Я. Масариком, погодився допомагати їм у справі відновлення держави. 1942 р. Г. Жаткович очолив Американську карпаторуську центральну конференцію. У редагованій ним 194-1-1943 рр. газеті «The Carpatian» він доводив, що Закарпаття має лишатися в складі Чехословаччини. Після війни Г. Жаткович знов відійшов від політики. 1950 р. він розмовляв з закарпатським істориком-емігрантом П. Стерчом, який занотував:

«Заявив він мені, що кожній культурній людині ясно, що з етнографічної точки погляду Закарпаття українське, і висловлював жаль з приводу колишньої мовної, а з того випливаючої і політичної внутрішньої боротьби. Одночасно заявив він, що з огляду на свій вік не бере активної участі і, мабуть, в майбутньому також не братиме участі у політичній боротьбі Закарпаття за його місце під сонцем».

Помер Г. Жаткович у Пітсбурзі 26 березня 1967 р.

Після відставки 1921 р. Г. Жатковича край два роки не мав губернатора, управлявся віце-губернатором чехом П. Еренфельдом, який прихильно ставився до українців. 1923 р. його замінили на чеха же Антоніна Розсипала (1866-1937), якого дипломат і мемуарист В. Шандор характеризує як «централіста і завзятого протиукраїнця». Так званим «ляльковим» губернатором при ньому став Антоній Бескид (1923-1933).

У попередні роки він проявляв себе як запеклий українофоб. Коли 29 квітня 1920 р. в Ужгороді спробували заснувати товариство «Просвіта», на збори прийшла група русофілів на чолі з А. Бескидом. П. Ясько згадував, що від початку вони «всіма силами намагалися кричати, рикати, щоби ціль свою досягнути: не до-пустити докінчити денний порядок зборів. До якої нечуваної міри дійшла лютість наших ворогів, доказує факт, що доктор Антоній Бескид, адвокат, чоловік у поважному віці й інтелігент, наганявся палицею на нашого заслуженого патріота, директора о. А. Волошина і хотів його побити. Завдяки холоднокровності предсідателя загальних зборів Ю. Бращайка обійшлося без пролиття крові». Це засідання таки було зірване, але «Просвіту» заснували на наступних зборах 9 травня 1920 р.

Ставши губернатором, А. Бескид уже відверто сформулював свої погляди на національне питання, заявивши, що «мовою навчання в Підкарпатській Русі може бути тільки російська». У наступні роки він повторював: «Мы желаем просвещаться в русскому духе, ибо мы русские. Мы желаем, чтобы процветал русский язык литературный, который и должен быть в нашей школе». А. Бескид наполягав, щоб «іммігранти зі Сходу, надто з Галичини, які в перші дні після революції без усякого права позаймали найкращі місця в адміністративному апараті, були звільнені».

Хоча до свого губернаторства А. Бескид позиціонував себе як рішучий опозиціонер щодо урядової політики на Підкарпатті, отримавши владу, він припиняє будь-які випади. Саме тепер розгортається активна чехізація краю, який ділився на 4 жупи і 19 округів. 3 жупи очолювали чехи. З 19 окружних начальників лише 3 були русини. Правління жупного уряду в Мукачеві 1927 р. налічувало 23 чехи, 7 русинів, 4 угорці. У президії Цивільного управління в Ужгороді працювало 12 чехів і лише 2 русини. Якщо закарпатцям тоді справді бракувало керівників першої ланки, то місцевих кадрів для другого-третього ешелону цілком вистачало. Проте цей резерв так і не було використано.

22 березня 1923 р. у Мукачеві на зборах 163 активістів засновано русофільське Общество ім. Духновича. Його головою став Є. Сабов, заступником голови Й. Камінський, секретарем С. Фенцик. Після цього українська «Просвіта» позбулася підтримки найвищих керівників краю. Проте услід за А. Бескидом на прочеські позиції перейшла лише частина місцевих русофілів. Лідери ж більшості русофільських партій (як-от Гагатко, Камінський) після 1925 р. стали блокуватися з місцевими мадяронами (Куртяк), угорськими партіями (Корлат, Егрі) і навіть комуністами. Політично консолідувати край А. Бескиду так і не вдалося.

Ще більшими виявилися економічні проблеми, що постали перед ним. Як не парадоксально, але демократична Чехословацька Республіка принесла на Закарпаття рішучі позитивні переміни у духовному житті і водночас заклала підвалини подальшої глибокої тех-нологічної відсталості нашого краю. Саме тоді він остаточно перетворюється на «Африку посеред Європи», «землю без імені», «забутий край», як любили називати нас самі чеські публіцисти.

Справа в тому, що Чехословаччина успадкувала від Австро-Угорщини ¾ її промислового потенціалу і лише ¼ її населення. Це призвело до звуження внутрішнього ринку, волаючими проблемами зі збутом продукції. Про ринок же зовнішній молодому чеському капіталу поки доводилося тільки мріяти. Тому уряд повів політику деіндустріалізації національних окраїн. Підкарпаття мало стати ринком для промисловості західних районів ЧСР, але в жодному разі не промисловим конкурентом їм.

На наш край і так припадало 9% території і 5% насе-лення ЧСР, а виробничих потужностей – ледве 0,67 %, тобто у 136 разів менше, ніж у Богемії та Моравії. Тепер же почалося нищення навіть цього мізеру. За цих умов малоініціативний та економічно не підкутий А. Бескид виявився найгіршим з усіх можливих губернаторів. Загалом вибір серед тодішніх місцевих політиків був дуже обмежений. Але, скажемо, природжений борець, один з лідерів Гуцульської республіки 1919 р., а потім успішний лісопромисловець Дмитро Климпуш був би значно кращою для нас кандидатурою на посаду губернатора.

У результаті нової економічної кон’юнктури залізоробна і скляна промисловості Підкарпаття, котрі сяк-так існували у попередню добу, тепер остаточно занепадають. Чеський капітал знищив навіть ті місцеві підприємства, які мали достатню сировинну базу – зокрема, Чинадіївську сірникову фабрику, Ужгородську акціонерну спілку спиртових виробів. Хімзаводам чеські монополії нав’язали найменш вигідні для них види продукції. Солотвинська сіль вивозилася за сотні кілометрів до моравського міста Оломоуц, де мололася, пакувалася, а потім знову поверталася на Підкарпаття – звісно, набагато дорожчою. На західні ж землі вивозився ліс-кругляк, аби повертатися готовими виробами.

Ліва газета «Карпатська правда» 12 грудня 1927 р. так визначала суть економічної політики Праги щодо Підкарпаття: «Якнайбільше використати й пограбувати край, знищити в ньому всю промисловість і мати таким чином добрий ринок для збуту своїх товарів, дешеве джерело сировини і дешеву робочу силу».

Звісно, комуністи ніколи не любили режим Масарика, але що можна заперечити по суті цієї цитати?!
Губернатор А. Бескид не став жодною перепоною для деструктивної політики чеського капіталу. Він не зміг захистити місцеві ліси, 286 тисяч гектарів яких опинилися в руках чеських підприємців. Значна їх частина згодом була перепродана ще більш хижацьким монополіям США, Англії, Франції. 1928 р. уряд продав величезні маєтки графів Шенборнів франко-голландсько-швейцарській фірмі «Латориця». Цю брудну і скандальну справу тоді ж охрестили «лісовою Панамою». Ціни на деревину на Підкарпатті були удвічі нижчими, ніж у Чехії. Не знімаючи головної провини за повені 1998 і 2001 р. з губителів лісу останніх десятиліть, все ж зазначимо, що перші кроки до екологічного лиха було зроблено ще у добу А. Бескида.

Зрозуміло, що головною економічною турботою губернатора аграрного краю мала би стати земельна реформа – тим більше, що уряд успішно розгорнув її по всій країні. Вона проходила у два етапи: 1919-1925 і 1925-1929 рр. на першому етапі від землеволодінь понад сто гектарів відрізалися надлишки, які потім про-давалися безземельним і малоземельним селянам.

Микола Кушніренко: Становище карпатоукраїнського селянства

Але якраз на Підкарпатті цю реформу проведено найменш послідовно. Тут вона охопила тільки 24% зе-мельного фонду, тоді як у Словаччині – 87%, а у Чехії і Моравії – 94%. У краї підлягали викупу і розподілу 200 тис. га орної і пасовищної землі. 1920-1923 рр. продано 31 тис. га землі, з них тільки чверть – біднякам і середнякам. Інші землі, що підлягали відлученню, так і лишилися у старих власників або перейшли державі – у так званий колонізаційний фонд. Земля з нього надавалася чеським переселенцям, хоч ті і не мали великого бажання переселятися сюди. Частину земель скуплено за безцінь міськими підприємцями для подальших спекуляцій.

На другому етапі реформи держава вже не конфіско-вувала, а викупляла поміщицькі землі – теж для подаль-шого розподілу. На Підкарпатті це дало ще 240 тис. га від 39 великих власників. Але багато хто тоді просто обійшов законодавство. Граф Шенборн 1928 р. продав свої землі за заниженою ціною концерну «Біньон», який утворив для їх експлуатації фірму «Латориця». Одним з головних акціонерів фірми був сам граф.

У результаті реформи становище частини наших селян дещо покращилося, але 6000 господарств, за даними самої чеської статистики, так і лишилися безземельними. Натомість чеські поміщики, що конче потребували робочих рук, вербували за низьку плату наймитів з Підкарпаття, у чому їм активно сприяли місцеві власті. За сільськогосподарським переписом від 27 травня 1930 р. у краї 75% селян визнано бідняками, 15% середняками і тільки 10% заможними. І далі понад 110 тис. найбідніших селянських господарств мали удвічі менше землі, ніж 708 латифундистів.

Активно розвивалися у краї лише інфраструктурні галузі, покликані закріпити його колоніальне становище, – це транспорт та торгівля. Розвиваються акціонерні товариства «Батя» і «Попер» – з продажу чеського взуття, «Негера» – одягу.

Чеський прем’єр А. Швегла був украй незадоволений загалом цілком прогнозованими результатами виборів 1924-1925 рр. на Підкарпатті, на яких перемогли опозиційні партії, перш за все комуністи.

Відповідаль-ність за провал проурядових сил він поклав на перших керівників краю. Прем’єр вирішив послати сюди «цілком нових людей, молодих, відповідальних, серйозних, досвідчених і, найважливіше, вихованих у його власній школі, тих, кому він може вірити». Було навіть прийнято (але не реалізовано) рішення про зміщення губернатора А. Бескида.

А. Швегла планував ще глибше інтегрувати Підкарпаття у структуру ЧСР, перетворивши край на четверту провінцію, подібну до Богемії, Моравії-Сілезії і Словаччини. Проти цього виступили підкарпатські політики усіх орієнтацій. 8 лютого 1927 р. в Ужгороді відбулися масові протести, зачинилися крамниці, застрайкували робітники. 9 лютого на короткому засіданні навіть об’єдналися дві супротивні Народні Ради – русофільська Гагатка-Камінського і народовецька А. Волошина. Вони надіслали до уряду петицію, вимагаючи:

1) створити парламентську комісію для підготовки нових виборів;

2) скликати крайовий сойм «у найближчому майбутньому»;

3) остаточно встановити словацько-руський кордон лише після плебісциту у Східній Словаччині.

Проте 14 липня 1927 р. уряд схвалив адмінреформу (чинності вона набула через рік), за якою Підкарпаття ставало звичайною четвертою провінцією ЧСР. В Ужгороді створено провінційну раду з 24 чоловік, 16 з яких обиралися, а решта призначалися. Віце-губернатор ставав президентом провінції і головою провінційної ради. Він призначав голів 12 округів, на які було розділене Підкарпаття.

Політичні зусилля централізаторів завершилися успіхом на Підкарпатті, що продемонстрували парламентські вибори 1929 р., де вперше і востаннє перемогли проурядові сили.

А. Бескид і А. Розсипал стають усе затятішими противниками місцевих діячів української орієнтації, котрі групувалися навколо «Просвіти». 1926 р. на українські позиції переходять підкарпатські комуністи. Від-повідно офіційна Прага починає все відвертіше переходити на антиукраїнські позиції.

Політична ситуація в краї упродовж двадцятих років постійно ускладнювалася. 1923 р. відбулася хвиля виступів проти закону «Про охорону республіки», який було розцінено як шлях до поліцейської держави.

У наступні роки відбувалися постійні страйки і демонстра-ції проти безробіття і дорожнечі. У демонстраціях з нагоди 10-річчя Першої світової війни (серпень 1924 р.) взяло участь 60 тис. краян. У ряді населених пунктів демонстрації розігнано жандармами, а 70 організаторів затримано. У Сваляві трьох учасників навіть убито.

Політичне життя максимально урізноманітнюється. Якщо на початку двадцятих років тут діяло 13 партій, то у тридцятих вже 30. Серед них комуністична (перший лідер – Й. Гаті), Народна християнська (А. Волошин), Руська хліборобська (М. Бращайко), Руська землеробська автономна (І. Мочкош), Карпаторуська трудова (А. Гагатко), Землеробський союз (Й. Камінський), Партія мадярських газд (Ф. Егрі), Християнська соціалістична (І. Керекеш), Автономна партія автохтонів (А. Аркі), Мадярська правова (А. Корлат), Мадярська партія дрібних господарів (Г. Бако), Єврейська консервативна (К. Вейс), Єврейська громадянська (К. Шаломон).

Економічні ж результати двадцятих років були взагалі провальними. На 1929 р. електрострумом у нас користувалися тільки 17 сіл з 510, електрики на душу населення тут вироблялося у 23 рази менше, ніж у Чехії, і у 27 разів менше, ніж у Моравії. Оскільки того року почалася світова економічна криза, то далі показники ще погіршилися. Ледь животіючи, підкарпатська промисловість пережила кризу набагато болісніше, ніж чеська. З 92 наших промислових підприємств 30 припинило виробництво на самому початку кризи. Промислова криза тісно переплелася з аграрною, яка про-явилася в різкому падінні цін на продукцію землеробства та тваринництва. 1930 р. у краї налічувалося 60 тисяч безробітних, 1932 р. – уже 100 тисяч. Усього ж число безробітних у краї зросло з 1929 до 1935 р. у 15 разів.

Криза призвела і до політичних змін. У ЧСР наміти-лися тенденції до згортання демократії, розширення повноважень виконавчої влади, туга за «сильною рукою». І все ж наприкінці 1930 р. уряд було реорганізовано за рахунок залучення до нього соціал-демократів та деяких інших партій. На Підкарпатті ж, навпаки, поси-люється тиск чеських чиновників на місцеве населення, що викликає зворотну негативну реакцію. А. Бескид стає максимально непопулярною особою – причому як для чехів, так і для власних співплемінників. Аби хоч якось зберегти впливовість, він засновує 1931 р. газету «Карпаторусский голос», що мав спершу москвофільську, а після його смерті – угрофільську орієнтацію, украй вороже ставився до всього українського. Скандально, що газета губернатора фінансувалася з-за кордону. 1933 р. ужгородський часопис «Українське слово» звинуватив цю газету, що вона отримала 40 тисяч крон від польського посла, причому такі субсидії виявилися регулярними. 16 березня 1935 р. Крайовий Суд розглядав цю справу і визнав правоту «Українського слова». На суді озвучено листа вже покійного А. Бескида до редактора С. Фенцика, де той пише, що «пан Бенеш жодної субвенції на «Карпаторусский голос» дати не хоче, але пан Гржибовський дав 40 000 крон й буде давати надалі». Проти А. Бескида виникла опозиція навіть всередині його аграрної партії. У серпні 1931 р. на Підкарпатті створюється за підтримки місцевої парторганізації громадська організація Союз працюючого селянства, що ставила за мету захист краян від усе зростаючого зубожіння. 1932 р. ця гостро опозиційна структура була заборонена властями. Помер А. Бескид в Ужгороді 16 червня 1933 р. З цією смертю закінчилася ціла епоха – епоха невикористаних можливостей.

По смерті А. Бескида А. Розсипал розраховував стати губернатором, проте празькі лідери зробили ставку на місцевого політика К. Грабаря, якого офіційно призначили на посаду 15 лютого 1935 р. Це було зроблено напередодні чергових парламентських виборів 19 травня, на яких депутатами стали О. Борканюк, А. Бродій, С. Фенцик, Е. Корлат, П. Коссей, Х. Кугель, І. Локота, Ю. Ревай, П. Терек, Й. Заяць. Сенаторами (членами вищої палати) обрано Е. Бачинського, Й. Баллу, Ю. Фелдеші, К. Гоккі і В. Поповича.

Уже наприкінці грудня 1935 р. К. Грабар проінформував громадськість про плани нових президента і прем’єра здійснити перший етап крайової автономії. Головним завданням, що постало перед губернатором, була консолідація трьох домінуючих у краї етнополітичних орієнтацій – української, москвофільської і русинської-тутешняцької. 12 березня 1936 р. відбулося спільне засідання української та русофільської Центральних Руських Народних Рад. Вони схвалили меморандум про негайне надання автономії краєві. Парламентарії від Підкарпаття передали цей документ Е. Бенешу. На зустрічі з президентом вони підняли питання і про скликання найближчим часом крайового представницького органу – Сойму. Е. Бенеш підкреслив, що центральна влада виконає свої обіцянки, однак поставив вимогу подальшого зближення усіх етнополітичних угруповань на Підкарпатті. В результаті у серпні 1936 р. відбулося наступне спільне засідання обох Народних Рад, на якому прийнято рішення розробити законопроект про автономний статус краю. 28 листопада проект було передано К. Грабарю. Він став не тільки де-юре, а й де-факто першим керівником краю. Він відігравав одну з провідних ролей у переговорах про автономію.

9 березня 1937 р. керiвництво обох народних рад Пiдкарпаття (української і русофільської) вислало до чеського премʼєра М. Годжi делегацiю в складi М. Бращайка, А. Бродiя, Й. Камiнського, яка передала тому меморандум з вимогою автономiї краю. Годжа повiдомив, що уряд готує два законопроекти по впровадженню першого етапу автономiї. У випадку, якщо ради представляють iнтереси чужої держави, автономiю буде скасовано. Тим часом прем’єр М. Годжа висунув ідею поетапного надання автономії.

Поступово переговори сконцентрувалися якраз навколо питання про повноваження губернатора. К. Грабар претендував на те, щоб виконувати функції і земського президента, представляти край на нарадах у президента і засіданнях уряду, бути самостійним у кадровій політиці, мати необмежені права у шкільних, церковних і мовних питаннях. Проте уряд відкинув такі претензії як несумісні з конституцією ЧСР. Новим земським президентом Підкарпаття був призначений знов-таки чех Я. Мезник. За нього ще більше посилилася чехізація краю, особливо в галузі освіти. 1937 р. тут налічувалося вже 365 чеських шкіл проти 463 українських і російських. 14 вересня 1937 р. міністр освіти ЧСР призначив плебісцит, аби руські батьки визначили, за якими підручниками навчатися їхнім дітям – за «Руською граматикою» І. Панькевича чи за «Русской грамматикой» Є. Сабова. Російську граматику Сабова обрали 313 шкіл, українську Панькевича – 114.

С. Фенцик назвав плебісцит «окончательным поражением украинизации», Ю. Ревай же охарактеризував опитування як антинаукове і незаконне.

В якості реваншу за програний плебісцит українські політики 17 жовтня провели Всепросвiтянський з’їзд в Ужгороді, на пл. Корятовича, на який зівбралося 30 тисяч чоловік з усього краю. На заклик І. Рогача учасники склали присягу бути вiрними синами українського народу i боротися за повну державну незалежнiсть.

У жовтні 1937 р. набув чинності Закон ЧСР №172/1937 «Про тимчасове коригування правового становища губернатора Підкарпатської Русі і пов’язані з цим організаційні заходи», який розглядався як перший етап запровадження автономії для Підкарпаття. 14 листопада реорганізовано Першу Руську (Українську) Центральну Народну Раду. Питання автономiї краю поставлено у практичнiй площинi. Ситуація загострилася, коли 12-13 березня 1938 р. відбувся аншлюс Австрiї Нiмеччиною і виникла реальна загроза територiальнiй цiлiсностi ЧСР.

30-31 травня відбулося спільне засідання лідерів Першої Руської (Української) Центральної Ради братів Бращайків, С. Клочуряка, А. Волошина, Ю. Ревая. З боку русофілів були присутні А. Бродій, С. Пещак, Фелдешій, Геровський та ін. Кількакратні спільні наради довели нарешті до узгодження позицій. На зібраннях проголошували традиційні автономістські лозунги: створення Підкарпатського міністерства у Празі, підпорядкування місцевої адміністрації губернатору, приєднання до Підкарпатської Русі всіх територій, заселених русинами. Цей чисто тактичний маневр Першої ЦР(У)НР цілком вдався і вийшов на користь Підкарпаття. Президія ПЦР(У)НР висунула до уряду Чехословаччини вимоги широкої автономії, проведення виборів до сойму Підкарпатської Русі до 30 листопада, організація міністерства у справах Підкарпаття та ін. Це супроводжувалося жвавими акціями по містах і селах усього краю. Відповідна активність тривала до самого отримання автономії.

Проте тільки 8 жовтня в Ужгородi, у будинку крайового уряду, вiдбулася спiльна нарада представникiв обох Народних Рад у присутностi депутатiв i сенаторiв вiд Пiдкарпаття. Українську Раду представляли А. Волошин, С. Клочурак i Д. Нiмчук, русофiлiв – Й. Камiнський, В. Гомiчков, М. Демко. Одностайно схвалено склад майбутнього автономного уряду – А. Бродiй, Е. Бачинський, І. П’єщак, А. Волошин, Ю. Ревай, С. Фенцик. Утворено Народну Раду Пiдкарпатської Русi, яка першим меморандумом оголосила себе «єдиним законним представником всiх руських земель» (у тому числi й Пряшiвщини).

9 жовтня в Ужгородi о 17-й год. А. Бродiй заявив з балкона будинку крайового уряду, що обидвi Народнi ради погодилися створити спiльний уряд на чолi з ним, i проголосив автономiю Пiдкарпатської Русi. Пiсля нього виступив Ю. Ревай. Демонстрацiя в Ужгородi. Весь день велися телефоннi переговори з офiцiйною Прагою. До Праги на переговори вiдбули Ю. Ревай i Е. Бачинський. Увечерi празьке радiо повiдомило, що уряд ЧСР погодився на федерацiю трьох народiв. 11 жовтня автономія стала реальністю.

Проте їй судилася загалом недовга історія. Автономна Підкарпстька Русь (Карпатська Україна) у складі Чехословаччини проіснувала усього 5 місяців, причому і надалі її взаємини з офіційною Прагою лишалися доволі драматичними. Відтак край окуповано гортіївською Угорщиною, чехословацьку сторінку нашої історії назавжди перегорнуто. Вона була складною, багатобарвною, далеко не ідилічною, зі своїми втратами, але й з чималими цивілізаційними проривами уперед, які і лишилися передусім у народній пам’яті, коли заходить про чеську добу.

Тому нинішний 100-річний ювілей Першої Чехословацької Республіки є святом і для закарпатців. Наші предки прожили у цій державі далеко не найгірші двадцять років нашої крайової історії. Сьогодні, озираючись назад, переконуємося, що та доба була для Закарпаття належною передумовою для нинішньої не менш драматичної, але уже незворотної інтеграції до Європи нашої області, тепер уже у складі цілої України.

Джерело: журнал “Екзиль”, ч. 11-12, жовтень-грудень 2018, Гражда, Ужгород