Однією з центральних тем на сторінках “Землі і Волі” було національне питання, в якому Ст. Клочурак послідовно захищав українські позиції, не знаючи тут компромісів.
У цьому плані його статті не втратили свого значення і для сучасності, коли деякі сили Закарпатської України та Пряшівщини не лише створюють, але й на практиці намагаються реалізувати теорію про окремий “русинський народ”, творять правописи і граматики “русинського літературного языка” на антиукраїнській основі, створюють окремі “русинські” організації та установи тощо. Ці питання зовсім не нові.
У другій половині 30-х років Ст. Клочурак висвітлив їх ясно і недвозначно. У статті “Боронім рідне слово” він писав:
“У нас говориться і пишеться про мовну боротьбу, про т. зв. “языковий вопрос”, але людині, яка отвертими очима дивиться на цю боротьбу, стає ясним, що тут не йде боротьба про мовний “вопрос”, але тут вся нація, вся її свідома інтелігенція, все здорове в народі бореться за своє існування, за своє національне “я”, за “бути чи не бути”. Є у нас одиниці, які думають, що в цьому можна робити компроміси, можна йти на уступки…
Ми раз назавжди мусимо сказати, що це не така справа, про яку можна вести дискусії. Ми, українці, не сміємо пускатися в дискусію про те, якою мовою має йти виучування в наших школах і яких підручників треба уживати. Бо коли ми припустимо про це дискусію, то ми самі оспорюємо нашу національну приналежність, нашу історію, нашу мову, навіть нашу історичну самостійність як нації!
В такому випадку можна оспорювати і наш синьо-жовтий прапор! І ми могли б опинитися в таборі якихось “тутешняків”, які не мають ні минувшини, ні будучини й які не знають, куди приналежать. Тоді справді ми будемо народом без імені! Тільки той може йти на якісь компроміси, який не знає положення і який не вірить в те, чим є, не вірить в силу нашого народу, не вірить у вічність нашої нації!
Народ не знає ніяких компромісів. Народові не треба попліскування по плечах, не треба йому ніяких посад і нагород… Наші маси сьогодні доходять до вершин національної духовної революції. З цього вершка можна йти вперед, але можна й покотитися в пропасть!..
Ми мусимо бути свідомі того, що цю боротьбу за національне “я”, то значить, за рідне слово, маємо чим скоріше до краю добороти, ми мусимо цю болячку з тіла нашого народу виоперувати чим скоріше, щоб він видужав і щоб всю свою енергію зосередив для всестороннього підйому нашої нації… Ми, інтелігенція, повинні йти з народними масами непохитно на фронт оборони рідної материнської мови”.
Читальня т-ва Просвіти
*
Протягом усього періоду навчання дочки Ольги в Ужгородській гімназії Степан Клочурак входив до складу батьківського комітету, в якому завзято боровся за українську орієнтацію цієї гімназії .
У 1937 р. він гаряче підтримав ідею заснування гуцульської гімназії у Великому Бичкові. “Повинністю кожного нашого патріота є, щоб поважував за свій обов’язок, аби Гуцульщина мала свою гімназію з осідком у Великому Бичкові”, – заявив він на всенародних зборах у цьому селі 24 січня 1937 р. Та цю думку вдалося зреалізувати лише після проголошення Карпатської України 1939 р.
У 1937 р. на сторінках преси розгорнулася широка дискусія на тему літературної мови в школах. Москвофіли силоміць намагалися завести в початкові і середні школи російську мову або т. зв. “язичіє”. Місцева влада була на їх боці. Національно свідома інтелігенція, до якої входив і Ст. Клочурак, боролася за українську літературну мову.
13 червня 1937 року з його ініціативи було скликано в Ужгороді всенародне віче, на якому 1700 делегатів із 175 сіл (включаючи села Пряшівщини, Кошиць та Праги) після головної доповіді Ст. Клочурака, в якій він вказав на мовний хаос на Закарпатті і розглянув причини цього хаосу, вимагало запровадження у школи українських підручників. Клочурак був співавтором резолюції, надісланої телеграфом з цих зборів Президентові, урядові та культурній комісії чехо-словацького парламенту. У ній, між іншим, наголошено, що мовний хаос у школах Закарпатської України є найбільшою перешкодою поступу учнів у науці. “Підручники, друковані мовною “мішаниною”, – говориться в телеграмі, – калічать душі дітей” .
20 червня 1937 року Ст. Клочурак брав участь у мовній нараді в справі урядування й навчання в школах, скликаній за ініціативи губернатора К. Грабаря і краєвого віце-президента д-ра Мезніка. У нараді поряд з прихильниками української орієнтації в мовному питанні (А. Волошин, брати Михайло і Юлій Бращайки, Ревай та інші) сиділи за одним столом москвофіли: Анталовський, С. Федор, Василенко та ін. На зауваження С. Федора, що мовне питання повинні вирішити професори, Ст. Клочурак відповів, що він погоджується з такою пропозицією, однак ці професори повинні знати й любити народну мову і не цуратися її, як це роблять мадяронські москвофіли на Закарпатті .
Джерело: Мушинка М. І. Лицар Волі: Життя і політично-громадська діяльність Степана Клочурака. – Видання друге, змінене і доповнене. – Ужгород: Ґражда, 2011. – 440 с.: іл.
