Проф. Микола Мушинка: До сторіччя з дня народження Юрія Шанти

Про Карпатську Україну 1938-1939 років видано десятки книжок, сотні наукових статей, та все ж таки ця тема далеко не вичерпана. Нещодавно в мої руки потрапила комп’ютерна верстка 99-річного Юрія Шанти “Бились хлопці Хустові на славу”. Це – його спогади про участь в обороні Карпатської України в березні 1939 року перед мадярською окупацією. Вони проливають нове світло на цю славну сторінку історії Закарпаття. З ними я б хотів ближче познайомити читачів та віддати честь мабуть останньому живому учасникові цієї боротьби. Тож хто такий автор цих спогадів??

Юрій Шанта народився 29 січня 1918 року в селі Люта Великоберезнянського округу в одинадцятидітній селянській сім’ї. На жаль, до зрілого віку дожило лише шестеро дітей: чотири хлопці та двоє дівчат. Після закінчення великоберезнянської горожанської школи Юрко поступив у Мукачівську державну торговельну школу, яку закінчив 1938 року і став бухгалтером Підкарпатського банку в Ужгороді. Після окупації Ужгорода мадярами внаслідок Віденського арбітражу від 2 листопада 1936 року Ю. Шанта повернувся у рідне село, де з Миколою Виноградським (Вайнберґером) – колишнім офіцером Чехословацької армії, вів пропаганду про Карпатську Січ. У пошуках роботи виїхав у Севлюш (нині Виноградів), де працював в Уряді опіки над пошкодженими війною, а на початку 1939 року став членом Організації Народної Оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС).

15-18 березня 1939 року він брав участь в обороні Хуста. Після програних боїв потрапив у мадярський полон, з якого після жорстоких тортур йому щасливим випадком вдалося вирватися. Влітку 1939 року він нелегально емігрував спочатку до Словаччини, згодом до табору для біженців у Австрії, звідти у жовтні 1939 року ? в Берлін. Там він, працюючи робітником, вивчав німецьку мову, а в січні 1941 року вступив до Вищої економічної школи, яку успішно закінчив влітку 1944 року.

Уникаючи небезпеки під час бомбардувань Берліна, він восени того ж 1944 року переселився у місто Усті-над-Лабем у Судетах, де отримав роботу бухгалтера, а звідти 1945 року переїхав у Прагу. Після комуністичного путчу в Чехословаччині 1948 року Ю. Шанта повернувся у прикордонне місто Західної Німеччини Аш, а звідти у жовтні 1950 року нелегально перейшов в американську зону Німеччини – до Нюренберґу, де його інтернували у таборі для біженців із Чехословаччини. Звідти влітку 1951 року він виїхав у Канаду, яка стала його другою батьківщиною.

Усе це Юрій Шанта детально описує у своїх спогадах.

Він – щирий патріот України і глибоко релігійна людина. Часто опиняючись на грані смерті, він був переконаний, що зберегла його віра в Бога… і – щира мамина молитва за його здоров’я.

У Канаді Ю. Шанта поселився спочатку в Монреалі, а опісля у Торонто, де живе по сей день. У 1957 році Юрій одружився з Лесею Бризґун, дочкою українських лікарів (батько Константин, уродженець Волині, мати Людмила Скорик – народжена на засланні у Сибіру). Дружина Леся народилася 1920 року в нинішній Польщі, дитинство провела у м. Стражське на Словаччині, середню освіту здобула в Гуменному, а вищу педагогічну (фізичне виховання та англійська мова) – у Братиславі. Від 1945 року жила і працювала у таборах для „переміщених осіб” у Німеччині, а в 1948 році разом з батьками переселилася до Канади, де стала відомою громадською діячкою та дитячою письменницею, авторкою 23 дитячих книжок. Деякі були перевидані в незалежній Україні.

Юрій Шанта, працюючи бухгалтером, з перших же днів залучився до роботи Братства „Карпатська Січ” та Українського Національного Об’єднання. У Канаді він завершив своє навчання, здобув ступінь маґістра славістики, а від 1983 року інтенсивно збирає матеріали про Карпатську Україну 1938-1939 років.

На цю тему він опублікував кілька статей (деякі у незалежній Україні). Кульмінацією інтенсивних пошуків дослідника є його книга “Бились хлопці Хустові на славу…”, адресована широкій українській громадськості, головним чином, у колишньому Радянському Союзі, для якого ця тема була забороненою або зображувалась у крайнє спотвореному вигляді. Основною джерельною базою є праці, опубліковані по свіжих слідах зображуваних подій 1939-1943 років (Августина Волошина, Василя Ґренджі-Донського, Володимира Бірчака, Василя Пачовського та ін.), пізніше – на Заході (Петра Стерча, Юліяна Химинця, Сергія Єфремова, Августина Штефана, Вікентія Шандора, Антона Кущинського, о. Атанасія Пекаря та ін.). Після проголошення незалежності України до них долучилися праці дослідників на рідних землях, написанні здебільшого на основі розсекречених архівних джерел (Олекси Мишанича, Григорія Дем’яна, Павла Чучки, Миколи Веґеша, Омеляна Довганича, Юлії Зейкан та ін.).

До цих праць додалися спогади автора – безпосереднього учасника зображуваних подій. Ю. Шанта не обмежується лише переліком реальних фактів, але наводить обширні цитати з використаних джерел, чим його книжка набуває характер своєрідної хрестоматії.

На жаль, у далекій Канаді йому були недоступні праці, видані останнім часом на тему, що так цікавила його: роботи Степана Клочурака, о. Степана Папа, Івана Ребрика та інших.

Книга Ю. Шанти відкривається розділом про історію Закарпаття від найдавніших часів – періоду Київської Русі – до Першої світової війни. Автор переконливо доводить, що українці Закарпаття (під назвою “русини”, “рутени”) тут були автентичним населенням, яке мадярські наїзники у ІХ столітті завоювали і протягом тисячоліття намагались помадярщити його, у більшості безуспішно.

Лідером карпатоукраїнського відродження першої половини ХХ століття Ю. Шанти по праву вважає Августина Волошина, якому в праці присвячено окремий розділ. Автор підкреслює багатогранну діяльність А. Волошина як педагога, політика, громадського діяча, високо освіченого вченого, журналіста тощо. У кожній з цих ділянок А. Волошин залишив помітний слід. Ім’я А. Волошина як прозірливого політика фігурує і в усіх дальших розділах книги.

Чимало уваги автор приділив конфлікту між генералом Левом Прхалом – командиром Чехословацьких військ у Карпатській Україні та міністром в уряді Карпатської України, іменованим празьким урядом без згоди прем’єра А. Волошина та його уряду. Це незаконне іменування викликало масові протести по цілому Закарпатті. Автор не без причини припускає, що Л. Прхала був шпигуном Польщі, тому відмовився видати бійцям Карпатської Січі зброю для оборони Карпатської України спочатку перед польськими та угорськими терористами, пізніше – перед регулярною мадярською армією. Факт, що після німецької окупації Чехословаччини і створення протекторату Чехія і Моравія генерал Л. Прхала відмовився повернутися зі своєю дивізією на батьківщину, а знайшов притулок у Польщі, дає Ю. Шанті вважати це припущення за правду.

Правду має Ю. Шанта і в оцінці інших політичних дій у тогочасній Європі, зокрема взаємин Гітлера та Сталіна, з одного боку, та Франції й Англії, з другого боку. З праці Ю. Шанти, наприклад, довідуємось, що президент Чехословаччини Едвард Бенеш підсунув Сталіну фальшивку про підготовку путчу проти нього з боку керівництва Червоної армії, на підставі якої Сталін напередодні Другої світової війни фізично знищив увесь вищий командний склад Червоної армії на чолі з міністром збройних сил маршалом Тухачевським, що дозволило Гітлеру в короткому часі зайняти всю Україну з колосальними втратами в радянському війську та, зокрема, в цивільному населенні.

Чимало уваги Ю. Шанта присвятив і дружнім взаєминам між Гортієм і Гітлером вже від середини 30-х років ХХ століття. Саме благословленням Гітлера Мадярщини завоювала Карпатську Україну в березні 1939 року, встановивши там жорстокий терор, ініційований ставлеником уряду Угорщини Міклошем Козьмою, колишнім міністром внутрішніх справ Угорщини та засновником т. зв. “Добровольчих загонів” (“Szabad csapatok”) мадярської армії, які ніби не підлягали урядові Угорщини, хоч були ним керовані й фінансовані.

Як і слід було очікувати, найбільше уваги автор присвятив героїчним боям невеличкої групи Карпатської Січі з регулярним п’ятдесятитисячним військом мадярської армії, озброєним артилерією, танками та літаками. Ці бої не мали шансів на успіх, однак затримали поступ угорської армії на Хуст і дозволяли уряду Карпатської України провести дводенне засідання її Сойму (парламенту), який 15 березня 1938 року згідно з міжнародним правом проголосив незалежність Карпатської України.

Юрій Шанта як прямий учасник боїв на Красному Полі дає про це яскраве свідчення. На запитання “Хто обороняв Хуст, коли чеська армія під командуванням генерала Л. Прхали не боронила його і не допустила, щоб хустські січовики боронили?” автор відповідає: “Військовики-українці не допустили, щоб мадяри зайняли Хуст 15 березня. Постаралися, щоб відбулося засідання Сойму Карпатської України”. І додає:

“Ця важлива сторінка збройної боротьби Карпатської України майже цілком не відома і взагалі не досліджена”.

Автор у значній мірі розгадав цю загадку, довівши, що цими героями, крім бійців Карпатської Січі, були, головним чином, закарпатські жандарми й фінансисти української національності. “Ось так, – з’ясовує Ю. Шанта, – героїчні сини Срібної Землі кулеметами загородили наступ мадярської армії на столицю Хуст. Заслугою українців-жандармів у боротьбі з мадярами, а особливо заслугою українців-фінансових сторожів було затримано мадярський наступ на Хуст, що дало можливість відбути засідання Сойму“.

Таких випадків, коли автор спростовує завживані тези, наприклад, мадярських дослідників, які карпатських січовиків, одягнених у чехословацькі військові однострої, вважають “чехами”, є в його книзі більше. На підставі нових фактів, здобутих від учасників боротьби, що опинилися на Заході, він у своїй книзі вперше повідомив про бої на інших відтинках підходу до Хусту: мукачівському, ужгородському, іршавському та великоберезнянському, про які досі в літературі не було достовірних описів.

Ясна річ, що в центрі уваги автора є детальний опис боїв на Красному Полі. Опис починається із Пластового з’їзду в Хусті у січні 1939 року, на якому вперше було висунуто ідею заснування Карпатської Січі. Автор вступив у ряди Карпатської Січі вранці 15 березня 1939 року в Севлюші (Виноградові) разом з групою севлюських семінаристів і вже наступного дня на Красному Полі був заділений до третьої чоти січовиків під керівництвом кошового Михайла Козичаря із завданням ліквідувати групи мадярських терористів в околиці Красного Поля. Дві інші чоти січовиків на Красному Полі вступили у нерівний бій з наступаючою мадярською армією і майже усі полягли героїчною смертю або потрапили в полон і були на місці розстріляні.

Усе це в книзі описано дуже детально з наведенням конкретних документів. Чота, в якій був Ю. Шанта, врятувалася відступом на поїзді у Хуст. Уряд Карпатської України після завершення Сойму, який з честю виконав свою місію, проголосивши незалежну державу – Карпатську Україну, разом з новообраним президентом Августином Волошином та центральними установами емігрував у Румунію, а звідти – в Югославію, яка дала біженцям політичний притулок (в основному в селі Руський Керестур, заселеному переселенцями ХVIII століття і Закарпаття).

Залишки розгромленої Карпатської Січі (в якій був й автор книги) разом з великою групою цивільних осіб, спасаючи життя перед наступаючим мадярським військом, подалися із Великого Бичкова на румунський бік вбрід через крижану воду річки Тиси. В румунському селі їх румунські прикордонники роззброїли і зареєстрували. Населення їх нагодувало, просушило й переночувало, а вранці 18 березня усіх 273 осіб румунське прикордонне військо під командуванням майора мадярської національності експортувало через міст на закарпатський бік Тиси й передало в полон мадярській армії.

Поселивши усіх у місцевій горожанській школі, мадярські “слідчі” піддали полонених жорстоким тортурам. Ось як описує ці тортури їх безпосередня жертва Ю. Шанта:

“При вході до гімнастичної залі поставили два кулемети, а один на балконі. Відібрали від нас документи, взуття і всі речі з кишень. Наказали на колінах вставлятися в два ряди з піднесеними вгору руками, обличчям до стіни. З часом знесиленим хлопцям руки починали мліти і падати вниз. На це й чекали присутні сторожі і почали сипатися удари прикладами рушниць в спину, в груди і куди попало на невинні жертви, до краю ослаблені маршем, голодом і невиспаними ночами. Познущавшись над в’язнями досхочу, сторожі дали наказ сідати в два ряди на долівку і підібгати ноги “по-турецьки”.

Дальше сипалися удари прикладами рушниць у порушників лінії, що не могли, чи не вспівали вставитися в рівну лінію […]. Та це був тільки початок, заки ми були під властями вартових. На другий день нами зайнялося вище начальство. Наперед розсортували нас на ступені “злочинства”. Перевели реєстрацію всіх нас. […]. Мене долучили до групи 50-60 січовиків в одностроях, котрі, як найбільші „злочинці”, були приміщені на сцені. Сказали мені чекати на рішення „воєнного суду” (військового трибуналу). Пізніше стало відомо, що мадяри спочатку планували розстріляти нас всіх, що були на сцені.[…] Автор цих рядків сидів близько балкону, де відігравалися побої і різні знущання над полоненими січовіками і цивільними українцями.[…].

Як тільки скінчилося “переслухання”, жандарм за плечима вдаряв в’язня по голові, а слідчий молотив гумовою палкою. Згодом придумали кати диявольський спосіб. За плечима в’язня вставав не один, а два жандарми або вояки. Вони вдаряли в’язня рівночасно обидва по вухах, тому голова не могла перехилитися вбік від удару. Наслідки таких ударів були нищівні; в’язням тріскали оболонки у вухах, вони глухли на ціле життя. З вух витікала постійна жовтява рідина. Згодом “слідчий” переніс своє урядування на балкон. На вузеньких сходах також ставали вояки і били в’язнів, коли йшли вгору і вниз. Такі допити коштували в’язням побиття до синяків і крові. Постійно прибувало вояків, що були ласі познущатися над “Січ-бандою”. Задля того вояки, що бажали насолоджуватися биттям Богу винних полонених українців, вставлялися в два ряди вздовж руханкової залі до стола “слідчого”. Викликаний слідчим в’язень мусів пробігти до нього між двома рядами вояків. Кожний з них старався вдарити кулаком або копнути ногою пробігаючого в’язня між рядами. Те саме повторилося, коли після “допиту” жертва поверталася на своє місце в залі. Мало хто з них міг повернутися на ногах. Щасливі були ті, що принаймні рачки на чотирьох могли дістатися на своє місце від ударів п’ястуками або ногами, рушницями по спині чи в груди. На переслуханні жертву вже побили гумовими палицями куди попало.Коли жертви тратили притомність від ударів у голову, їх обливали водою. Декількох так тяжко побили, що вони були приковані до ліжка. Виносили їх для потреби тільки на руках.

Та найгірше биття почалося на третій день нашого полону під претекстом допиту, після закінчення реєстрації. Під балконом засів за столом закарпатський змадяризований шваб (німець – М. М.) Кастнер, м’ясар з с. Колочава. Користаючи з реєстру полонених, він викликав до столу по одному. Допит полягав у тому, що биттям вимагав від в’язня сипати на себе і на інших в’язнів обвинувачення. Бив в’язня гумовою палкою спочатку по долонях, а потім куди попало. Але на тому не був кінець побоям. Згодом Кастнерові почали прибувати до помочі мадяри. За плечима полоненого вставлявся мадяр, охотник до биття. Як тільки Кастнер скінчив допит, почав лупити полоненого гумовою палкою, мадяр. Ззаду зі всієї сили ударяв по лиці. Так виглядав цей допит”.

У Великому Бичкові Ю. Шанта був свідком вбивства мадярськими гонведами закарпатоукраїнських патріотів – інженера Миколи Литвицького та учителя Дмитра Остапчука.

До речі, дружина Дмитра Остапчука Анна після закатування чоловіка (йому багнетом викололи очі, підрізали горло й на смерть добили вистрілом у чоло) разом із сином та дочкою переселилася в с. Чертіжне на Пряшівщині, де до смерті працювала вчителькою, виховавши цілу генерацію національно свідомих людей. За вбитого чоловіка жодної пенсії не одержала, бо мадярські органи відмовились дати посвідку про смерть чоловіка.

Подібних описів полонених, які витримали ці нелюдські тортури, у книзі є більше. Ще більші знущання і тортури переживали січовики у в’язницях Варюлопоша, Кривої та інших.

Окремий підрозділ сьомого розділу автор присвятив мученицькій смерті Августина Волошина у московській Лефортовській тюрмі.

Там же подано поіменний (далеко не повний) список “славних лицарів, що мужньо і гордо життя своє віддали в обороні Карпатської України” – 254 імена.

Ю. Шанта далекий від того, аби в кривдах, нанесених населенню Карпатської України майже 70 років тому, обвинувачувати мадярський, польський, чеський (чехословацький) та інші народи. Це була вина тодішніх керівників тих народів та їх країн. Більшість їх було засуджено та справедливо покарано, хоча ще й сьогодні в певних колах політиків є намагання виправдати заподіяні кривди і засуджувати оборонців Карпатської України.

У кінці своєї праці Ю. Шанта пише: “Українці не забувають про кривди, нанесені в минулому землякам, але дивляться вперед на майбутнє. Болюче минуле не сміє стати перешкодою для нав’язування обопільно корисних стосунків у майбутньому на взаємно вигідних засадах міжнародного рівня”.

А це шлях, яким би мала убиратися рухатися майбутня міжнародна політика.

Дудінце 15 жовтня 2017 р.
Проф. Микола Мушинка д-р філол. наук,
іноземний член НАН України

Примітки

1. Біографічні дані про Ю. Шанту надіслала мені його дочка Людмила Шанта з Канади, разом з комп’ютерною версткою невідредагованої версії праці батька (500 сторінок), за що їй щиро дякую.

Джерело: Закарпаття онлайн