Вікентій Шандор: спогади про Карпатську Україну

У 1939 році наш Великдень був у квітні. Я підготував огляд еміграційної праці в Празі, а також список проблем, які лежали у сфері потреб та інтересів нашої еміґрації. Опісля виїхав у Братиславу для зустрічі з Ю. Реваєм та іншими нашими провідними представниками. Я влаштувався в готелі «Блага» й відвідав біженців, які жили у військових казармах, а заможніші — на приватних квартирах. У казармах я зустрівся з наріканнями людей, що й було зрозумілим, бо ж люди опинилися у скрутному становищі, терпіли від злиднів та нестатків, які несе з собою еміграційне життя.

У Братиславі не було загального комітету в справах біженців на зразок празького. Тут як представник хустського уряду мав діяти Юлій Ревай. З пред’явлених мною проблем тільки деякі були вирішені. Ю. Ревай відповів, що повсюди, в кожній країні наша еміграція повинна сама знайти спосіб свого прожиття, та що в даних умовах ми не в силі забезпечити чи подбати про все потрібне для емігрантів, що зрештою було правдою.

Ми мали можливість допомогти нашій еміґрації в Словаччині, чим ніхто не хотів займатись. Словаччина як молода держава потребувала людей. Мені розходилося про те, щоб затримати наших людей перед від’їздом у Німеччину, куди їх значна частина, під тиском обставин, була змушена виїхати.

Як мене пізніше інформували, Ю. Ревай допоміг нашим адвокатам відкрити свої бюра, для чого був потрібний окремий дозвіл словацького уряду. Тоді я мав довшу розмову з д-ром Долинським, адвокатом, публічним нотарем у Хусті. Це той самий, що захищав мене і Солоковича перед Окружним судом в Ужгороді у процесі відносно брошури «Духнович і духновичівці», яку написав професор Яків Голота на бажання о. д-ра А. Волошина. Ми прийняли на себе її авторство, щоб врятувати Голоту — автора — від видворення з республіки.

За дві розправи адвокат д-р Долинський взяв від нас 1600 корун. Це була місячна платня нас обох. При тому Солокович у той час проходив безкоштовну практику в Дружественному союзі в Ужгороді і жив у моїх батьків безплатно. У розмові д-р Долинський сильно виступив проти Ревая, мовляв, «він не зумів навести порядок у своїй сім’ї, та не вмів це зробити ані в державі». Я опонував йому і запитав: «Мені було б цікаво знати, що ви доброго зробили тут для наших людей — емігрантів у Братиславі?» — «Це не мій обов’язок», — таку дав мені відповідь. — «Припустимо, що це так, — погодився я, — але Ревай клопочеться у словацького уряду за вас, адвокатів, аби вам було дозволено відкривати свої бюра в Словаччині, а це теж не його обов’язок! Вважаю, що і всі ви повинні допомогти тепер тим, кому необхідна допомога…». Ми розійшлися, мало не посварившись.

На самий Великдень я сидів сумний у готельній кімнаті й слухав проповідь з церкви в Остригомі. Отам, в Мадярщині, висловлювали подяку Всевишньому «за знову здобуття нашої землі в Карпатах». Проповідник о. Монсиньор різким голосом гримав перед вірниками, що «вогнем і мечем треба викорчовувати українську свідомість у наших Карпатах». Не думаю, що така проповідь годилася до християнського храму та ще на Великдень і до того — якраз в осідку примаса Мадярщини, де кардиналом був Шередій, словак, власним прізвищем — Сапучек. Мадяри не переймалися християнською наукою і впроваджували в життя Карпатської України свій одвічний терор навіть у церкві. Наука і для наших священиків.

Налагодивши відносно небагато справ, я повернувся до Праги, правду кажучи, сильно розчарований і психічно пригнічений. У березні 1939 року, в часі кризи, в урядових колах Карпатської України була мова про те, що у випадку еміґрації уряду потрібно, щоб прем’єр д-р Волошин виїхав у Лондон, а звідти в Америку. Про це тільки говорилося, погляди були різні. Для вияснення справи, знову вже в еміґрації, я порушив це питання у розмові з Ю. Реваєм та А. Штефаном. Відповідь А. Штефана маю записану на магнітофонній плівці. Запитав я про це також С. Клочурака та М. Баботу. Подаю тут окремі думки.

З поваленням Чехословаччини і внаслідок мадярської аґресії уряд Карпатської України був змушений залишити край. У зв’язку з цим міністр С. Клочурак у листі до автора споминів від 19 грудня 1974 р. наводить таке:

«…Перед виїздом з Хусту, ми, бувші члени влади, радили йому (д-ру А. Волошину. — В. Ш.), аби поїхав на Захід (до Англії) і там остався, бо хід подій вимагав, щоб не бути під впливом гітлерівців, які нас продали Мадярщині. Д-р Волошин не додержав даного слова, але на раду Мельника, Ревая, а, можливо, і на раду Авґустина Штефана, вернувся з Італії до Берліна… На наше найбільше здивування, одного дня дістав я вістку, що о. Волошин не виїхав у Лондон, але знаходився в Берліні. Про це дізнався і тодішній предсідник влади Протекторату, та коли я його навідав, спитав мене, що робить в Берліні о. Волошин.

Треба нам уважати, аби гітлерівці не примусили його щось підписати на користь Мадярщини, тому треба його конче відкликати. І радив мені, аби я за ним поїхав і привіз його до Праги.

За пару днів я поїхав до Берліна, де знайшов о. Волошина у дуже скромній малій кімнаті і зразу звернув його увагу на те, що він, як президент Карпатської України, досить невдало репрезентує свій край. Я спитав його, чому він не поїхав у Лондон або взагалі на Захід, а зупинився у Берліні. Отець Волошин відповів, що Мельник та його власний супровід, тобто Ревай і Штефан, заявили, що мусить їхати до Берліну, бо з ним хоче говорити у справі Карпатської України Ріббентроп. Це, однак, не була правда, бо ніхто його в Берліні не чекав і ніхто з Гітлерового оточення з ним не говорив…

Він взагалі не хотів вертатися до Праги, бо хтось йому наговорив, що чехи його ненавидять. Я дарма старався це заперечувати, і так моя подорож до Берліна скінчилась безуспішно. Як я походив у Берліні, про це точно переказав чеському прем’єр-міністрові Беранові, який при нашій розмові ще більше наполягав, аби о. Волошин конче вернувся до Праги, щоб могли контролювати його політичну діяльність. Беран опосередкував мені аудієнцію у тодішнього кардинала Кашпара, якого я мав попросити про можливість наділення о. Волошина якоюсь церковною функцією.

А. Волошину Беран приобіцяв після повернення до Праги платню за минулий місяць як колишньому міністрові, репрезентацій-ні 25 тисяч корун місячно та повну пенсію. З цими обіцянками я знову поїхав до Берліна і переказав о. Волошину, що його з матеріального боку чекає. Він мені повірив, і ми разом вернулися до Праги… Беран сповна дотримав обіцянки, і о. Волошин відносно чехів змінив свої погляди».

Мій приятель, а пізніше шваґор, Микола Бабота був близьким співробітником уряду, обізнаний з нашими проблемами (помер 14 вересня 1989 року в Пряшеві), дає таку відповідь на моє запитання від 9 грудня 1985 року:

«Отець Волошин поїхав до Берліна зі своїм водієм авта в супроводі німецького функціонера, що помістив його в готелі «Молтке» (звучне історичне ім’я), який не мав ані водопроводу.

Стара, похмура, непривітна будова серед нових модерних будов. В готелі діставав харчування. Щодня о. Волошин ходив до церкви.

Як пізніше я довідався, до нього приходив спочатку німецький службовець і запитував, чи не має якесь бажання (володів чеською мовою), і постійно обіцяв, що через відповідальних працівників міністерства закордонних справ слідкують за тим, коли зможуть прийняти його провідні діячі. Це тривало декілька тижнів, аж поки я не сказав Юлієві (Реваю. — B. Ш), що це просто сором — дати себе так обдурювати. Тут треба якнайшвидше діяти, однак потихеньку, зате обов’язково о. Волошина із Берліна взяти геть. Виникло питання: хто це здійснить? Виступити з цим одверто у пресі було не можливо. Поговоривши зі своїми однодумцями, я погодився здійснити цей задум. Як я це зробив, про це писав і пишу у своїх споминах.

Слід зазначити, що д-р А. Волошин під час свого перебування в Берліні не був прийнятий жодним політичним представником, навіть ані не пропонували йому звернутися до німецьких властей із своїми претензіями письмово. На мою думку, А. Волошина хотіли ізолювати від своїх людей, які дедалі більше розчаровувались у політичному ставленні тодішніх владарів до Карпатської України».

Оскільки С. Клочурак та М. Бабота у своїх викладах та оцінках розходяться, справу треба досліджувати далі.

Зважаючи на те, що М. Бабота дотепер не видав (бо не міг) свої спогади, з його короткого опису та повідомлення я можу тільки зробити висновок, що на відміну від С. Клочурака, він є протилежної думки щодо осіб, які радили д-ру Волошину їхати до Берліна. Очевидно, ця проблема вимагає дальшого дослідження, особливо важливими можуть бути інформації з архіву полковника Мельника.

30-го вересня 1985 року я мав довшу розмову з головою нашого Сойму професором Августином Штефаном, яку з його згоди записав на плівку. Я питав професора А. Штефана, що він може сказати про поїздку д-ра Волошина до Берліна та про можливість його виїзду до Англії.

Зазначив я, однак, що провідний член політичного життя доводить, що д-р А. Волошин виїхав до Берліна за рекомендацією своїх найближчих співпрацівників і радників.

А. Штефан мені відповів: «Румунія не хотіла, щоб наш уряд там довше затримувався, вона чогось побоювалася і радила переїхати до Югославії. Я був з А. Волошином у Београді в мадярського амбасадора. Д-р Волошин там без моєї присутності розмовляв з цим дипломатом про справу збереження його маєтку в Селешке».

Щодо виїзду о. Волошина до Берліна, А. Штефан подав прізвище людини, яка живе в Чехословаччині. Вона й спричинила поїздку А. Волошина до Берліна. При тім додав, що д-р Волошин був «під впливом Ревая і моїм» (Штефана. — В. Ш.). Після повалення Карпатської України ходила чутка, ніби о. Волошин мав висловитися, що «німці нас ганебно зрадили». На підтвердження, я запитав про це Августина Штефана, який відповів: «Так, о. Волошин це сказав, я сам чув». Цьому вислову я надаю великої політичної ваги, тому радий, що вдалося його вірогідність підтвердити.

Як свідчить наведене вище, о. Волошину було б корисніше поїхати до ЗСА, ніж до Англії, де мав особисто знайомих священиків.

Виїжджаючи досить часто в суботи і неділі з рамени Українського Конгресового Комітету в терен, по можливості відвідував я і наших карпатських русинів, головно священиків, та вів з ними розмови на культурні й політичні теми. Будучи в Клівленді, відвідав я о. Йосифа Ганулю, священика Пітсбурґської дієцезії. Він написав книжку «Rusin» і не був мадяроном. Мав я з ним вже перед тим розмову, і цього разу запитав: «Як ставились американські русини до Карпатської України під час її федеративно-державного статусу з о. Волошином на чолі?». Отець підійшов до вікна і, вказуючи на Український Народний Дім на вул. Вест, 4, сказав:

«Сину, ми в тім домі разом з українцями метали (кидали) десятки (то є по 10 дол.) не до капелюха, а до нашого синьо-жовтого прапора для нашого уряду в Хусті. Многі з нас знають о. А. Волошина особисто: наш чесний і працьовитий чоловік, обороняв нас перед мадярами і за нашу справу».

Просив я Президента УККА, щоби в разі потреби міг я лишитись на день довше в терені для розмов з нашими карпатськими священиками, бо в суботи й неділі я зайнятий в українських громадах. Не підтримав, не дозволив.

Чимало проблем не було в Хусті вчасно розглянуто, тому й належне рішення не було прийняте. Можлива поїздка д-ра А. Волошина в Англію після повалення Карпатської України не була предметом заздалегідь приготованої політичної акції, але проявом тимчасової ситуації. Недоцільність поїздки могла б підтверджувати і та обставина, що в обох світових війнах українська державна справа не мала політичної репрезентації ані в Англії, ані в Америці. Думка поїздки, безперечно, правильна, тільки напрошується запитання: «Чи могла бути в даній ситуації використана чехословацька еміграція в Англії, зокрема — у контексті внутрішніх партійних сил, і як?»

Після підписання мюнхенського диктату перші емігранти Чехословаччини виїхали у Францію і скупчувалися навколо амбасадора д-ра Йозефа Осуського. Сюди приїхав і монс. Ян Шрамек, голова Християнсько-народної партії, від якої д-р Волошин у 1925 р. був обраний депутатом чехословацького парламенту за Подкарпатську Русь.

Джерело:  Вікентій Шандор. Спомини. Карпатська Україна 1939-1945.