Каленик Лисюк: спогад про Карпатську Україну 1939 року

Коли повстала Карпатська Україна до творення життя, то у кожного українця радісно забилося серце. Відчув і я ту радість та рішив відвідати той клаптик України, який мав бути початком будучої Соборної України.

Я зробив умови з фільмовими корпораціями для роблення фільмів Карпатської України, для удокументовання таких важних історичних подій. Разом з моїм старшим сином Петром, в лютому 1939 виїхав до Европи.

Ніколи ще не тягнулась моя подорож до Европи так довго, як тоді. Мені хотілось як можна найскорше побачити Срібну Землю, частину рідної України.

У Празі я зустрівся з різними визначними українськими провідниками. Вони були здивовані, що я їду на Карпатську Україну і питали мене чи я маю дозвіл на в”їзд. Я був тим питанням здивований. Я ж їду на українську землю то пощо мені дозволу? Деякі особи остерігали мене, що без дозволу не пустять, як не пустили ген. Омеляновича Павленка.

У Празі я відвідав представника Карпатської України др. Вікентія Шандора, який зробив на мене добре вражіння. Він поінформував мене про все, що мені було потрібно було знати. На будинку, де урядував представник Карпатської України повівав великий український прапор.

Син виїхав до Хусту, я ще задержався в Празі на кілька днів. Тут я відчув серед наших людей якусь розгубленність. Таке ж враження я мав при зустрічі з міністром Ю. Реваєм.

Потяг з Праги йшов через Карпатську Україну, яку окупували мадяри. Двері у вагонах замикали, завіси на вікнах були спущені і кондуктор наказав не виходити на станціях тим подорожним, які їхали до Хусту. Стало сумно.

На першій станції, на границі Карпатської України і Мадярщини двері відкрили і я вискочив на перон. Всі весело говорили українською мовою. Дівчата у вишитих блюзках продавали часописи. Жадібно читаю наголовки, а у вагоні читаю рідні новинки на Рідній Землі – Срібної України. Непомітно я вже приїхав до Хусту.

На станції мало людей. Нема носильщиків. До мене підбігає хлопчина літ 10-11. Кашкет насунений на очі, видно позичений у батька. Маринарка його теж велика, рукави закочені, лежить як мішок. “Слава України” – купіть пане перші весняні квіти показуючи мені пучок синіх пролісків. Я відповідаю “Слава України”. Питаю чи каже він “Слава України” для того, аби я лише купив квіти?

Хлопець споважнів подивився на мене і каже: “Квіти можете не купувати пане, але Слава України”. Почав бігти до інших. Я в ту мить задержав його й забираю всі 9 його пучочків квітів по 1 короні за кожний. Хлопець зрадуваний кудись побіг, може за новими квітами.

У Хусті стрінувся з сином й носимо наші валізки, наймасємо візника та їдемо до готелю». Стрічаю деяких своїх знайомих. Син питає мене чи я маю тут вогогів. Я здивовано відповідаю: “Чому я мав би мати тут ворогів?” Син пояснює, що у розмові з начальником Січі, який довідався про мій приїзд сказав: “Ми ще подивимося на його печінку”.

Пару днів я робив візити до президента А. Волошина, до міністрів. Я був здивований, коли секретарка міністра Ю. Ревая на мій запит коли приїде пан міністр, відповіла “Юльця буде тут як тільки покінчить справи у Відніі”. Я зауважив, що всіх міністрів і чильних урядовців кликали: “Юльця, Ромцю, Іванцьо”. Здавалося мені, начебто, тут була одна родина, а не міністерство.

Почав я бігати за дозволом фільмування. Президент о. А. Волошин, поліція Хусту,  жандармерія дали мені радо дозвіл на фільмування. Гірше було з тайною поліцією. Дозвілу не дали і загрозили, що поламають апарати, як я буду фільму вати. Я відповів, що буду робити спротив і хай про це довідається цілий світ – про Вашу заборону. Це легко зробити, бо тут є багато чуженецьких репортерів. Я фільмував і мені ніхто не робив перешкод.

З комендантом Климпушем і кореспондентами ми рішили виїхати не село. Поїхали фірою, щоб краще запізнатися з положенням на селах. Як переїздили річку Тису – візник зупинився і каже: “Це Тиса”. Ми зійшли з фіри, поставали коло поруччя на мості й дивилися на брудну воду, яка несла різні кусні дерева, леду. Після американських річок, Тиса здавалася мені дуже маленькою.

“Це Ваша ославлена Тиса?” – питаю візника. Старий гуцул виняв люльку з рота, плюнув в воду і повернувшись до мене лицем, на якому видно було гордістьсказав: “Але наша”. Я переповів ту мою розмову американським кореспондентам і пані Анна Мак-Кормик зауважила: “О! Коли б ми могли так любити і бути гордими з нашого Гудсону і Міссісіпі, як ці гуцули”. Кореспонденти щось записували.

Ночували ми на селі. Зійшлося чимало людей послухати про новинки з Хусту. Ми привезли з Хусту чимало різних річей й поживи від українців з Америки для Карпатської України. Роздавали все -кому що підходило. Я вибрав гарну бальову сукню й дав одній гарній молодій гуцульці, яка стояла збоку у свойому народному убранні, з кожушком. Вона взяла сукню, придивилася на неї та й каже: “Тфу, що за гідота”, – і повернула мені сукню. “Це ж краще бути голою, як вбирати таке вбрання”. Дійсно сукня мала глибокі вирази спереду й на плечах. Однак її приятельки намовили сукню взяти й виміняти у жида на щось путнє.

Питаю одного старого гуцула, як він задивляється на сучасні політичні події і чи він краще себе почуває тепер при українській владі. Гуцул каже: “Колись нам казали, що ми мадяри. Потім прийшли чехи  -казали, що ми чеські люди, дехто казав, що ми – росіяни, а ми були і є русинами .Теперішня влада – це наша влада”.

Побут на селі дав мені багато гарних вражінь. Повернувшись до Хусту, я застав підготовлення до відкриття Сойму. Десь далеко зі сторони Мадярщини було чути стріли. Настрій у людей був піднесений, радісний, але тривожний за свою долю та загрози з боку Мадярщини. Дехто вже знав, що Гітлер віддав Карпатську Україну мадярам.

День перед відкриттям Сойму ген. Прхало – чех, який був міністром уряду Карпатської України дав ваказ обезброїти січовиків. Рано о 9 год. ми почули стріли коло Січового Готелю. Всі кинулися до вікон. Стріляли чеські вояки до вікон, де була Січова канцелярія й до будинку, де була приміщена українська розвідка.

За деякій час приїхав панцерник і відкрив вогонь з кулеметів по будинках. На домагання чеського старшини двері до Січової гостинниці відкрив безоружний січовик, якого тут же у дверях закололи багнетом. Чехи забили понад сотку січовиків. Коло січового будинку мешкали новобранці. Січовики забарикадувалися: двері й вікна позатулювали пакунками з одягом, що прийшов з Америки і відстрілювалися доки не прийшов наказ президента о. Волошина здати зброю.

Під вечір чехи забрали амуніцію, щоби вона не попала в руки січовиків та могла бути вжита проти мадярів. Всі ці жорстокости проявив ген. Прхала. Другий чеський генерал Свобода був проти такої розправи і співчував українцям.

При відкритті Сойму чув я прегарну історичну промову міністра Бращайка та інших членів Сойму. У багатьох були сльози на очах у присутних і членів уряду. Фільмую ту історичну подію, а серце моє закаменіло на вістку, що мій син лежить забитий недалеко будинку, у котрому відбувається відкриття Сойму.

Виконую свій обов`язок, зафіксовую цю історичну подію, як жовнір сповняю свій обов`язок, не зважаючи на нещастя, яке на мене впало.

Того самого дня й на другий день, 14 березня, почалася мобілізація . На фронт йдуть січовики. Надходять сумні вісті про бої й наші втрати.

Президент о. А. Волошин прохає уряд Румунії перебрати Карпатську Україну під свою протекцію. Румунія відмовляється. Почалася евакуація в бік Тячева.

Я лишаюся в Хусті. Мій син і січовики лежать не похованими. Застрелили їх ворожі чеські кулі під проводом ген. Прхала. Розстріляно їх без зброї. Ганьба!

15 березня мадяри вже були в Хусті. Арештували всіх тих, хто був у січових одностроях або належали до уряду. Мене також арештовано. Зібрали нас до гаражу. Мене обшукали і забрали всі документи. Забрали й гроші, які були при мені.

Гараж був без вікон. Темно. Я назвав своє їм`я. До мене підходить якась постать і каже: “Я – Орей”. Це був відомий повстанець з часів 1917-1920 років ,автор “Холодного Яру”, з котрим я зустрічався під час повстання на еміграції.

Мої приятелі дали знати американському консулові і мене того ж дня випустили. З пачки, де було сміття відшукали мої документи, а від мадярських вартових відібрали мої гроші. Що між собою говорили мадяри я не розумів, але часто повторяли слово “комплікаціо”. Далі зі мною поводилися чемно і під охороною агентів відставили мене до Будапешту до американського консула.