Д-р Августин ШТЕФАН: АРЕШТИ А. ВОЛОШИНА
Від осіб, які бачили арешти президента Волошина, від особи, яка бачила його смерть, та від осіб, які пізнали большевицькі тортури у військовій в’язниці Лефортово у Москві, маємо інформації про останні його дні.
Волошина двічі заарештовано. В книжці: Н. Синевирський (дійсне ім’я автора: Іван Мондич з околиць Хусту) «СМЕРШ (Смерть шпіонам). Год в стране (табір, лягер) врага». («Грани». Журнал литератури. Спеціяльний випуск, ноябрь 1948. Горачек, Мюнхенгоф. Кассел, с. 94-95), автор описує лише один арешт, і так, якби це був перший, хоча в дійсності це був другий арешт, тільки помиляється в даті.
Вперше президента Волошина арештовано 14-го травня, у п’ятницю. Тоді привели його до Українського Вільного Університету, де в присутності проф. І. Панькевича вислухали його і забрали ключі та архів його ректорської канцелярії. Опісля дали йому «бумажку», що він вільний, та відвезли його додому, Под Ліпками, 11. У тому часі був там д-р Степан Росоха з дружиною.
Під двері Українського Вільного Університету поставлено большевицьку військову сторожу і туди заходили тільки большевицькі офіцери
З професорів Українського Вільного Університету заарештовано ще проф. інж. Василя Чаплю і засуджено на ув’язнення, з якого він повернувся щойно по 10 роках. Проф. Панькевича не арештували.
Другий арешт відбувся 21-го травня 1945 року. Чеське поліційне авто зупинилося перед віллею президента Л. Волошина, Под Ліпками, 11, Прага-Сміхов. Капітан Шибайлов (псевдонім), агент таємної політичної агенції Смерш, виліз із авта, підійшов до зовнішніх дверей будови, подзвонив і сказав переляканій Василіянській Сестрі: «Ведіть мене до кімнати Волошина!» – «Прошу» – сказала сестра і відчинила двері до кімнати, де Президент сидів при своєму бюрку. – «Забираю Вас на переслухання! Поспішайте!» – «Та мене вже переслухано, звільнено й позволено повернутися додому, тут є “бумажка!”», – сказав Волошин. – «Я знаю, – сказав смершовець. – Це звичайна провірка! Формальність! Чим скоріше вийдете, тим скоріше повернетеся! Ходім!».
Президент пішов до дверей, де праворуч стояли мовчки його дві сестри: Олена й Ольга. Президент розцілувався з ними, взяв від Олени заздалегідь приготовлену валізку й вийшов із хати, щоб ніколи не повернутися більше до неї.
Волошинові сказано сісти біля Шибайлова. Скоро прибули до Дєлострелецької вулиці. Приїзд Президента описав в книзі «Смерш», і опубліковано в українських часописах, тому подаю тільки закінчення. – «Куди смотріш, пoп? На небо? Поздно, поздно! Нужно било раньше Богу молиться, а не политикой занематься!» Волошин слухав Шибайлова, ніби байдуже.
– Ну, валяй, валяй (гайда)! Вот с етим бойцом в подвал (пивницю). Бистреє (поспішай)! – і вояк ударив його прикладом у спину.
Більш-менш в тому часі заарештовано міністрів Ст. Клочурака, М. Долиная та Ю. Перевузника.
Волошинові було 71 рік життя, коли його заарештовано, але тоді він був у доброму здоров’ї. Совєти старалися чимскоріше його зліквідувати, але в такий спосіб, щоб воно виглядало на природну смерть, в червні 1945 року, розпустили вістку, що Волошин у Станиславові помер. Але, як відомо, Волошин не був у Станиславові, бо його, так як і Долиная, Клочурака і Перевузника, вивезено до Москви в Лефортовську тюрму.
Сидять зліва направо: Міністр Карпатської України д-р Микола Долинай (вивезений до совєтів), Міністр Юрій Перевузник (вивезений до совєтів), Впр. о. Василь Лар, Президент Монсеньйор Августин Волошин (вивезений до совєтів, помер в Москві), Міністр Степан Клочурак (вивезений до совєтів) та одна з останніх світлин Августина Волошина перед його арештом. Прага, квітень 1945 року.
СМЕРТЬ А. ВОЛОШИНА
Спів’язень із Карпатської України був свідком, як умирав Волошин і так описав його трагічний кінець (див. А. Штефан. «За Правду і Волю», Торонто, 1973):
Дня 11-го липня 1945 р. мене вели до мого опікуна, який усіма нами опікувався. Коли мене приведено до дверей мого опікуна, двері були замкнені, але сусід нам сказав, що він знаходиться у одного тяжко хворого, від якого хотів би ще дещо довідатися.
Ми повернулися і перед дверми кімнати, де лежав старенький о. Волошин, попросив мій сторож, щоб мій опікун на хвилинку вийшов.
Двері відчинились і так уже залишились відчиненими. Коли я побачив, що він лежить в агонії, смертельно блідий, я схвильовано поспитав, що з ним діється?! Чому не приведуть до нього лікаря?!
– Не нужно, йому не нужна помощ!
Мій опікун наказав відвести мене до його канцелярії і там почекати, поки він прийде.
За нецілу півгодину прийшов мій опікун і як завжди зачав мене випитуватися. Між іншими, поспитав, кого залишив Волошин в Празі. Я тоді його запитався, чи є якась надія, щоб зберегти о. Волошина.
На те він відповів: «Он ушел!»
Я не зрозумів його добре, – продовжував свідок, – і думав, що о. Волошина, може, кудись відвезли. Тому поспитав: «Куди він пішов?»
Опікун зденервовано сказав: «Він не пі-шов, але… – помер»…
Усе це сталося так, як я переказав. Це я бачив своїми очима та сам чув.
Лист йде далі: Він лежав вже мабуть мертвий, а на другий день мій покровитель ще сказав мені: «Його знищила не тюрма, але хвороба, яку він приніс зі собою із дому. Старенький мав цукровку», – виправдовувався опікун.
Кінець листа:
Відносно дня смерти о. Волошина – це єдина правда, яку я міг би й іншим дока-зами потвердити.
Президент А. Волошин мав незначне поширення серця і його успішно лікував. «Цукровки» ніколи не мав.
Твердження опікуна, що старенький приніс зі собою з дому цукровку – дійсності не відповідає. Однак, совєтські тюремники такі «всезнайки», що можуть за три дні приворожити таку хворобу, яка їм потрібна.
Що зробили з тлінними останками сл. пам. президента о. А. Волошина, – не відомо.
Він помер, але його пам’ять безсмертна посеред його земляків.
Одна з останніх фотографій Августина Волошина перед його арештом. Прага, квітень 1945 року
Джерело: Августин Волошин. Найбільший муж наших новіших часів. До 150-річчя від дня народження Президента о. Монс. Августина Волошина та 85-річчя Карпатської України / Упоряд. Андрій Ребрик; підгот. текст. та фотомат. Івана Ребрика; передм. Наталії Ребрик. – Торонто-Ужгород: Стипендійний фонд Проф. Василя Янішевського при Українсько-Канадському Дослідчо-Документаційному Центрі – ГО Історичний клуб «Красне Поле» – ФОП Ребрик А. І., 2023. – 640 с.
