Прага була науковим і культурним центром української еміґрації в Чехо-Словаччині. Тут було згуртоване і українське студентське життя. До Представництва приходили наші громадяни й заповідали «гучну Маланку» з уваги на Карпатську Україну. Такі були загальні сподівання.

При кінці 1938 року довідався я, що в Празі заповідаються дві Маланки, а саме: молодих партійних націоналістів, організованих в УНО, і старшого громадянства, організованого передусім в Товаристві українських інженерів та в інших товариствах.

Запросив я до Представництва заступників обох організацій, щоб довідатись, яка саме причина таких позицій, і хотів звести їх під спільну стріху, дружньо полагодити цю справу.

Від Т-ва інженерів прийшов іпж. Стецьків, інші прізвища, теж і від УНО, зовсім не пригадую. Записка про зустріч лишилась в архіві у Празі. З’ясував я потребу одної Маланки, а це з уваги на Карпатську Україну, однак мої арґументи до делеґатів УНО не промовляли.

Інженери погодилися з одною Маланкою та одним спільним підготовчим комітетом. Молоді націоналісти ставили політичні вимоги, щоб протисторона їх визнала та підчинялась їхньому одинокому проводу.

Слухаючи протягом двох годин різні арґументи, мені здавалось, мов би я вимагав від свого тата, щоб мене визнав татом. Велась між ними затяжна дискусія, при якій один із інженерів заголив груди й показав рану від московського штика, доводячи недоцільність такої вимоги підчинення й визнання їхньої зверхності, особливо, коли мова йде про спільну Маланку.

Не домовились.

Не міг я знайти логіку у вимогах молоді, тому запросив обидві делеґації на ще одну нараду. Делеґати зійшлися на моє запрошення ще раз кількома днями пізніше, але, на жаль, ані цього разу не знайшли спільної мови, бо молоді знову все обернули на право першості, визнання проводу тощо. І так відбулися в Празі дві Маланки – націоналістів УНО в «Унітарії» та Інженерів у «CIA».

Це поставило мене в незручне становище, бо як представник уряду дістав я запрошення від обох. Сам був молодий, народовець-націопаліст, безпартійний і пішов наперед до молоді. Зложив у ґардеробі плащ, при вступі заплатив сто корун (вступне було десять корун), але ніхто не помічав мене, не підійшов. Увійшов у салю – публіка зауважила мій прихід.

Я трохи оглянувся, може, хтось із начальства побачить, але – ніхто. Сів коло незайнятого столу – не було на цім жодної записки чи якогось предмета, що свідчило б, що він зайнятий. Підійшов до мене молодий чоловік і сказав, що це його стіл. Я вибачився і чемно звернув його увагу, що на столі повинен бути видимий знак про це. Публіка звернула на нас більшу увагу, що не становило мені приємність.

Сів я за інший стіл і замовив пляшку вина. Тільки тоді підійшов до мене задиханий молодик і почав виправдовуватись: «Ми не помітили, ми не бачили» і подібне. Заспокоїв його, що нічого злого не сталося, що все в порядку.

Культурний світ створив певні правила людських взаємин – товариських чи офіційних, додержання яких є питанням особистої культури. Мені було б цікаво бачити, якщо б якийсь чужинець заплатив сотку, чи і його так не помітивши були б прийняли?

Посидів я там десь годину і пішов до інженерів. Там ситуація була зовсім інша. При вході до будинку чекав упорядник, і все потрібне було заряджене. Стіл був резервований. Привітали, як належиться, короткими, але патріотичними словами.

Це є прийнятий в культурному світі прояв пошани до держави і її представника. Атмосфера вечора була прекрасна. Була це найкраща Маланка в моєму житті.

Шкода, що молодь не хотіла відбути спільну Маланку з іншими, багато чого могла навчитись. Не знаю, чи це був недогляд молодих людей щодо форми і способу привітання. Якщо так, то можна їх оправдати.

Гірше, однак, якби то була директива.

Джерело: В. Шандор. Спомини. Т. І. Карпатська Україна 1938-1939. ‒ Ужгород-Ню Йорк: Ґражда-Карпатський Союз, 1996. ‒ С. 210-211.