У молодих літературах, які ще не повно опанували дійсність, найбільш поширеним є тип поета-активіста, що своєю поезією допомагає утверджуванню актуальних суспільних ідей. На рівних правах з ним співіснує тип поета сентиментального, якому дозволяють копатися в городчику особистих мрій. Але найвищою метою поезії є осягання життя як завжди відкритого рівняння між неповторним «я» та цілою глибиною людської долі, повнотою людських можливостей.

Євген Плужник не був ні поетом-активістом, ні поетом сентиментальним. Його рідна стихія – самітничий роздум, у якому нерозривно сплелися правда власного «я» й правда епохи. Його «ранній біль і віра у біль цей», струна, що звучить у його поезії безмірно частіше від інших – не афект з вузько індивідуальними причинами, а першоелемент окресленої постави до драми свого часу, художньо загострений вираз настроїв багатьох сучасників з рядів гуманістично настроєної інтелігенції, що всім серцем прийняла ідею революції, але не знаходила в собі сил примиритися з дисонансами її буднів.

Коли створювати собі враження про поета з більшості його віршів, то на перший погляд здається дійсність, у якій він залюбки перебуває, вузькою й далекою від громадської відповідальності. Це сільська глуша, самітнича дружба з книгами й власними думками, краєвиди ніби бачені крізь вікно, часто затягнені мжичкою, малопривабливі, відступаючі в далину. Вони не гріють, не захоплють, не збуджують віри; вони цінні просто тим, що існують, тим, що віддають себе у власність думці, яка може різьбити їхні тверезі лінії.

Це малолюдний, мовчазний світ, у який закрита дорога пристрасті, тузі за зміною, світ, у якому стоїть рання осінь. Світ, обраний поетом як прибіжище. Бо коли він із свого відлюддя відходить у метушливе місто, живі люди ринуть на нього потоками хаотичнчого, безіменного руху, серед яких поет почуває себе вигнанцем.

А проте творчість Плужника була в свій час і є й досі глибоко соціальною й актуальною, і сам поет добре знав про цей факт. Не даром він, подібний до неокласиків прямуванням до гармонії й миру, чіткістю своїх образів, підкреслено відмежовував себе від них словами: «лише глухим сонети про Елладу, лише сліпцям увесь музейний прах». Весь він – горіння і жертва на лобному місці своїх неспокійних днів.

«Покірний часові й меті житгя, шо завжди плине до нового», він гаряче вірив у революцію як силу, що заповідає неминуче пришестя епохи любові, «доби від продажу й купівлі чистої», коли «будуть одні ключі відмикати усі серця». Але ця утопічно вперта віра ніяк не вживалася в душі чистого мрійника з розладом сучасних днів, з конкретними рисами часу, коли, за словами Тичини, що їх Плужник поставив епіграфом своєї першої збірки, «людське серце до краю обідніло». Жорстоко ранили поетову душу даремні гекатомби революційних жертв, спогади з часу, коли безневинно й масово, за незрозумілим для поета законом гинуло молоде життя, яке ще не встигло визначити себе, дійти до перших меж людяності, життя ще непізнане, нелюблене, ненаповнене щастям і вже заперечене випадковою кулею з рук випадкового тріумфатора.

Або післяреволюційні дні непу, дні, коли «істини вогник дорівнює жмені пшона», коли для тих, що опинилися внизу, остається одна мета: , «заробив і з’їв, і щоб трошки здоровий», а інші «жруть, торгують собою, плюють», висмаковуючи свою тваринну перемогу? Скільки моральних ударів тому, хто не міг вірити ціною ілюзії й брехні, тому, в кого серце було чуткіше за віру, тому, хто не вмів виправдувати сучасність як бешкетну дитину, з якої виросте майбутня свобода!

Гей, ти вулице!
Потного м’яса
Безбережна, безкрая ріка!
Й над усім – два словечки з Тараса
І обмитий дощами плакат.

Біль і страх Плужника за свою епоху, терзану незрозумілим протиріччям між брудом буднів і чистотою ідеалу, найгостріше звучить у його цоемі «Галілей», яку треба вважати одним з найцікавіших творів української поезії двадцятих років. Це схильована заява солідарності з трагедією сірих, безіменних, топтаних історією людей, «Що в житті похилились травою». їхній біль і свідома чи несвідома жертва мають стати родючим гноєм на полі, що на ньому незамітно й невтомно працює творець-час. їхній біль, біль самого поета – єдине виправдання їхнього існування, цей біль – «жертва далеким братам».

Цим месіанським вславленням болю поет ніби платить дань суспільної активності, згладжує тягар кривд і робить людей знову братами. Але свідомість власної малості й безсилля супроти великого струмування історії керує його в пристань спокою. «Спокійно мудрий стане у багні, бо прийде час, коли себе омити.» Зі світу болючих суперечностей він знову повертає до «безмежної, як біль, тишини». Він щасливий затиханням пристрасті, яке поглиблює свідомість, щасливий опановуванням «нелегкого дару розуміти, знати і мовчати», своїм правом на смуток, на чистоту, здобуту втечею з ярмарку бажань. Коло його життя замикається.

Ставлення Плужника до дійності називали песимізмом. Гучний критик двадцять років Володимир Коряк бачив у ньому «хворобливого лірика, що виявляє в своїх поезіях цілком інтелігентську свідомість скалічену», позначену «чорним песимізмом», що його пояснювали в той час поетовим туберкульозом. Недавно видана «Історія української радянської літератури» визначає атмосферу Плужникової поезії словами: песимізм, розпач і тута. Але хіба ж це песимізм, коли людина обдарована силою мислити скромність своїх меж? Хіба е песимізмом смуток, коли його не виставляємо єдиним принципом життя і моральним рецептом, коли приймаємо його тільки як особисту неминучість? Хіба має щось спільного з розпаччю поетова мудра рівновага? Плужник – не мрійник, знищуваний безрадним болем, втомлений від нарікань на долю. Він – лицар і подвижник смутку, чистий і по-своєму щасливий як осіння прозорість.

Колись, в час, коли на обрії стояв катаклізм Тридцятилітньої війни, простий сілезький швець і народний філософ Якоб Беме сказав: «Людське серце не влаштоване для війни й бунту. Йому добре бути як зерняткові жита, що росте терпеливо й помірковано поміж терням, і коли прийде його час – дасть свій плід.» Також мудрість Плужника – мудрість топтаної зернини, що спочиває в рідній землі безіменно, щоб прорости весною. Його гуманність, пройнята вболіванням за щастя й історичну місію справжньої безіменної людини стоїть вище від «гуманності», що абстрактно вславляє народ. Його смуток – як кожний правдивий смуток – вищий і більш людяний від оптимістичної брехні.

«Раннє відцвітання» Плужника є синонімом ранньої зрілості, такої нечастої в літературі, світогляд якої засновувався на юнацькому руху вперед. У ньому є риси того самозаперечення інтелекту, гордого усвідомлення обмеженості людських сил, що вели європейську культуру багатократно на нові горизонти.

«Душі не вичерпати до дна», «в поезії хіба вряди-годи якогось змісту набіжим малого», – спокійно говорив поет. Він стояв завжди як проти самолюбства афекту, так і проти показової ерудиції, іронізуючи навіть над неокласиками, що «для них поезія лиш там, де вже віки в класичній формі не лишили змісту». Він добре знав, що культи вованість інтелекту може бути неоціненним спільником, але й таємним ворогом душі, що хоче бути живою для світу.

Йому самому ніколи не загрожувала ця небезпека. До крайності ощадний у вислові, нехтуючий поетичним декором, абсолютно визначений у своїх чуттєвих реакціях, майстер форми, що ніби не ставила йому ніякого опору – він добре знав, що заперечення поезії як ремесла є її ствердженням у площі психічної неминучості.

Є поети, у яких багато тем і тісна психічна суть. Плужник був протилежністю цього найчастішого типу. В монотематизмі його . поезії вміщається те найцінніше, що може мати поет: особиста ідея життя. Але й цього гордого мрійника не пощадив нівелізаторський тиск наступних років. Багато хто, керуючись різними міркуваннями, ладен вважати вірші його останньої збірки «Рівновага», що стали відомими аж по його передчасній смерті, апогеєм його творчого шляху. Є між ними різнорідні докази його блискучого таланту (див. три останні вірші нашого вибору). Але в цілому збірка трохи дивує тим, що поет ніби добровільно розстався з тим, що було в нього найцінніше, і заплутався в хащі мало оригінальних сентиментальних спогадів і книжної ерудиції, переварюючи надпсовані елексіри символістів або переспівуючи кабінетну одчайдушність неокласиків. Який курйозний розвиток: у час, коли інші, більш покірні та неособисті поети вчилися плакатного мистецтва, Плужник «усоціальнював себе» на інший лад, зрікаючись для поточних смаків свого найглибшого «я». Його «приватна» нівелізація не була набагато кращою від нівелізації на рівень плакату.

*
Євген Плужник народився в слободі Кантемирівка на Вороніжчині 26 грудня 1898 року. Не закінчивши вищої освіти в Київському зоотехнічному інституті, певний час учителював на Полтавщині. Писати почав 1922 року. Належав до літературного об’єднання «Ланка» (пізніше перейменованого на «Марс»), членами якого були ше Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, Я. Савченко та інші. В 1926 і 1927 рр. видав дві збірки віршів – «Дні» й «Рання осінь», 1928 р. – художньо нічим не визначний роман «Недуга».

Наступна збірка віршів, яку Плужник готував довгий час, не змогла появитися за його життя. В 1934 році поета арештовано, і він помер на засланні 2 лютого 1936 року. Після XX з­’їзду КПРС Плужника реабілітовано.

Джерело: «Дукля». – 1966. – №6. – С. 18-23.