ч. ІІ

Мусіло статися так, що голод на Україні, з огляду на ріжні «глибоко революційні міркування» був совітською владою віднесений до числа тих явищ, істнування яких офіційно не визнається, замовчується і взагалі цілковито ігнорується. Отже, про голод на Україні а ні в Совдепії, а ні у вірячій большевикам Європі, нічого не говорили, не писали, цею справою не цікавилися, і, зрештою це все витворило таке зачароване коло, в якому здавалося, неначе на Україні голоду зовсім немає, а Україна, мовляв, традіційно «благоденствує» під мудрим керуванням совітської влади.

Коли питання про допомогу Надволжу було одразу поставлене на практичні рельси, вирішена цього питання залежало лише від степені хотіння, лише від більшої або меншої енергії тих, хто брався організувати допомогу, а також в рівній мірі, від чисто технічних умов транспорту та постачання зерна та хліба з портів відкритих морей до далекого Надволжа, ‒ то справа допомоги голодуючим приморським областям України фатально мусіла опинитися і в дійсности опинилася в цілком иншій, далеко не гуманітарній, площі.

Логіка колоніяльної та колонізаторської політики Москви на Україні є така, що в залежности від неї, справа допомоги голодуючим на Україні, ніяким чином не може хвилювати або цікавити Москву та рабськи підлеглий Москві Харків.

«Викачати» з України все, та перевезти до центрального Московського району ‒ для годівлі населення, на Надволжа для засіву, ‒ от які були дірективи Москви харківським комедіянтам та червоній армії на Україні.

Адже, коли б Раковський «зволив» завчасу (як Горкий, Ленін, патр. Тихон, Прокопович та инші) звернутися за допомогою до Європи та Америки, ‒ то південна, приморська, найтяжче навіщена неврожаєм частина України могла б цілком вільно оминути всі страхіття голодного конання ‒ запорукою цьому було б все українське побережжа Чорного та Азойського морей від Дністра аж до самого Дону, всі українські порти: Одеса, Миколаїв, Херсон, Скадов?ьк, Генічеськ, Бердянськ, Таганрог… Адже ж ще в осени минулого року можна було дуже легко налагодити постачання хліба та зерна з цих портів до всіх приморських областей України виключно при допомозі кінського транспорту. Але про це пізно говорити тепер, коли, що правда, лишилися і моря, й порти, але вся худоба, на жаль, встигла повиздихати протягом минулої зіми.

В той час, як голодне Надволжа було в кінці липня минулого року звільнене спеціяльним декретом Совнаркома від усіх продовольчих податків, з населення України ріжні «продналоги», «ударні продналоги» і т. инше збіралися в потроєній кількости. червона армія крім того силоміць збірала також «добровільні датки» для Надволжа. Голодні орди втікачів з Надволжа без упину прибували на Україну з кожним потягом із Московщини.

Серед брехливих донесень большовицької преси про те, ніби українське населення Київщини чи Херсонщини з захопленням, з радістю віддає свої «ізлішкі» для голодуючих братів на Надволжу, зрідка проривалися нахабно тріюмфуючі, але цілком правдиві повідомлення, з яких легко можна собі уявити, як саме збірали хліб з України. От, наприклад, повідомлення харківського «Коммуниста» з 22 грудня 1921 року:

«Елизаветград, 19. XII. В целях нажима на уклоняющееся от выполнения продналога население организовано две специальные сессии Продревтрибунала. В уезде будут работать четыре сессии, разбитые на двенадцать групп».

Треба зазначити до цього, що Єлисаветградський повіт є один з найтяжче уражених голодом повітів південної України. Представник Нансена на Україні, капітан Квіслінг на сторінці 11-ій свойого докладу дає для лютого місяця 32% тяжко голодуючого населення в Єлисаветградському повіті!

У цілій Миколаївській губернії, до якої належить Єлисаветград, і де, як повідомляли харківські «Вісти» з 21 грудня м. р. губерніальна комісія помочі голодуючим вже встигла у трьох лише повітах нарахувати 400.000 голодуючих, а для збереження життя населення цілої губернії до нового урожаю та сама комісія вважала потрібним принаймні 6.000.000 пудів зерно-хліба, ‒ в цьому ж самому Миколаїв) друга большовицька установа під назвою «Опродкомгуб», що очевидно дбає про стягання з населення продовольчого податку, дає такі відомості про свою діяльність:

«Николаев, 20. XII. С начала кампании в Николаевской губернии заготовлено 1.400.000 пудов продна лога. Следует собрать еще 4.500.000 продналога и 600 000 пудов помолсбора. Опродкомгуб от методов убеждения перешол к решительным действиям». (Харківський «Коммунист» з дня 23 грудня м. р.).

Так забирали большевики останні запаси хліба з найбільше потерпівших областей України, і, тилі самим, штовхали їх в обійми голодної смерти!

Одеська губернія вже на початку грудня м. р. була в жахливому стані. Петроградська «Правда» з 9 грудня м. р. подавала:

«Специальная комиссия, обьехавшая Приднестровье, отмечает ужасные размеры голода в одесском уезде. Дорога по пострадавшим местностялі усеяна, начиная от самой Одессы, павшими лошадьми, на каждой версте не меньше 10 трупов.

«Зарегистрированы десятки голодных смертей и самоубийств в связи с голодом. Самопомощь отсутствует».

І в той самий час дбайлива совітська влада перевозить сюди тисячі москалів з Надволжа. (Харківські «Вісти» з 21. XII м. р. подають:

«Одеса, 18. XII. З Надволжа прибувають тисячі біженців. Між ними багато хорих на тиф. З кожного потягу здіймають по 20‒ЗО хорих. Губернська нарада комітету допомоги голодаючим зазначає величезну навалу біженців з Надволжа. На місцях в користь біженців, обкладаються податками колективи, крамниці, млини, кооперативи».

Отже сама совітська преса документально свідчить про те, що у совітської влади є діти ‒ Москалі та пасербки ‒ Українці. У виміраючій з голоду Одещині, де між українським населенням «самопомощь отсутствует», московські окупанти все ж находять можливим розміщувати нових колонистів з Надволжа і ставити їх у привилєйовані умови, в порівнянні з українським населенням, бо як бачимо з наведених повідомлень, новопривезеним з Волги московським колоністам забезпечене одержання допомоги ні кошт голодних Українців Одещини.

Джерело: Стерні: Місяшник літератури, мистецтва, науки та студентського життя. ‒ Прага, 1922. ‒ Ч. 1, липень. ‒ С. 124-134.