Упродовж кількох років у видавництві «Ґражда» готувався до друку роман відомого закарпатоукраїнського письменника Івана Долгоша «Заплакала Тиса кров’ю» (про події Карпатської України). Проте особлива ситуація примусила родину і видавців переглянути ідею публікації твору письменника.
Справа в тому, що розбираючи архів батька, донька Одарка Долгош відзнайшла машинопис першої частини роману – «Гуцульська республіка», а також великий фрагмент рукопису другої частини – «Карпатська Україна», що суттєво доповнює варіант журнальної публікації («Тиса», 1992, №1-2, 1993, №1-2). Таким чином, стало відкриттям, що Іван Долгош протягом 1975-1990 років працював над романом-дилогією, осягаючи державотворчі процеси на Закарпатті.
Отже, «Заплакала Тиса кров’ю» – історична епопея про період найвищого піднесення національного духу на Закарпатті 1918-1939 рр., яка поряд із романом Уласа Самчука «Гори говорять» і його публіцистикою, щоденниками та романом В. Ґренджі-Донського «Сини Верховини», спогадами А. Волошина, В. Шандора, Ст. Клочурака, М. Бандусяка тощо подає панорамну й багатопланову картину життя Гуцульщини і Карпатської України загалом, величного часу державотворчого Чину, художнього слова про яких сьогодні, як ніколи, потребуємо у дискурсі виховання національно свідомого покоління.
Твір підпадає під жанр художньо-документального політичного роману. У ньому поряд з художніми образами діють історичні персонажі – Августин Волошин, брати Бращайки, Степан Клочурак, Василь Ґренджа-Донський, Микола Бандусяк та ін.
Ще одного такого художнього полотна закарпатська література ХХ століття не має, хоча були серйозні спроби здійснити подібне і у Василя Ґренджі-Донського, і в Федора Потушняка, і в Івана Чендея, і в Михайла Томчанія. Дилогія Івана Долгоша з огляду на час написання, ідейно-художні та естетичні достоїнства сповнює гордістю за наше красне письменство, яке в умовах не надто сприятливих (70-90-ті рр. ХХ ст.) прописала не лише живучість українського національного духу, але і його життєтворчі потенції.
* * *
Уривки
…Листа Клочурак із Лясотою писали довго, сварились, то одному здавалося, що інший пропонує не те, то другому не подобалося, що нав’язує перший, і тільки після обіду члени гуцульської ради, нап’явши окуляри, впівголос нашіптували віддрукований на машинці текст-прохання до Петрушевича допомогти вчителями, лісовими майстрами, залізничниками та шляховиками. Після незрозумілих Калампухові літер «Р. S.» ішло далі: треба кошти і зброю. На Уграх більшовизм несе біду, не виключено, що зробить спробу посунутись і на Верховину, де уже спалахував торік…
Колишній староста, а тепер – найперший співчувач республіки – кілька разів перечитав оці (після літер «Р. S.») рядки, і його щораз обливало потом. Б-більшовизм… А ще ж були, може, й будуть і оп-пришки…
Матлюгав очима туди-сюди, облизуючи зором то Лясоту, то й Клочурака, не знаючи, як йому бути. С
казати, точніше підказати, верховодам, щоб дописали й про Шулайдана; бо ж зашморг висить перед очима уже новий… Шулайдан-старший притаївся… Мусить діяти. Тоді промовчав про опришків. Терлюк наче вже й не ворог, але ж Шулайдан ніколи не пробачить йому…
– А допишіт, пане Клочурак, іще й про те, що в лісах банда Шулайдана, – зронив Калампух своє побоювання.
– Що? – витріщив гнівні очі отаман. – Президенту скаржитись, що десь у дебрях блукают бандюги? Двоє чи троє… Ви при своєму розумі, пане Калампух?
– Але ж вони… – і розстебнув верхнього ґудзика на вишиванці, – вони ж небезпечні… – вже лиш зойкнуло серце.
– У нас державні проблеми. Міжнародні. А ви мені про тих збіглих псів… Отямтеся. Завтра-позавтра можете стати повноправним членом ради, а таке говорите… А мені кажіт інше: ви за те, щоб посилати цього листа панові Петрушевичу чи проти?
– За… За… – поспішив словом, витираючи з чола рясний піт. – І мій брат так само…
Брат Микола і сам спітнів, хоч і не тут, а вдома. Палили ж його майно, ще можуть повторити, хіба його лісопилка – то не державна справа? Він же роботодавець, годує ясінянців. Не одну сім’ю! Та оскільки на вдачу свою цей старший Калампух був не схожий на середульшого, запальність у ньому ніколи не метала іскри, втрамбував у собі свої муки і теж «підняв руки» за листа. Ще вчора, коли дочувся, що такого листа пишуть…
Лясота збирався того ж дня. Клочурак, однак, його зупинив. Щось у ньому озивалось: боязнь чи марновірство: «Сьогодні тринадцяте число, – сказав Лясоті. – Скоро вечір. Давай краще вже зранку. Він мудріший від вечора!»…
Джерело: Книга перша. ГУЦУЛЬСЬКА РЕСПУБЛІКА (Післямова Наталії Ребрик. – Ужгород: Ґражда, 2012. – 520 с.: іл.).
