Євген Маланюк,
студент інженерного відділення

НА НОВИХ ПОЗІЦІЯХ
(Стаття міститься в порядку дискусії)

Отже «петровська» доба в другім виданні на території був. Російської Імперії закінчується. Наслідок її ‒ майже рівновеликий був. Імперії, будинок Совєтської Імперії (назва С.С.С.Р., здається, вже нікого не вводить в блуд) ‒ в грубих рисах вже зарисувався на Сході Европи.

Це для багатьох з тих українців, що не згубили, або зуміли відмолодити свого національного інстинкта, було виразно ясно ще з кінця 1918 року. На жаль, велика більшість української інтеліґенції і, сугубо на жаль, інтеліґенції активної ‒ себто, тої що боролося, ‒ прийшли або ще доходять до цього висновку тяжким емпіричним шляхом. Здеґенеровані діти свого скаліченого народу ‒ національні рахітики (навіть не завше ‒ «паралітики з блискучими очима»), що загубили здібність до національної інтуїції, ‒ вони не могли оминути цього шляху оцінки подій.

Треба було їм дуже уважно студіювати російське життя останніх літ, російську (не виключаючи звідціль й малоросійської) пресу, треба було заналізувати «Смєну Вєх», треба було на еміґрації наново простудіювати траґічну періодичність своєї власної історії, треба було нарешті аж… «від’їзда» Савінкова, аж шовинистичного сичання московської контрреволюційної еміґрації, ‒ щоб українська інтеліґенція щойно остаточно переконалася: за посмертним обличчям Леніна виразно проступають знайомі риси мазепиного переможця ‒ Великого Москаля ‒ Петра…

І.
Предбачаю пізнє здивовання декого з ще й досі хронічно хорих на курячу сліпоту.

Перш за все можна порадити таким ‒ позбавитися назавше від анахронічної термінолоґії, від інерції застарілих фраз, від словесної шелухи філолоґічних забобонів. Перемогти все це, подивитись тверезими очима ‒ і перекласти свої вражіння на мову фактів, мову державно-політичну ‒ і тоді одкриється реальна картина.

Російський державний цемент, що скріпляв окремі народи Сходу Европи, в 1917 році, під впливом війни, почав хутко порохнявіти. Тоді керуюча й пануюча нація московська, зрозумівши небезпеку, видобула з своїх хижацьких нетрів потрібні нові національні сили (т. зв. «большевікі») і в «ім’я братерства всєх трудящіхся» залізними обручами зтиснула ушкоджений будинок Імперії, а кров’ю народів Сходу ‒ українців, грузин, білорусів і арм’ян ‒ струхлявілий російський цемент розчинила і тим наново зміцнила будинок Імперії..

Так ґеніяльно використовує життєздатна (а особливо з хижацькою московською волею до панування) нація кожну ідею для однієї мети ‒ найкориснійшого способу власного національного існування. В результаті нація кочовників, що відвіку звикла до паразитарного існування, після небезпеки з цим солодким життям розлучитися, ‒ знову має безплатних і талановитих рабів, які постачають пшеницю, вугіль, нафту, Гоголів, Врубелів, Лобачевських…

Ще раз історія з невблаганною наочністю довела всім пацифістам та маніловим, що natio nationem lupus est, і що життя націй підлягає єдиному біолоґічному закону ‒ закону боротьби за існування, і що, не дивлячись на XX століття ‒ «століття соціялізму», «ліги націй», «міжнародних трибуналів», ми живемо в століття не лише електрики, авіації й відмоложення, але й отруйних газів, московської чека й систематичного морального й фізичного знищування національних прикмет у Народів Сходу Европи.
Апарат винищування, що працює «при повній навантажці» ‒ на очах у цілого «цивілізованого» і т. п. світа є ‒ Росією і називається нині СССР.

І коли є сліпі й глухі серед народів Західної Европи (а може вони тільки удають з себе сліпих і глухих?), то не сміють бути сліпими й глухими ті, що мають змогу на еміґрації не бути московськими рабами і оцінювати більш повно процес, що відбувається на рідній землі.

Бо коли апарат бувшої Російської Імперії тільки бив дрючком по голові і стояв над працюючим рабом з гарапником, то удосконалений апарат сучасної Російської Імперії орудує більш тонким приладдям: хірургічним ножем і асортиментом шприців з денаціоналізуючим патентованими препаратами ‒ удосконаленого «інтернаціонал»-єзуїтизму, приторного хлороформу «комуністичних» і т. п. казок і… безпомилковим знанням рабської психольоґії віками витренерованого раба.

Коли Столипін керував українським народом засобом регулювання його шлункових інтересів, то нині відповідний орґан Совнаркому «реґулює» ще й духовне життя Українського Народу, добре знаючи, що єдиним шлунком ‒ не вичерпується «малоросіїський сепаратизм».

ІІ.
Всупереч лицемірному скигленню російської дрібно-обивательської т. зв. «білої» еміґрації, мусимо з цілковитою свідомістю мужньо й твердо ствердити:

Російська Імперія існує. Цей «Град-Кітєж», що обіймає собою знову майже ту ж частину землі, знову функціонує. Знову з лісисто-болотяних просторів Московщини простягаються слизькі щупальці колосального, огидно-хитрого й садистично-холодного московського спрута, який всмоктує в себе кров і мозок «окраїнних» покірливих і затурканих рабів. Всмоктує і перетравлює цей «робоче-крестьянскій» матеріал і розбухає все більше й більше…

Як божевільно підхіхікують кремлівські Чічерини і сучасні Шафірови (яка анальоґія!) ‒ Троцькі над рабськими мріями про «уступлення большевиків», «українізацію», «а вони все ж щось дають», «еволюцію» і т. ин. Як божевільно тішаться вони ‒ квінтесенція московсько-російського хижацтва ‒ з усіх цих рабських мрій та химер. Яку колосальну користь приносить російському імперіялізмові т. зв. комінтерн і т. зв. комуністичні партії, в яких за відповідну квоту Москва має завше до послуг готові кадри «прихильників за кордоном».

Внісши багацько подібних удосконалень в систему керування Россією, вони зовсім не «одгетькують» старих випробованих і освячених традицією засобів.

Чудесно знаючи, що єдино-можлива система управління в Россії ‒ система деспотії ‒ має й від’ємні свої сторони: кожночасну можливість революцій, вони в останніх часах, серйозно міркують, наприклад, над реставрацією «казачества», яко «оплота» Росії («радянської влади», по термінолоґії малоросійських шельменок-денщиків і львівського «Діла») і єдиної певної забезпеки проти «бунтів» і «крамоли».

Геніяльно-послідовно. А головне так тонко ведеться ця справа, що деякі хахли, кліпаючи очима, щось вже почали воропати про «національну політику радянської влади», яка мовляв, «ще одну самостійну державу ставить на ноги ‒ «Козацьку державу».

Ну, на те вже немає ради ‒ тип малороса безсмертний в українській, а особливо в московській історії. І от тут-то й зарито собаку цілої трагедії України, а з нею ‒ й секрету панування московської нації на цілому терені Сходу Европи.

О, малорос знайде «основи для дискусії». Малорос, що так любовно влаштовує «куточки Лєніна» і дерев’яним баритоном «підтягає» «Інтернаціонала», а тут ‒ мугикає про «національну політику радвлади», влаштовує «ділові об’єднання поступового» (ну, натурально) студенства і… нарешті продається за десять корон якому-небудь останньому аґенту російської місії, ‒ цей малорос ‒ «йон маґьоть».

Він вам приведе безліч «арґументів», він вам продеклямує ще раз малоросійський переклад з російського анекдоту про «національні погляди Ілліча», про те, що мовляв, «і москалів большевики рострілювали», про «Українську Академію Наук», про «зрадянізованого Грушевського», про те, що «всі там будемо все їдно», він буде свідомо лякати вас польським терором, він вас буде закликати до боротьби з поляками й румунами в лавах… російської армії шпиків, добре знаючи, що свідомо провокує вас «во славу Матушки Россіи». Він буде наводити безліч ідейних, о, цілком ідейних, обґрунтовань для своєї підлоти, якої він цілком свідомий.

Він завжди був «ідейний». На протязі цілої кривавої історії української. Він міняв орієнтації, він більше або менше маскувався, ‒ дивлячись по обставинах, але завше він був ‒ він. Він часто входив, яко частина, в того чи иншого, навіть, видатного українського діяча і своєю ложкою дьогтю псував увесь національний мед. Він і досі сидить, як гадюка, в кожнім, навіть, з національно-дорослих українців і сичить, і часами несподівано виповзає ‒ цей найстрашнійший внутрішний психольоґічний малорос, що орґанічно, як гнила болячка, паразитує на українській національній душі.

Він сидів і в душі гетьмана Виговського, коли той майстрував під боком Великого Богдана свої інтеліґенські шахер-махерства, якими доводив Великого і Єдиного Революційного Вождя України до «страшної згризоти» і довів до непоправимо-завчасної могили. Він виринав потім то Тетерею, то Брюховецьким (хоч в цім останім було багато національної правди).

Він потім, коли той же Виговський захитав під Конотопом цілим московським «тєрємом», ‒ за спиною його ‒ приймає постать полковника Пушкаря і вганяє ніж в спину не Виговського, тільки ‒ України.

Він пишним цвітом розцвітає і в полковниках Мазепи, і в еміґрантах Орлика. Він потім буяє на протязі звиш століття, він досягає до розмірів Шульґіна й Савенка.

І от ніби починає з революцією 1905 року потрохи здихати.

Дарма.

Ми будемо бачити його знову, хай но лише Муравьов піде Петровими шляхами на Україну з Петровими ж, навіть не переписаними начисто, проклямаціями і принесе «свободу на вістрях багнетів».

Скільки він приймав постатей. Він був і Мануїльським, і Волохом, він не погорджував прийняти постать якого-будь Скрипника або иншого Чубаря, він проявляв себе навіть в літературі то Валєріяном Поліщуком, то «Марксівським підходом до мистецтва», то якими-небудь «кальсонами Ілліча» в формі поеми малоросійсько-босяцьким жарґоном…

Він дрібнів, але розмножався, як стрептокок. Він губив на якости ‒ і набував на кількости.

Йому вже не тридцять серебренникі, а тридцять сотиків вистарчає ‒ і по першому «манію руки» першого ліпшого Калюжного ‒ він влаштовує «спілки УССР», він аґентує, іудить, розкладає. Коли на Варшавському міжнародному студенському конґресі поляки й москалі не знали, як позбутися українських студентів, він, як ота Сологубовська «недотикомка» ‒ мізерне, вонюче й слизьке ‒ виповз і сказав: «Чіво ізволітє? В сєй мінут. Чічас. Ми завсеґда ради-с».

Існує ще одна з форм переходового типа. Це українець зовні з змалоросійщеною суттю. Цей тип персоніфікує собою, так би мовити, золоту (яка іронія!) середину, ту невиразну двоїсту «кобилку», інертну масу «попутників» української революції, що перебуває зайвим баластом в стані неповної рівноваги.

З національного боку ‒ це риба. Національна температура його ‒ температура трупа. Він ‒ інертний як камінь, але єдине, що в нім є активного це 1) хохлацька впертість і 2) амбіція воєнного писаря вкупі з самозакоханістю галантерейного приказчика. Скрайній «індивідуаліст» ‒ він ненавидить кожну яскряво виявлену індивідуальність ‒ не тільки за які-небудь духовні здібности, але й навіть за вдало пов’язану краватку.

Він орґанічно нездібний поважати авторитет ‒ в цім відношенні він звалашений, вихолощений, як євнух. Він завжди йде за «більшістю» не тому, що їй вірить, а тому, що ідейне ледарство ‒ його друга натура.
Він може бути в ріжних «партіях» «правих» і «лівих», офіційно ісповідувати певний програм, але в суті своїй він глибоко й безнадійно контрреволюційний і чисто по московськи ненавидить всяку активність.

Коли його обставини припруть до стінки і питаня треба розрішити радикально ‒ так чи ні, ‒ то він буде щось невиразно мимрити, а нарешті полохливо сховається за свою мертвороджену «правизну» чи «лівизну» і спокійно перейде до дальшого мертвого і нікчемного животіння. Він часто гордо заявляє про своє походження, і як він був «настоящім афіцером» або «памєщіком» ‒ і в той же час він вражає виразно ‒ одеською вихованістю дідичного мешканця Молдованки.

Ще частіш він позує «лівизною», розпинається своєю «демократичністю», доводить, що він ненавидить буржуазію, що він «пролетар», але рівночасно залишається просто самозакоханим хамом, природним духовним буржуа, якому тільки Бог рогів не дав, бо, наколи б він дістав гідність абісінського шляхтича, то певно намалював би свого герба на всіх приладдях туалету.

Він заздрісний, як левретка, і звідсіль його маломістечковий «аристократизм», або нагуляний на мітинґах 1917 року специфічно російський «демократизм». Він страшенно хутко «ображається» і тоді біжить шукати ласки й узнання до пана, залежно від обставин ‒ раніш до Денікіна тепер ‒ до найближчої Совєтської місії.
Взагалі тіні Денікіна-Вранґеля і Леніна-Будьонного чатують над ним щохвилини.

III.
Які ж підсумки подіям останніх літ? У ворога ‒ відроджена Російська Імперія, економічно поки-що розгойдана, але політично більш сильна, ніж перед революцією.

Відмоложена недавньою пугачовщиною, московська нація сьогодні має остільки удосконалений державний апарат, що, користуючись економічною кризою Європи, глибокою кризою європейської культури й загально-європейською втомою, досить виразно впливає на хід європейського життя за посередництвом своїх «комуністичних філій».

Коли перед революцією Росія була більш-менш хоч назовані вихованим «жандармом Європи», то сьогодні вона є просто «бандитом Європи», якому нема чого церемонитися і який войовничо, устами своєї бандитської червоної армії, гука будьоновський клич: «Дайош Європу».

Пані Європа намагається це «обернути в жарт», навіть пробує кокетувати з російським босяком, але в глибині душі його боїться і не без причин.

Що ж зробили ми за час збройної нашої боротьби за право вільно дихати? Що ж уявляє з себе нині «наша, не своя земля?»

Ні єдина крапля крови, пролита ліпшим цвітом Нації Української під Крутами, Київом, Вапняркою, Замостєм, Базаром і по усіх полях бою за визволення, ‒ не пропала даремно.

Занадто дороге є це червоне вино життя, занадто великою національною платнею є кров людська. А пролляв її народ український досить, навіть більш, ніж досить. Право на існування куплено. Але ‒ це право не здолав народ український реалізувати.

Значний відсоток малоросійської отруї, що був не лише в наших рядах, але й в наших душах, перешкодив сформуванню з революційних українських мас Революційно-Національного Вождя. В той час, як у ворога ґеніяльно керували Лєніни, Троцькі й Чічеріни, у нас керували правдиві сини своєї історичної доби ‒ плоть від плоті і кість від кости скаліченого народу й рахітичної інтеліґенції.

Вожді народжуються з відповідної верстви ‒ вони є витвір відповідного національного матеріялу, є вислідом національних сил народу.

Чудо Української історії ‒ Богдан Великий ‒ трапилося лише раз. І наша боротьба не пройшла під знаком Богдана, ‒ ми лише повторили добу Мазепи, ми викликали привиди його минулого, ми наповнили простори України героїчною музикою бою за Націю, музикою, якої Україна не чула більш двохсот літ. Ми пройшли по обличчу рідної землі глибоким плугом і, знаємо, ‒ посіяли зерна повстання.

О, це не так мало, як можна собі уявити по сьогоднішних наслідках. Треба вміти вірити й чекати: це зерно не за один рік сходить.

Але ми навіть трагічного, згори засудженого Мазепи не мали. Серед вождів наших були лише привиди його. Нас вела відроджена національна інтуїція, нами керував порив, підсвідома віра в правду національну, пекуча поезія Шевченка, але ‒ розумового розрахунку, інтелектом випрацьованого плану, продуманої тактики, навіть ясних перспектив не було. Металу й математики нам бракувало, ‒ пориву й натхнення було аж через край. Гаряче серце так палало, що й мозок горів, ‒ а холодного розуму не було.

І тому, між иншим, нас було лише мазепинська зґрая, а не потужні маси озброєної частини сорока мільйонів.

І ото маємо наслідки: сьогоднішня Україна майже тотожно переживає добу, яку можна охарактеризувати чимсь середнім від «малоросійської колегії» до «наказного гетьмана».

Доба ‒ виразно переходова. Довго продовжуватися вона з чисто внутрішніх причин своєї структури не може. Напевно можна сказати, що в порівнюючо короткім часі це становище зміниться ‒ або на ліпше, або на гірше: все залежить од тих національних сил українського народу, яких ворог ще не встиг захлороформувати й національно знищити.

А значить від 1) національно-активних сил в країні і 2) революційної орґанізованности української еміґрації.

Революційні зерна повстань, що засіяли ми нашою збройною боротьбою, хоч як ретельно ворог їх не вириває з української землі, ‒ ще лишаються і, більш того ‒ ростуть.

Українець знає вже своє ім’я і почув своє слово. Кожна українська літера ‒ кована сторінка ‒ насичена динамітом революції, навіть і тоді, коли на ній малоросійський Шельменко оспівує перемогу ворога.

Хай навіть українську молодь ворог нівечить по комсомолах ‒ він готує це на свою голову. А годованці комсомолів все ж таки бачили недавній бій за Націю, нюхали порох наших гармат, чули їх гук. Не забудуть. Та й не всі ж в комсомолах.

Ми ж, студенське покоління національної еміґрації, дихаємо вільним повітрям, вчимося вільної науки, щоденно озброюємося досвідом і знанням, гартуємося й готуємося до революційного Завтра, ‒ ми мусимо бути кожний акумулятором національної енерґії національного знання. Бо ми, якраз в першу чергу, і будемо тим штурханом, що змінить непевну рівновагу сучасного стану на Вкраїні і скерує її в потрібний бік.

В цім єдиний сенс нашого істнування на еміґрації.

IV.
Фаза Української визвольної боротьби, в яку ми вступаємо, є остільки складною, оскільки важливою.

Старше покоління, яке провадило нами в останній революції й війні ‒ залишило нам тяжкий спадок так фізичний, як і духовний.

Не погорда до батьків, не московська проблема «атцоф і дєтєй», не «насмєшка гордая обманутаво сина» ‒ ні, це чуже українській душі, ‒ але точний, суворо-строгий підрахунок сил, аналіз ситуації, факти.

Отже, батьки наші, що ‒ народилися, виховувалися й жили в задушній атмосфері тюрми народів, не були і не могли бути підготованими до подій останніх літ, і треба об’єктивно ствердити, що події ці заскочили їх цілковито. Звиклі до оперування катеґоріями загально-російськими і в загально-російському масштабі, вони не могли не турбоватися про «порядок не тільки на Україні, а й у цілій Росії» (II чи ІІІ-ій універсал ‒ не пам’ятаю), вони не могли не посилати делеґації з плачливими супліками до переляканого пана (маючи міліоновий революційний резервуар народних мас і, головне, ‒ армії), вони не могли не робити ріжниці між «бєлими» й «красними», між «монархістами» й «комуністами». Деякі з них навіть і досі в святій простоті лаються й воюють лише з «большевиками» ‒ по інерції, «заднім числом», не розуміючи, що «большевиків» вже давним давно немає, а є лише сучасна аристократична, керуюча верства Московщини.

Дехто з них і досі боїться «монархістів», які давним давно вже в червоній армії, змінивші ментіки й аксельбанти на неострєлєцькі мундури й скрадені з нашої історії княжі шоломи.

Ці, так би мовити, батьківські риси по закону дідичности, перейшли й на нас, хоч виховувала нас революція, дихали ми порохом війни і бачили, як виглядає справжня людська кров.

Але оце-то, останнє, й кардинально змінило нашу психіку.

Наколи батьки думали, що суверенність нації можна вибороти «нотами до всього світу», мольбами про визнання, ламентаціями до пана, спробами його «присоромити», то ми вже знаємо напевно, що визнання не дається, яко винагорода за плачливі ноти, що пан-москаль не лише не хоче, але не може одмовитися від України, що суверенність Нації обумовлюється існуванням суверенної культури і активною волею тієї нації до суверенности.

Коли батьки не дооцінювали значіння народної крови і жахались крові взагалі, то ми вже цілком усвідомили собі її значіння і на власні очі бачимо результати пролитої крови.

Коли батьки мріяли про автономію п’яти губерній, то нас такий масштаб не може вже задовольнити.
Як бачите ‒ пройдений шлях нашої боротьби в обсязі національної психики ‒ велетенський.

Але цього замало. Треба поглибити цей шлях, треба тепер, коли мовчать гармати, відбути повну революцію в обсязі національної псіхики.

За волю нації можуть свідомо боротися тільки духовно вільні національні індивідууми. Раб не може боротися за волю. Він може лише випадково бунтуватись, тому боротьбі за національне визволення мусить товаришувать боротьба на визволення психолоґічне, за створення суверенної української індівідуальнисти.

Типи Грушевських і Тичин одкиньмо в тьму історичного минулого, xaй вони займуть відповідне місце в колекції Сірків, Пушкарів і Тетерь. Коли ж буде створено верству вільних українських індівідуальностей, тоді з них прийдуть справжні національні вожді, тоді з’явиться те, що називається національним авторитетом і чого ми в цій фазі нашої боротьби ще не мали.

Але підготованням цеї психолоґічної революції мусить бути негайна ампутація від еміґраційного орґанізму «самоотверженого», «совєтського» і просто за 5 коп. купленого малоросіянства.

З цією болячкою студенства еміґрації мусить бути скінчено ‒ розжевреним залізом нашої душі ми мусимо пропекти цю болячку.

І тому, як це може не дивно прозвучить тут після багато років оголошуваних закликів до «об’єднання», «єдиного фронту» і т. под. слів, біжуча хвиля мусить пройти у нас під знаком диференціяції, під знаком од’єднання, одбору активних національних сил української еміґрації, всіх революційно потентних українських ґруп.

Ця диференціяція неминуча, а тому хай українське студенство не лякає це слово. Ця диференціяція є катеґоричним імперативом дальшої боротьби.

А скінчиться ця диференціяція ‒ інтеґрація прийде сама собою автоматично.

І в час, коли загремить на Сході благословенний грім революції (а він не може не загреміти: російський котел не витримає довго страшного тиснення деспотії) ‒ тоді ми увійдемо в революцію, яко елемент їй конґеніяльний, вже не тільки з вірою, але й з залізною певністю нашого поступовання.

Джерело: Український студент: Орган вільної думки українського студентства. ‒ Прага, 1924. ‒ Р. ІІІ. ‒ 64 с. ‒ С. 24-32.