До дня народження єп. Андрія Бачинського
…На Мукачівському соборі 1715 р. духівники, зібрані зі всієї єпархії, проголосили, що будуть признавати єпископом лише тих, кого самі виберуть і якого король затвердить, але не допустять, щоб крім угорського примаса, в їхні церковні справи втручалися ягерські єпископи.
Боротьба між мукачівськими і ягерськими єпископами тривала майже впродовж цілого XVIII ст., аж поки у 1771 році Мукачівська єпархія не була канонічно визнана як незалежна від ягерського єпископа. Мукачівським єпископом у цей час був Іван Брадач.
Усе це відбувалося на фоні значних подій. 1772 року йшло до війни між Австрією і Московією. Пруський король Фрідріх II помирив їх порадою поділити Польщу поміж собою. Австрія дістала українську частину Галичини, а 1775 р. ще Буковину.
Українська Галичина й Буковина, які опинилися у складі Австрії, сильно зміцнили положення Закарпаття. Це уміло використав єпископ Андрій Бачинський (1772–1809), син галичанина, діяч великого масштабу. Він підніс наше Закарпаття до центру українських земель в Австрії наприкінці XVIII і початку XIX століття. Австрійський уряд, діставши в Галичині й Буковині поверх трьох мільйонів українців, став відразу на становище, що в Галичині, Буковині й Закарпатті живе той самий народ – український…
Дня 5 серпня 1772 р. Марія-Тереза іменувала Андрія Бачинського новим мукачівським єпископом, що було підтверджене папою римським 20 травня 1773 р.
Висвячений у Відні в присутності імператорки Марії-Терези і наділений цісарським довір’ям, Андрій Бачинський став першим незалежним мукачівським єпископом. Він стався голосним дорадником цісарського двору в справах, що торкалися українців по обох боках Карпат.
Завдяки його зусиллям, реформи Марії-Терези і її сина Йосифа II до певної міри враховували інтереси українського народу по обох боках Карпат як цілості.
Єпископ Андрій Бачинський дбав про освіту як греко-католицького духовенства, так і всього населення, згуртував навколо себе освічених людей, які втілювали в життя його задуми. У 1778 р. він переніс столицю єпархії з Мукачева до Ужгорода, зібрав там велику бібліотеку. Для одержання вищої освіти він посилав богословів до Тирнави і Відня.
У Відні за панування Марії-Терези постав «Барбареум» – вища школа для українців. Таким чином, Бачинський підготував ряд освічених і вчених людей, що згодом відіграли значну роль в Австрії і на сході Європи.
Після смерті Марії-Терези на австрійський престол вступив цісар Йосиф II (1780-1790). Він поставив собі за мету з різних національностей габсбургської монархії утворити одну державу з одним законом і одною мовою. Тому він не визнавав відокремлення Угорщини, заходився об’єднати українців з обох боків Карпат в одну провінцію.
Щоб у Галичині з-поміж українців виходили освічені люди, потрібні для державних посад, Йосиф II заснував університет у Львові, відкритий 16 листопада 1784 р. Між українськими професорами у Львові були два вчені із Закарпаття: Іван Земанчик, професор математики й фізики, та Петро Лодій, професор філософії. Обидва вони вийшли з гуртка вчених єпископа Андрія Бачинського.
Становленню національної свідомості на Закарпатті сприяли школи. Статистика на той час налічувала 300 народних шкіл. Це було тому, що по смерті цісаря Йосифа ІІ тільки гербові пани (дворяни, шляхта) могли бути державними урядниками, а всі інші освічені люди – вчителями народних шкіл. Усі вчителі знали, крім української і угорської мов, ще німецьку і латинську.
Серед закарпатців нарешті з’явилися високоосвічені люди: Петро Лодій, Андрій Балудянський, Іван Орлай, Юрій Гуца-Венелін, брати Кукольники, що здобули високого визнання.
До тих вчених належить й історик Йоанникій Базилович (1742-1805), який написав історію князя Федора Корятовича в шести частинах. Автор виходить за рамки заголовка і говорить про нашу землю як частину України. Той твір вчив молодих закарпатців пізнавати себе. Йоанникій Базилович своєю історією пробудив національну свідомість народу і став батьком цілої громади закарпатських учених (Михайло Лучкай, Іван Фоґорашій та ін.).
Джерело: Юліян Химинець. Тернистий шлях до України / Упорядкування та підготовка тексту Марії Химинець; Передмова Василя Худанича. – Ужгород: Ґражда, 1996. – 396 с.
