Кінець 1914 року застав мене на карпатському фронті в районі села Зденьови на північний захід від залізничої стації в Волівці…

Дорога до Волівця тим разом була навіть добра: по дорозі траплялися військові підводи, мороз і не був великий, а харчевий сотні Вітовського мене заосмотрив за звичаєм харчами на три дні.

Ще приємніше стало мені на душі, коли сот. Галущинський мене прийняв, як завжди дуже приязно, та заявив мені вістку про мій новий приділ. До нього тоді були звернулися з штабу армії дати до розпорядимости 20 УСС-ів, які знають добре німецьку мову, щоб їх ужити як переводчиків для різних австрійських і “пруських” військових фронтових відділів, особливо для тих останніх, що саме тоді почали напливати на поміч Австрії на карпатський фронт у район Лавочне – Ясіня (мад. Керезмезев). Між ними мав бути один старшина УСС, і на того старшину вибрав мене сотн. М. Галущинський, бо знав, що я абсольвент німецької ґімназії.

Сотн. М. Галущинський дав мені тоді писемний наказ їхати зараз до Кадри УСС і чекати там приділу. Я тоді був у ступені хорунжого (фенріха) УСС. Сотн. М. Галущинський заявив, що зараз подасть мене до ступеня четаря (лейтнанта) УСС до міністерства військових справ, і тому, за прийнятим звичаєм виставив мені змісця наказ з титулом лейтнанта.

Ті обі щасливі вістки так радісно на мене подіяли, що цілу ніч, яку я їхав коротку дорогу Волівець-Мукачево на сам Новий Рік, як на крилах, хоч ваґон залізниці був і неопалений і переповнений до краю.
Кадра УСС містилася ще тоді в сс. Ґоронд-Мезетеребеш на південь від Мукачева, де то ми переходили “вишкіл” УСС і звідки наші сотні виходили були на фронт. Мене приділено до “переходового відділу” під командою от. Рожанковського Т., який вміло підготовляв мене до моїх майбутніх завдань, подаючи інформації про організацію штабів, поведінку з чужими офіцерами, учив мене їздити на коні. Він сам був старшина австрійської артилерії, його інформації про організацію артилерії, про засади її стріляння і тактики були мені опісля в моїй новій службі не менш вартісні, як і попередні.

Мабуть наше Різдво 1915 ми відсвяткували ще в Мезетеребеш, але скоро опісля кадру УСС перенесено було, і мене з нею до нім. кольонії під самим Мукачевим, Варпалянка. Попередні села були чисто українські, чи пак “руснацькі”, не рахуючи хиба жидів, учителів і священників та їх членів родин, що творили змадяризовану цілком вірхівку. У Варпаланці місце “руснаків” зайняли на пів змадяризовані вже німці кольоністи ще з часів Марії Тереси чи її сина Йосифа II.

*    *    *

Тим часом чимраз частіше видно було транспорти німецьких військ із заходу, що їхали через Мадярщину на північ у Карпати, на відсіч Перемишлеві, що ще все боронився перед російською військовою перевагою, хоч і терпів голод. Прийшла черга вкінці й на мене. В половині лютого 1915 дістав я наказ ставитися до штабу німецького корпуса фельдмаршаль-ляйтнанта маршаля (ім’я я вже забув, але це був той самий, що пізніше визначився як командант армії на фронті над Сомою у Франції).

18 лютого я ставився вже в Мукачеві в штабі, прийняв мене молодий капітан штабу авсрійської армії, фон Ожеховіч, хорват, так само приділений до штабу на помічника.

Був це середнього росту мужчина в своїх 30-х роках, стрункий, елегантний, спокійний, словом дуже симпатичний. Розговорився він зо мною м.и. і на тему українського питання, в якому він видимо орієнтувався й був симпатином нашої справи. Наказав він мені від того дня контактуватися в першій мірі з ним у штабі, від нього мав я діставати інструкції, що мав робити як “дольмечер” штабу, на другий день я мав явитися знову в штабі, бо поїдемо вже дальше з Мукачева, куди, не сказав. На як довго я опускав УСС, тоді не знав, але все пізніше перейшло всі мої сподівання.

До УСС повернув я щойно весною 1918. Та цього й не знали мої товариші по зброї, при останній вечері мене щиро й не без певної заздрости прощали.

Джерело: Уривки зі спогадів Северина Левицького “Спогади УСУСУСа”, машинопис, Пластовий музей, США.

Примітка. Северин Левицький (пластовий псевдонім — Сірий Лев, 6 вересня 1890, с. Щуровичі, тепер Радехівський район, Львівська область — 30 січня 1962, Баффало, США) — український пластовий та громадський діяч, перший Начальний Пластун. Рідний брат Ольги Басараб.