Михайло МУХИН: КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ

Максим Рильський занадто щасливо деб’ютував, маючи лише 16 років тоді, в 1911 р., збіркою «На білих островах», яку критики (Старицька-Черняхівська, Сріблянський та инші) вихвалювали навперейми.

Це послужило досить кепською прикметою, дальші його збірки ‒ «Під осінніми зорями» та окремо видана поема в октавах «На Узліссі», видані підчас політичних переворотів 1918-19 рр., не звернули на себе належної уваги як критиків (за одиноким винятком прихильної оцінки з боку Філянського), так і читачів, до яких зрештою, при тодішній дезорґанізації культурних та инших зв’язків, ці дві убого видані книги майже не дійшли (Так само пірнули в забуття та безвість серед загальної неуваги надруковані тоді ж «Царівна» та «Бенкет». Останній, до речі, ‒ ціле справджене дальшим ходом подій пророцтво).

А потім надійшли роки, коли більшість спорідненої з літературою суспільности розтичинилась на обидві сосюри та й заполіщучила… Кришталево-прозора й ясно-аполітична творчість автора «Осіннього Саду» губилась у мутному намулі та галасі цих недавніх днів. Тепер на Великій Україні відбувається цілком закономірний поворот до загублених літературних норм та традицій.

Повстав і інтерес до занедбаної творчости Рильського. Лише на початку другого десятиліття своєї літературної діяльности 27-літній поет почав користуватися узнанням з боку сучасників. «Синя Далечінь», що вийшла в осени 1922, одразу була визнана за першорядне явище в літературі. (Максим Рильський. «Синя Далечінь». Третій збірник поезій. Київ, 1922. В-во «Слово». ‒ «Дві Поеми», «Крізь бурю й сніг» та «Чума-ки». Харьків, 1924. В-во «Червоний Шлях»).

Навіть в роки свого юнацтва Рильський вражав закінченістю форми своїх творів, майже лякав своєю передчасною досконалістю й осінніми тонами своїх барв. «Керуй на озеро спокою свої шукання молоді» ‒ його гасло з давніх пір. «Як Одисей, натомлений блуканням по мо-рю синьому, я, втомлений життям», написано було ще в 1912 р. Лише зрідка поет вступав у протилежні настрої:

Вперед, мій конику, степи такі широкі,
Що нам не з’їздить їх за все життя.
Вперед, мій конику, пролинуть роки
А там ‒ назад не буде вороття.

Хвилюються жита і грива золотиться,
І кінь ірже… І птиця в вишині,
І дівчина десь промайне, як птиця,
І серце ‒ біла птиця ‒ все в огні.

Наведений уривок ‒ один з дуже нечисленних випадків, коли Рильський раптово відривався від «зімових визерунків на тлі ясної снігової мли». Не диво ‒ про свою душу він висловився одного разу з таким сталевим спокоєм:

Сьогодні був у мене Сатана.
Моя душа для нього непотрібна,
Занадто супокійна та ясна,
До місяця осіннього подібна».

Теперішній Рильський, залишаючись по давньому впевненим тріумфатором в области форми та синтезу її з змістом, вийшов з тісних меж свого давнього супокійно-ясного я.

Тепер в його творчість вірвалась нарешті сучасність, і те, що він пише тепер, як про минуле, так про сучасне, хвилює й зворушує, але давня ясність утримує його й тепер від трівоги та неспокою ‒ за деякими винятками завше.

З присвяченого минулому:

Хай хоч вісні венецькі води
І мармур сходів і колон,
І давні годи, й сяйво вроди,
І тоскне золото Мадон.

Білоодежда Дездемона
Стоїть на сходах угорі
І над чолом її корона
З троянд вечірньої зорі.

Плюскоче голуба дорога,
Одбивши золоті огні,
І голуби Марка святого
Заснули в синій тишині.

Ти руки простягла, лілеє,
І лине чорний бойовник,
Що в давніх снах душі твоєї
Майнув огнем навік, навік…

Хай хоч вісні мандрівки дальні
Без суєтливих перепон,
І очі радісно-печальні
Білоодеждих Дездемон.

Старі будинки ажурові,
І кожний камінь вічний слід
Давно минулої любови
Умерлих літ, безсмертних літ.

Кав’ярні й башти, сни з явою,
Рабле й Рембо, квітки й трава,
І хтось усмішкою чудною
У невідоме зазива.

Фіалки, привиди Версалю,
І кармін губ, і п’яний шлюб,
І терпкощі чудного балю
Крізь яд скрипок і тугу труб..

(«Синя Далечінь»).

З присвяченого сучасности:

Закопано… а з-під землі чоло
І пасмо кучерявого волосся
Видніється… (співуче сонце йшло,
І коники бреніли стоголосі…)

Він спить, матусю, розсідлай коня,
Напій його студеною водою…
Ти бачиш ‒ чорну браму відчиня
Твій син, твій син крівавою рукою.

Ти пам’ятаєш: він такий простий,
І на ногах його брудні обмотки…
Ти плачеш, ти хитаєшся. Постій,
Уже твій день, уже твій день короткий!

А їх багато є, твоїх синів,
Обвіяних снігами та вітрами.
Не плач, старенька, він же не умів
Продатися.. Не плач, моя ти мамо.
(«Крізь бурю й сніг»).

Цікаво зазначити, що західні та еміґраційні рецензенти, на всі заставки вихваляючи Кримського та Атаманюка, не можуть ще спромогтися на зрозуміння та належну оцінку центральної постаті сучасної київської Александрії, кому присвячені ці уривчасті рядки.

1924