До дня народження Богдана Кравціва (05 травня 1904 ‒ 21 листопада 1975)

У вступних увагах до розлогої праці «Сучасні українські поети» (1934) Михайло Мухин зазначає: «Роки 1933-34 принесли значне оживлення українського літературного руху ‒ поза межами СССР, де від початку т. зв. п’ятирічки, пересічно від р. 1930, українська література під орудним чоботом окупантів-москалів рухатися вже ocтaточно не може…

Але доводиться зауважити, що всі ці твори, що якось цілком випадково нарешті побачили світло денне аж тепер, цілими довгими роками марнувалися в авторських архівах і могли б, чого доброго, марнуватися ще дальші роки й цим без сумніву відсунули б раптовий вибух рецензентських захоплень та дитирамбів ще на кілька років…». Ставлячи на карб літературній критиці відповідальність за сучасний стан українського мистецького життя, Михайло Мухин робить аргументований висновок: «Добрий критик, свідомий своєї відповідальности перед нацією, може бути визначним організатором і промотором літературного руху, натомісць критики протилежного знаку не оживляють, а вбивають життя і творчість».

Михайло Мухин був добрим критиком і це підтверджує його ґрунтовний аналіз поезії Богдана Кравціва.

Михайло МУХИН:

СУЧАСНІ УКРАЇНСЬКІ ПОЕТИ

X. БОГДАН КРАВЦІВ

Кравців, спочатку ‒ поет пласту і юнацтва, тепер, по довгих роках в’язниці й Берези, став поетом тюремних «Сонетів і строф». Його творчість відіграла цілком виняткову ролю тому, що він був перший у Галичині, хто рішучо і сміло приєднався до сучасної позагалицької української поезії, і цим, без перебільшення, зламав той цілком штучний обруч, який від повоєнного п’ятнадцятиліття тісним колом огортав львівських поетів, що виробили для свого тіснішого гурту свої спеціяльні чи версифікаційні звички. Явище ніби й дрібне, але тим не менше в наслідках своїх шкідливе, бо цілком зайво творило в межах одної нації штучний кордон: для киянина чи одесита зрозуміти вірші переважної більшости львовян було майже не можливо.

Це явище тим прикріше, що нарід по обидва боки чи то Збруча, чи то «сокальського кордону» говорить цілком однаково, лише дальші місцевості можуть принести свої менш зрозумілі особливості.

Цьому неприємному явищу поклав край перший же виступ Кравцева на поетичну арену, бо це було доказом того, що не так уже тяжко вживати загальноукраїнську літературну мову навіть львовянинові. За цим першим прикладом пішли й інші молодші; сподіваємося, що в майбутнім ітимуть і всі слідуючі.
Не можна робити так, як це робить Липинський, з націотворчого процесу з призирством виключаючи такі поважні чинники, як поезія і взагалі література. Підо впливом фальшивих доктрин автора «Листів до любезних земляків» чи пак до т. зв. «хліборобів», які спеціяльно в тім, що стосувалося до літератури напрочуд гармонізували з поглядами міщансько-бюрократичної черні, що густопсовою паразитарною масою обсіла всі краєві й еміграційні українські установи, не виключаючи і культурних, кожен, особливо початкуючий і талановитий письменник і поет міг себе цілком певно почувати, яко виключений з суспільства і нації. Не було меж кпинам, тупим і злобним, насмішкам та знущанню… Це «нездорове» явище здається, починає вже минати. Стає ясним всім, що не варто відмовлятися від такої зброї, як мистецтво і слово!

В процесі об’єднання, в якім львівська поезія років 1914-1929 (рік появи «Дороги» Кравцева) майже не брала участи, «зреформована» західньоукраїнська поезія могтиме відогравати визначну ролю.

Майже всюди, і на галицькім Поділлі, і в горах, навіть на далекій Веречанщині і Мараморощині, наш нарід говорить такою дивовижно чистою та добірною мовою, незвичайно близькою до літературної, а тут раптом львівські літературні каварні всупереч природі і самій звичайній доцільности виплекують екстра-мову.

Декому, зокрема деяким особам з гурту «12» це іще й досі незвичайно подобається, але тепер, по виступі Кравцева і багатьох молодших, з яких майже ніхто ще не має власної збірки поезій, ця мила звичка вживати цю зманєризовану говірку, видається вже жалюгідним анахроністичним дивацтвом…

Але вернімось до творчости того, хто доконав чуда ‒ приєднання Львова до загальноукраїнських традицій та звиків віршування. У першім вірші збірки «Дорога» поет проголошує:

Я незнаному в зустріч зряжаю удень кораблі ‒
Лопотять так весело, мов крила, їх паруси білі,
І до них розсипаються сонцем і гомоном хвилі ‒
І несуть їх одважні вітри до чужої землі.

А як дні погасають й самотні ідуть вечори ‒
Я не жду кораблів, що далеко-далеко на морі,
Що без впину пливуть, поринають в безкраїм просторі
І незнаному взустріч везуть молодії дари.

Цікаво зазначити, що морські теми взагалі частіше спіткаєте у Кравцева, якого разом з Влизьком можна вважати також одним з перших, хто в сучасній українській поезії став звертатися до морської тематики. У «Кораблях» Кравцева читаємо:

Вже сирени на од’їзд гучний затрубіли:
‒ Золотий, буйний стяг піднесіте!
Б’ється серце і рветься у парусах білих
Як вітер…

‒ Хто сказав, що залізні оці кораблі ‒
Се не наші човни паперові ‒
Ті колишні, що їх ми зряжали, малі,
На потоки під бурю і повінь?

Ті колишні, що з сіл ми проводили їх,
Повні віри, нестримні, невтомні,
В буйний світ образків, неодкриті краї,
На далекі моря невідомі!

‒ Хто говорить, що мрії не сповнились смілі ‒
Наша фльота іде в океани!
Б’ється серце і рветься у парусах білих
В незнане!

У «Мандрівних піснях» Кравців накреслює такі відвічні і неминучі настрої ранньої молодости:

У саді журливо шелестіла липа,
Вікнами з просоння надив супокій,
Скрипом при криниці журавель захлипав, ‒
Як відходив ранком я в простір дзвінкий.

Не спинились очі… і пішов шляхами,
Нe спитавши себе, ні в когось: куди?..
Я і світ широкий ‒ й небо понад нами
Синє і глибоке, як плеса води.

У просторах: вітер і зелені герці,
Чимсь забутим квітне жовтий молочій,
Я і світ широкий і ще туга в серці ‒
Туга, як гаряча тьмяна далечінь.

У «Волошках» сільська дівчина з синіми очима приковує увагу поета:

Чорний поїзд у зоряній ночі,
Хмари іскор ‒ полум’яний дим. ‒
У вагоні волошкові очі
Із куточка вогнем молодим.

Мале личко загорнене в хустку
І карміном розцвілі уста ‒
Наші очі зустрілися хутко
Й була мить, як стріла золота.

Хтось заснув при віконному канті,
Наче зморений сном селянин,
Та головки селяночки Катрі
Нe всипляє колисанка шин.

Ось кондуктор іде по вагоні,
Світить прості ґазові лямпки.
І з дзвінкого захоплення доні
Усміхається мати мовчки…

‒ І хотів би каскадами сяйва
Тобі місто моє розвести,
Щоб устало казкове, мов з’ява,
І раділа ‒ сміялася ти.

Щоби слухали діти й подруги
В тебе в ночі прозорі, ясні,
Про те місто, мов в світ якийсь другий,
Зачарований в зорі й вогні.

Наведемо ще й другу частину цього твору Кравцева:

Та чом притулила ти щічки
До темних, холодних вікон?
…Там стяжка сріблястої річки
І блудний далекий огонь.

Майнули задумані статі
Волинських соснових лісів ‒
І знов болота й сіножаті,
І світла розсипаних сіл…

І вже не вважаєш, дитино,
Що парою зимні шибки!
…Далеко село і хатина,
Де з лісу тікають піски.

Там ввечорі й ночі за полем
Стіною таємною ліс,
Щось плаче край хати навколо ‒
І тягнеться скрипом коліс.

Хтось плаче у комині хати,
Убогий каганчик тремтить,
Казки розснуває багаті
В куточках захована мить…

Другу свою збірку поезій, «Промінь», Кравців закінчує таким «Замісць епілогу» п. н. «Сонце й чорні смуги», присвяченим всім, що сиділи в тюремній келії 2 на Яховича:

Сонце мережить стіни суворі
В сяйва і злоті квадрати. ‒
Ой, відбиваються в серці й навколо
Чорними смугами крати…

Там ‒ в синім небі льоти пташині
Піснею волі й пориву, ‒
Шляхом проміння линуть за ними
Думи у далеч незриму.

Наче здається: знов я в дорозі ‒
Знов верховини зелені, ‒
В келії моїй дуже просторо:
Сонцем п’яніють легені.

Бір смерековий внизу підо мною
Буйно шумить верховіттям,
Ген ‒ у долинах міняються води
Срібною стяжкою світла.

Гордеє серце в небі високім,
Мов крик вірлиний! ‒
В доли далекі, безкрає поле
Покликом лине.
Хилиться сонце, в заграві гори…
Й небо в віконці мойому. ‒
З сонцем Відходить, ‒ йде мій товариш ‒
Тінь моя в ніч невідому.

У циклі «За муром» (з тюремних строф) Кравців стримано і гостро креслить, як в очах тюремного в’язня, яким сам він був довший ряд років, минає здалека бурхливе і мінливе життя; проминають у своїй змінності різні пори року:

І.
За муром одцвіли каштани
І вільний вітер залюбки
До мене в келію заносить
Останні білі пелюстки.

Дивлюся, друзі, ‒ і снується,
Верзеться радісно мені,
Що може так і вам хтось кине
Колись за ґрати ці пісні.

ІІ.
Спалився, витлів юний липень,
І серпень вигорів до тла,
І літо бабине снується
Тендітним прядивом срібла.

Померкли раптом дні веселі,
Померли літошні квітки ‒
І вже на ґратах і в волоссі
Біліють срібні ниточки.

ІІІ.
Вже крильми осінь має, плине,
Десь мабуть в золоті гаї ‒
І знов ячання журавлине
Об ґрати вдарило мої.

Та в мене дні закуті стуга ‒
Не вирвуся, не полину,
І тільки гостра, рвуча туга
За ними лине в далину.

IV.
Над містом ніч і шум, і гомін,
І снігом біла заметіль,
І вже санковими дзвінками
Доносить молодість відтіль.

Ти чуєш, Юрку? ‒ «Чую, друже…
Бували ж лепські гулянки…
Мені ще двадцять зим в’язничних
От так дзвонитимуть дзвінки».

V.
Колись, як будні серце здавлять
І зрадить волю друг і брат, ‒
Я знаю: буду сумувати
За днями, що в плетінці грат.

За ночами суворих келій,
Налитих померками вщерть,
Де йдуть юнацькі роки друзям,
Де з усміхом стрічали смерть.

У своїм «Слові від молодих» (Дажбог, 1934, ч. 7) незвичайно цікавім для характеристики сучасних наших літературних обставин, Кравців, м. і., каже:

«Міркувати в сьогоднішній час про літературу, про творчість мистецьку то неохибно ви спотикнетеся об сучасну дійсність. На ввесь зріст в цілій своїй гострості й актуальності стануть перед вами всі проблеми, що ворушать (чи краще: повинні б ворушити) наше громадське життя. В усій своїй заплутаності відкриваються перед вами нетрі й закамарки тієї закутини землі, що її прозвали галицько-волинським загумінком.

Життя наше не вбоге. Воно багате на проблеми, на теми й сюжети, й на екзотику, як може рідко в якій країні світу. Вбога наша література, що не вміє бачити цього життя, підгледіти всієї різноманітної й різнобарвної краси його. Наша літературна творчість не намагається навіть відбити, замкнути в слові проявів цього життя, не кажучи вже про те, щоб йти в авангарді сучасности, творити життя, вказувати йому нові дороги й обрії.

І коли у нас тіснота й задуха, то тісно й задушно від тієї атмосфери, що створила її т. зв. галицька література, чи пак ‒ паламарщина, як назвав її хтось, і галицька суспільна преса, що намагається заступити цю літературу.

Десь у світі письменники з життя замкнених ґетт, невеличких закутків землі, чи в’язничих келій вміють виводити твори, що зачаровують читача інтенсивністю внутрішнього переживання й віковічними проблемами людського духа. В нас же не вміють навіть вловити своїх переживань і дошукатися якоїсь простої, коли вже не незвичайної проблеми. В найкращім випадку галицькі письменники творять картини, нариси або списують спогади з “недавного минулого”.

Хочемо звернути увагу на два моменти, що кажуть вірити, що зміна прийде, що в річищах нашого загумінку забурлять нові, свіжі течії літературної творчости.

Перше ‒ це те, що сьогоднішня молодь незадоволена сучасною літературною продукцією. Що вона шукає в неї відповіди на всі настирливі питання й справи життя і не знаходить їх. Що не знаходить здебільшого навіть у т. зв. новій літературі відбиття своїх змагань, поривів й упадків. Одним словом помічається в тієї молоді бажання, школи навіть ясно сформульоване домагання нових, надиханих поривом сучасности літературних творів.

По-друге, саме із середовища і з рядів тієї молоді зможуть вийти і вийдуть нові письменники. Ця ж молодь переживає багато, куди більше за своїх батьків. Річевіше і поважніше за старше покоління вона дивиться на життя. Куди більше проблем ‒ ставить воно перед нею. Дійсности не вбирає нікими прикрасами і ілюзіями, бере її такою, якою вона є. І вкінці молодь пройнята гарячою любов’ю до своїх ідей і змагань.

Тільки ця молода ґенерація, виховувана в почутті суворої дисципліни життя й готовности служити нації стане творцем нової літератури, багатої на нові ідеї, проблеми, сюжети. Для письменників-поетів, повістярів чи драматургів, що прийдуть, літературна творчість не буде самоціллю. Вони писатимуть для того, щоб жити, щоб виявляти снагу й багатство життя, щоб творити й формувати його.

І тому ставимо собі сьогодні завдання: бути аванґардом тієї нової літературної ґенерації і кличемо молодих ‒ іти з нами».

Фото з сайту УПА-Перегінськ