Кость Вагилевич: УКРАЇНА НЕПОБОРНА: Вірші. ‒ Книгозбірня «Пробоєм». ‒ Ч. 15. Накладом Українського Видавництва «Пробоєм» в Празі. ‒ Прага, 1941. 111 с., 8.
Відрадне явище в нашій небагатій тепер літературній продукції: письменники перестали бавитися в чисту поезію, в «мистецтво для мистецтва», зійшли з п’єдесталів «творчости для вибраних», а намагаються давати читацькій публиці речі, що не тільки дозволяли б на естетичне уживання, але також служили певним ідеям, зн., ‒ родили ті ідеї, зближували публику до них і в висліді впливали б на таке чи інше позитивне формування національної духовости.
Поезія починає ставати лицем до подій дня, давати й спонукувати, переживати недавнє минуле чи навіть сучасне й заставляє призадумуватися над тим, що буде, не затрачаючи при цьому всьому своїх прикмет як поетичної творчости, артистичних вальорів.
Такі думки насуваються всякому, хто прочитає чепурно видану книжечку одного з нащадків пробоєвика західньоукраїнського національного відродження Костя Вагилевича. «Україна непоборна», це замітна поява наших днів.
На перше місце в цій різнородній тематикою збірці висуваються поезії на загально національні проблеми: «Ахіллеву п’яту» сучасного українства нарікання на обставини («Обставини»), «п’яту колону» нашого руху: вождівство («Провідники»), продажність («7х8=?»), віру в демократичні гасла «братерства, рівности й волі» і ‒ в «стару брехню, що всіх за носа водить» («Політичні моди»), партійництво («25 партій») та ін.
Та віра в непоборність України, як непохитного моноліту, просякає цілу збірку й стоїть в автора на начальному місці. Тут і там зустріне читач і історичну тему («Скити», «В гетьманськім шатрі»), а проте така тема не без алюзій до сучасности.
Окрема частина збірки присвячена Карпатській Україні й січовикам («Закарпатські сонети») і є з мистецького боку та своїм ідейним підходом одна з найкращих у збірці.
Та є тут і такі речі, що не тільки потрафлять захопити своєю тематикою, але й з мистецького боку багаті на експресію, переконують свіжістю відчуття.
Ярослав Рудницький: Це нова цінність в українській ліриці останніх літ…
Коли прочитаємо й вглибимося в зміст таких віршів, як «Чужина», «По високім по Бескиді», чи описових лірик «Вечір», «Ніч», «Світанок» «У горах» і ін., то мусимо признати, що збірка Вагилевича ‒ це нова цінність в українській ліриці останніх літ.
Ось, на пробу, вірш, що під ним мав би шану підписатися не один із великих ліриків:
Глуха, німа, жорстока, без сумління.
Простір як льох удушливий, важкий.
На деревах не листя, а каміння.
Мов з олова між віттями пташки.
І сонце, і зорі, й місяць не такий
В чужій неприязній для нас країні.
Як лід холодне соняшне проміння,
Без запаху сади, поля, квітки.
І хліб чужий, бодай його не їсти!
І від чужих колюче недовір’я.
І міркою усяк своєю міря…
І нікому свій жаль, свій біль сповісти.
І з глибини душі, мов з виру вирина
Важке, як камінь, слово: чужина!
(«Чужина»).
Ессе роеsіа!
Так потрафить описати еміграційне життя тільки поет із глибоким відчуттям довкілля, так передати настрій і характер чужини той, хто сам її переживав, так підійти до «чужого хліба», тільки той зможе, хто ще не втратив почуття- смаку свого власного й не перестав його хотіти.
Мова й стиль збірки заслуговують на Окрему увагу, не тільки на увагу, але на окрему студію, тим-то про них іншим разом. Відмітимо тільки з великим вдовіллям, що автор подбав про «Пояснення менше відомих слів та виразів» при кінці книжки, що гарно свідчить про його настанову до читача й дбайливість коло самої книжки.
В цілому треба ствердити, що Вагилевич дав нам незвичайно цінну літературну річ, дозрілу замислом, живу й актуальну ідеями, не важку формою й по-мистецьки вартісну, Історія літератури занотує, що подекуди внуки зуміють перевищити дідів, хоч здебільшого це бувало навпаки.
Джерело: Пробоєм: Місячник культури. ‒ Прага, 1941. ‒ Р. VIII. ‒ Ч. 7-8 (96-97). ‒ Липень-серпень. ‒ С. 473-474.
Д-р Ярослав Рудницький (1910‒1995) ‒ український канадський славіст, мовознавець, науковий і громадський діяч, літературознавець, фольклорист. Президент Української вільної академії наук. У 1940 році переїхав до Праги, де став доцентом (з 1943 р. ‒ професором) Українського вільного університету (УВУ), викладав у Карловому університеті.
