Юрій Лавриненко. Розстріляне Відродження: Антологія 1917-1933. ‒ Instytut Literacki, 1959, Biblioteka «Kultury», Tom XXXVII. ‒ 980 с.

Ця монументальна книга ‒ дар найшляхетнішої групи нашого західнього національного Сусіди, дар ‒ справді «княжий», жест ‒ справді «старопольський». Дар тим більш цінний, що прийшов не від надміру багатства, а просто дав його емігрант ‒ емігрантові, отже, сказати б, бідак ‒ бідакові. Цю властивість книги не можна не оцінити. І ‒ мимо нашої трагічної дійсности та не менш трагічного історичного досвіду ‒ треба побажати, щоб цей том Антології став ‒ в якімсь сенсі ‒ пам’яткою на перехрестях і роздоріжжях спільної історії.

Подяка і признання за немалий труд належиться Юрієві Лавриненкові ‒ упорядникові книги і авторові біля сорока статтей (літературних портретів авторів та спроби синтези літературного періоду).
«Будова» антологій ‒ справа не легка і не завжди вдячна. Кожна антологія якби автоматично носить печать особистого смаку упорядника, яким би об’єктив-ним він не був. Звідси ‒ «дискусійність» всякої анто-логії, а цієї ‒ зокрема. Але для таких дискусій був би потрібний спеціяльний літературний вечір чи навіть вечори.

В кожнім разі, свою працю Ю. Лавриненко виконав ретельно, солідно і, певно, з немалим видатком енергії та додатком творчого темпераменту. І ту його працю напевно належно оцінять сучасники, як цінуватимуть прийдешні.

На марґінесі тієї праці хотілося б занотувати, як тему для можливих дискусій, один момент, момент, сказати б, «географічний» і, може, «історичний».

Початок нашого Відродження датується т. зв. росій-ською революцією, отже розпадом петербурзької імперії напровесні р. 1917. Поважно стимульоване було те Відродження фактом Державности (1918-20 рр.) та нерозривно зв’язаним з нею фактом кількалітньої Війни. Відродження мало характер суцільний, всеукраїнський, «соборний», бо обіймало організм цілої нації. Воно фактично перекреслило «Збруч», містило в собі Еміграцію і переллялося на Закарпаття.

Відродження було суцільне, єдине і неподільне. Цей момент в інтерпретації Ю. Лавриненка залишився відсутнім. Антологія його якби зосередилася на Харкові і (в меншій мірі) на Києві, хоч «географія» нашого Відродження є безсумніву ширша, а жива флюктуація поміж окремими «областями» Відродження ‒ в тім процесі ‒ була наявна. Щоб не звучало це голословно, вистачить нагадати, напр., безсумнівний, «функціональний» зв’язок поміж пізнім Стефаником і Черемшиною та розвитком новелі на Наддніпрянщині (Косинка, навіть Хвильовий-новеліст), поезію (й словництво) Юрія Дарагана, Юрія Липи (і, може, ще когось) в зв’язку з формуванням таких поетів, як Марко Вороний, Микола Бажан, може й Ю. Яновський. Зрештою, найяскравіша й історично «найважча» частина діяльности Миколи Хвильового ‒ т. зв. памфлети і т. зв. роман («Вальдшнепи») ‒ майбутній історик не зможе не зв’язати з літературною діяльністю Д. Донцова.

Та ж протягом 20-х, а почасти й 30-х років «области» Відродження не мали ще Залізної Заслони і пошта з Харкова, Києва чи Дніпропетровська приходила до Львова, Праги чи Подєбрад через кілька днів і то досить регулярно. Т. зв. Літературну Дискусію в Києві р. 1925 переживалося, сказати б, майже в однім ритмі на всіх просторах, куди сягав розмах процесу Відродження. Липинського і Донцова, ЛНВ і «Нову Україну», Чижевського й Д. Антоновича читалося так само схвильовано ‒ «там», як «Життя і Революцію», Хвильового, «Україну» Грушевського й Зерова ‒ «тут». Читалося ‒ людьми того самого покоління, тієї самої доби і, розуміється, синами одної нації!

Можливо, впорядник вклав особливий сенс в прикметник «Розстріляне», але образ «Відродження» в його антології, а, особливо, в статтях ‒ має характер звужений, зльокалізований і, в наслідках, здеформований. Той образ відродження якби спинився на лінії Старо-Констянтинів‒Кам’янець Подільський. І далі не пішов. І тому книга Юрія Лавриненка робить враження симфонії, що її грає лише дві третини, або й тільки половина оркестри.

Повторюю ‒ сказане ‒ лише тема до дискусії.

Чи ж треба нагадувати, що «Розстріляне Відродження», мусить бути в кожній бібліотеці, в кожній емігрантській установі, у кожного емігранта, який відчуває зв’язок з Батьківщиною.

Евг. М.

Джерело: Вісник. ‒ Нью-Йорк: Видавництво ООЧСУ, 1959. ‒ Р. ХІІІ. ‒ Ч. 12(134). Грудень. ‒ 33 с. ‒ С. 31.