Малі збори філософського й суспільствознавчого відділів під головуванням Його ексцеленції високоповажного Пана графа Йожефа Телекі від 14 вересня 1850 року.
Присутні з відповідних відділів: Дебрентеї, Горват, Каллої, Сас, Сонтаг – дійсні члени; Пал Едві Іллейш, Корвашші, Лукач, Паулер, Пургшталлер, Сийчі, Севні – члени кореспонденти; з інших відділів: Агоштон Кубіні – член, Бойзо, Болог, Ирді, Єрней – дійсні члени, Корачон, Лугошші, Регулі, Репіцкі, Тошнер, Волтерр – члени-кореспонденти, Ференц Толді – таємний радник.
Ференц Толді, таємний радник, відкрив зібрання читанням наступного життєпису.
Шановна Академіє!
Наш покійний колега Василь Довгович заслуговує на те, щоб його ім’я ми з пошаною згадували серед наших померлих. Він є сином того народу, який разом з нами близько тисячі років тому підкорив собі батьківщину з цього боку Карпат.
Та хоча він відрізнявся від нас походженням, мовою і вірою, був найвідданішим нашим товаришем у добрі і злі, допоки міг наслідувати пориви власного серця, позбавленого примусів і спокус.
Довгович також був руським і в приватному та церковному житті, але угорцем, як син цієї вітчизни, як вчений і як письменник.
Те, що можу сказати про його життя, складається з наступного: з малого, якщо розглядаємо багатосторонність інтересів; з більшого – якщо діяльність.
Довгович народився в селі Золотареві на Мараморощині, поблизу Хуста, у перших днях березня 1783 року, де жили його батьки як порядні землероби. Навчившись читати і писати руською вдома, він вже мав тринадцять років, коли почав ходити в угорську школу в Хусті. Звідси відправлений до Сигетської гімназії, після якої закінчив філософські курси у Варадині, теологію в Трнаві та Ужгороді.
У 1811 році висвячений на священика і рукоположений у Довге, де вже через три роки стає заступником декана. Звідси у 1814 році його перевели в Лучки, 1828 року – в Мукачево, накінець – у Хуст, де 13 грудня минулого року, після тижня нездужань жовтячкою, на шістдесят восьмому році смерть обірвала його працьовите життя.
Довгович з таким старанням і самовідданістю слідував церковному покликанню, що лише незначну частину свого часу міг використовувати для самоосвіти та наукової праці. Його перші твори угорською, латинською та руською мовами, як це звичайно буває у талановитих особистостей, мали поетичний характер, але невдовзі були змушені поступитися перед серйозною богинею філософії Каменою.
Шкільні лекції збуджували його в цьому напрямку, але не могли задовільнити. Він хотів безпосередньо вивчати великих філософів сучасності, але тут перешкоджало незнання німецької мови. Був невтомним у виправленні цього недоліку, й незабаром Кант, а згодом Фіхте і Шеллінг стали його кумирами, як він сам висловлюється в автобіографії, але й вони кінцево не задовільнили його.
Довгович бум самостійним мислителем і роками працював над створенням нової системи, наріжним каменем якої було дослідження природи людського розуму, але, на жаль (!), не мав змоги завершити її. Досить згадати його посаду. Наскільки завантажувала вона Довговича, підтверджують прихожани, підтверджує шкільна справа, яку провадив, три церкви, приходські будови й сади, творцем яких переважно він був, підтверджують, хоч і неопубліковані, томи святих проповідей.
Потрібно згадати його і як батька, який багато вільного часу присвячував вихованню своїх дітей. Все це доповнювала інтелектуальна ізоляція, відсутність ширшої інформації, ідейних дискусій, спілкування, без чого так важко у науці витворити нове й велике. Таким чином, залишилася незавершеною ця важка, глибока й об’ємна праця, результатом якої могла б бути власна система.
Філософські рукописи, – як дослідження, так і підготовчі матеріали, загалом близько тридцяти, – підтверджують, з якою серйозністю він ставився до обраної ним святині: там його праці латинською “Investigatio in naturam animae rationalis” у двох томах, “De homine gua ente rationali” у двох томах, там «право розуму», там об’ємні психологічні та соматологічні дослідження. Але взяте за мету створення власної системи не здійснилося.
Що ми можемо читати з опублікованого ним по-угорськи, то це: “Про будову світу одним кроком вище, ніж Декарт і Нютон”, “Порядок усього видимого світу” та інше, що є тільки поодинокими камінцями його системи. Та всі вони, як і природничі дослідження у “Верхньоугорській Мінерві” та “Науковому збірнику”, свідчать про оригінального мислителя.
Оминаю його етнографічні, агрономічні, естетичні праці, які частково опубліковані, згадаю лише обширні додатки до нашого термінологічного філософського словника, які він подав неодноразово, та підготовлене зібрання спільних русько-угорських слів для нашого великого словника, чим, як член нашої Національної Академії, підтримував її з патріотичною відданістю.
І після згадки про це нехай зійде наше колегіальне благословення на ім’я людини, яка багато трудилася й зробила.
І нехай Господь угорців дасть йому, якщо це ще можливо, послідовників на тій стезі, якою цей порядний руський угорець сумлінно ходив протягом сорока років!
Джерело: Довгович Василь. Зауваження до етнографії як до науки /Переклад з угорської та примітки Наталії Коляджин. – Ужгород: Ґражда, 2003. – 24 с. – С. 15-17.
