Про те, що є ще третя вихованка з сиротинця подружжя Волошинів, з якою я можу ще зустрітися, довідався від ужгородських сестер-василіянок. Нею вияви-лася 96-річна, тепер уже черниця Ольга Ладжун, що проживає у Хустському монастирі сс. Василіянок «Пресвятая Родина». Дали мені її мобільний телефон.

Зателефонував, розʼяснив, що від неї хочу, для чого це мені необхідно. Погодилася. Домовилися, що приїду. Додала, що давно чекає коли і хто це нарешті зробить. Зраділа, що книга про сиротинець готується до видання, а меморіальна табличка буде встановлена, відкрита і освяченна 19.07. 2015 р., в день 70-річчя мученицької смерті о. А. Волошина у московській в’язниці.

І ось я в Хусті – колишній столиці Карпатської України. Красень греко-католицький храм видніється здалека. З усіх сторін видно його красу. Закликає мелодією своїх дзвонів до себе. Місто чистеньке, красиве, потопає в зелені, будинки навколо сучасні. Недарма Хуст обрали столицею КУ, бо він гідний цього. На вершині замкової гори майорить величезний державний прапор України. Такий самий, як у 1939 р. після проголошення КУ.

Окупувавши КУ, фашистська Угорщина, яка увійшла в коаліцію з Гітлером, замінила гортіївським прапором. Та сміливі і незгідні з насильницькою окупацією краю січовики вночі знову замінили на прапор КУ. Довго шукала жандармерія – хто пошив і встановив його. І таки знайшли та покарали виконавців.
Монастир розташований біля Собору. Перед монастирем – маленький скверик, в якому стоїть пам’ятник нашому сла-ветному просвітителю-будителю Олександру Духновичу. Сумно стоїть, оброслий мохом, а на постаменті уже давно не було квітів вдячності, памʼяті. Мені стало прикро.

На будівлі монастиря встановлена меморіальна дошка із зображенням о. А. Волошина. Зліва надпис: «Солодкий мій народе! З великою утіхою, з невимовною радістю бачу, що ти виробив у собі свідомість. Що ти вже не є тим нещасним рутеном, яким тебе колись прозивали з презирством чужі пани, але що ти є сином великої нації святого Володимира і Ярослава Мудрого». А внизу дата: 14 лютого 1939 р. м. Хуст. Справа теж надпис: «Мій заповіт… Твердо вірю що, обновлення церковної єдності принесе за собою і політичну свободу нашого народу. Із горячої любові до тебе, народе мій, бажаю, щоб ти чим скоріше обновив свою церковну єдність і щоб в будучності не дав себе розбити чужими інтересами…» А внизу дата: 10 серпня 1944 р., м. Прага.

Читаймо і задумаймося. Подзвонив і сестричка запустила мене на територію монастиря. Представився.

Попросив, щоб передали сестрі Ользі, що приїхав взяти у неї інтерв’ю. Вона була дуже втомлена, прилягла і заснула. Я сестричкам роз’яснив для чого це мені потрібно. Почула, що розмовляють і проснулася. Вийшла подивитися і перед мною постала 96 річна мила сестричка Ольга, яка розпочала розповідати. Доля її, як і доля більшості сиріт, була важка. Невідомо чим могла би була закінчитися, якби не стали на допомозі сиротинці.

– Народилася 1919 р. у с. Руські Комаровці Ужгородського району, де добрим священиком був о. Юлій Желтвай. Після смерті батька мама залишилася з двома доньками. Сестра Єлизавета була старшою від мене на 4 роки. Мама вийшла заміж вдруге. Вітчим був із села Н. Солотвино, згодом дуже запив. В пʼяному стані дуже знущався над мамою. Бив нас, дітей, виганяв з хати.

Графиня, угорка Ганна Погані, яка проживала на вул. Минайській, 34, в Ужгороді, залишилася одинокою, хворою в своєму маєтку. Вона збанкрутіла, і родина відмовилася від неї. Не було кому доглядати за нею. Вона погодилася віддати свій маєток тому, хто візьме на себе обов’язок її доглядати. Священик домовився, щоб сестрички взяли туди, до них, нас двох сиріт. Мені було тоді 5 років. Поступово приходили ще сироти, бо приміщень було багато і кожен діставав свою, окрему кімнату. З сестрою ми самотужки розпочали вчитися грамоти за підручниками, які видавав о. А. Волошин.

Допомагали нам у навчанні сестрички. Згодом появилася сестра Миколая Олексюк, яку призначили настоятелькою монастиря, і вона стала постійно з нами кваліфіковано займатися. Поступили до школи.

Після уроків, пообідавши, всі гуртом ішли працювати до самого вечора. По завершенню праці, вечеряли і бралися до виконання домашніх завдань під наглядом сестри Миколаї. А готувили уроки ось як. Мали довгий стіл, на якому світила гасова лампа, а ми сиділи навколо і виконували домашні завдання. Хто виконав – ішов спати.

Важко було жити, бо в будинку не було ніяких зручностей: ні водопроводу, ні електрики, ні водовідведення, ні газу. Все господарство утримували спільними зусиллями. Державної допомоги не отримували. Дітей-сиріт одягали благодійники. Сестри вели господарство, а ми їм допомагали. Варили нам їсти, доглядали за нами, вчили господарювати. Кожен мав свої обов’язки. У 1930 р. закінчила початкову школу, поступила в горожанку.

Коли відкрили сиротинець подружжя Волошинів, то перейшла туди. Там було нам комфортно, були всі необхідні зручності для життя і навчання, вивчила ази нотної грамоти. Добрі і освічені сестрички, які виховували нас, контролювали процес навчання, давали нам всебічний розвиток, забезпечували всім необхідним для життя і навчання. Підготовляли нас до самостійного життя. Ми отримували якусь спеціальність: кухаря, швачки, прачки, кондитера.

Тих, хто добре закінчував горожанку, направляли на подальше навчання у торгову школу або в учительську семінарію. Так сталося, що після виходу з сиротинця немала де жити, то вступила до монастиря св. Василія Вели-кого, що був навпроти сиротинця.

З великою любовю, подякою і добрими спогадами згадую отця Волошина, його дружину, його сестру Ольгу, усіх сестричок, які опікувалися нами, забезпечували нас всім необхідним для повноцінного навчання і життя, обігрівали любовʼю і теплотою. Була на похороні пані Ірини, уже в чині черниці. Молюся за них, бо добре піклувалися нами, дали освіту, вивели в люди, приготували до самостійного життя.

Пам’ять про них зберігаємо у своїх серцях.

Вічная їм памʼять і блаженний спокій.

м. Хуст, 12 липня 2015 р.,

Володимир МАТЕЙКО

Джерело: Отець Августин Волошин в документах та памʼяті народній / Автор-упорядник Матейко В. І.; передмова Інни Туряниці. – Ужгород: ФОП Ребрик А. І., ГО Історичний клуб «Красне Поле», 2024. – 176 с. – С. 33-35