Олександр Пагіря

Між війною та миром: відносини між ОУН і УПА та збройними силами Угорщини (1939–1945)

Книга розповідає про військово-політичні відносини між українським підпіллям та УПА й угорською армією у роки Другої світової війни. На основі широкого кола джерел різноманітного походження простежується еволюція українсько-угорських стосунків від часу окупації угорськими військами Карпатської України у березні 1939 р. до виходу Угорщини з війни у квітні 1945 року.

Розглядаються головні етапи збройного протистояння та мирних переговорів між УПА та угорськими військами на Волині, південному Поліссі, Галичині та Закарпатті у 1943–1944 рр., аналізується зміст таємних домовленостей про ненапад та співпрацю на антирадянській основі, а також їхній вплив на подальші контакти й взаємодію двох сторін. Визначається роль міжнародно-політичних факторів в українсько-угорських таємних переговорах.

* * *
Український визвольний рух середини XX століття розгортався у певному геополітичному контексті, який визначав умови боротьби за незалежність та його зовнішньополітичні орієнтації. У різні періоди своєї історії Організація Українських Націоналістів (ОУН) та створена нею у роки Другої світової війни Українська Повстанська Армія (УПА) на рівні з іншими державними та недержавними суб’єктами світової політики вступала в контакти та союзи, проводила переговори та співпрацювала з різними країнами та організаціями. Вивчення цих контактів і того контексту, в якому розгорталася ця боротьба, вкрай важливе для розуміння феномену ОУН і УПА та їхнього місця в європейській історії.

Олександр Пагіря
Олександр Пагіря

Запропонована книга присвячена маловивченій сторінці історії – відносинам між українським підпільно-повстанським рухом та збройними силами Угорщини у роки Другої світової війни. Попри певну вторинність, на перший погляд, цих взаємин на тлі стосунків із іншими важливими гравцями – Німеччиною, СРСР, польським підпіллям тощо, варто відзначити, що угорський вектор був одним із ключових у військово-політичній діяльності українського самостійницького руху в 1943-1944 рр. За посередництвом контактів з угорськими керівними колами останній намагався повернути собі суб’єктний статус у міжнародних відносинах. З іншого боку, в роки війни Угорщина здійснювала окупаційну політику на українських землях і була змушена контактувати з українськими національно-визвольними силами, вступаючи з ними у протистояння та переговори.

«Повстанська дипломатія», до якої вдавалося керівництво ОУН та УПА у взаємовідносинах з угорськими військами на окупованій території України, стала одним із проявів «закулісної гри», практикованої майже усіма учасниками світового збройного конфлікту (німецькими, словацькими, румунськими, італійськими, латвійськими військами, радянськими партизанами, польським підпіллям та АК, югославськими четниками, грецькими партизанами, англо- американськими союзниками тощо).

Українсько-угорські таємні переговори про ненапад у роки війни не були чимось унікальним на тлі інших подібних практик і вписувалися у загальну європейську тенденцію.

В такому разі як трактувати подібні контакти українського повстанського руху з військами сателіта гітлерівської Німеччини?

Чи можна їх вважати проявом колабораціонізму? Як намагався показати автор, українсько-угорські військово-політичні контакти виникли значною мірою всупереч логіці нещадної війни Третього Рейху на сході і здійснювалися за спиною нацистів (хоча останні і намагалися згодом їх використати у своїх інтересах, проте безуспішно), а подекуди навіть проти них. Хоча прагнення керівництва ОУН та командування УПА відколоти від Берліна його дунайського союзника не увінчалося успіхом (що, з точки зору Будапешта, було абсурдним в умовах війни), втім чітко засвідчило позицію українського підпілля у веденні переговорів з угорськими керівними колами та певні кроки на шляху до формування антитоталітарного союзу проти СРСР та Німеччини. Зрештою, ці контакти базувалися на розрахунку можливості реалізації середземноморської стратепї британського прем’єра В. Черчилля, який певний час наполягав на відкритті «другого фронту» західних союзників на Балканах, аби вивести Угорщину, Румунію та Болгарію із гітлерівської коаліції і не допустити окупації центральної та південної частини континенту Червоною армією. Угорці шукали виходу з війни за допомогою таємних переговорів про укладення сепаратного миру із західними альянтами, в той час як українські повстанці зі свого боку намагалися вийти за їхнім посередництвом на англо-саксів, щоб отримати зовнішню підтримку у протистоянні зі сталінською імперією, яка прагнула встановити свій диктат у Європі.

Унікальність взаємовідносин між ОУН і УПА та угорською армією у роки війни в історичному контексті полягає у тому, що це один із небагатьох прикладів «конструктивних» угорсько-українських стосунків у новітній час – в складних умовах Другої світової війни представники двох народів, залишивши позаду ворожнечу, антагонізми, конфлікти і територіальні суперечки, змогли сісти за стіл переговорів і домовитися на підставі збігу тактичних цілей та інтересів про взаємний ненапад і співпрацю у війні проти спільного ворога – комуністичного режиму. Адже, що могло, наприклад, змусити до перемовин начальника угорського генштабу Ференца Сомбатгеї (що був командувачем угорських військ під час окупації Карпатської України у березні 1939 р., влітку 1941 р. брав участь у зайнятткіїіівдеиної Галичини і готував ґрунт для П подальшого включення до складу Угорського королівства, а в липні 1942 р його військовий трибунал засудив до різних термінів ув’язнення понад півтора сотні членів підпільної мережі ОУН(б) на Закарпатті), з одного боку, та члена Проводу ОУН(б) Є. Врецьону, який був активним учасником подій в Карпатській Україні та березневих боїв проти угорських військ, після яких зазнав жорстоких катувань 8 угорських концтаборах і тюрмах, з іншого? Те ж стосується Головного Командира УПА Р. Шухевича та командира ВО Говерля» групи УПА-«Захід» І. Бутковського, які у 1938-1939 рр. були причетні до формування Карпатської Січі, а останній під час боїв з угорцями поблизу Хуста навіть був поранений у тильну частину голови, внаслідок чого на деякий час втратив зір і згодом зазнав «всіх радощів» перебування в угорських таборах. Чи не пам’ятали вони про ці події, коли проводили переговори з угорськими окупаційними військами на Волині та в Галичині у 1943-1944 рр.? Що керувало ними у цих миротворчих місіях?

Однак ця книга не про союзництво чи «бойове побратимство» (хоча також – і про це), а радше про широкий і складний комплекс чинників, що визначали доволі непрості відносини між ОУН і УПА та угорською армією у роки Другої світової війни. Автор намагався розплутати «нитку Аріадни» українсько-угорських взаємин періоду наймасштабнішого воєнного протистояння у світі і показати, де проходила межа між миром та війною у цей нелегкий для двох народів час.

Тема взаємовідносин між ОУН і УПА та збройними силами Угорщини в 1939-1945 рр. належить до “відносно нових” і не достатньо вивчених в історичній науці. Її дослідження було розпочате на еміграції діячами українського визвольного руху, яке згодом продовжили історики діаспори. Зокрема, у цьому контексті можна згадати праці М. Лебедя, Л. Шанковського, П. Мірчука, П. Й. Потічного, Ю. Тис-Крохмалюка, П. Содоля, В. Косика.

Внесок діаспорних авторів у дослідження цієї теми полягав у систематизації та публікації багатьох спогадів та окремих документів, що сприяло формуванню джерельної бази проблеми.

Однак слабка документальна основа залишила поза увагою українських Істориків на Заході чимало сюжетів у відносинах між ОУН і УПА та угорськими військами, натомість утвердилася тенденція до певної ідеалізації українсько-угорських контактів у роки війни, внаслідок чого поза орбітою історичного пізнання опинилися «незручні» для такої візії аспекти.

У численних науково-популярних працях з історії ОУН та УПА, що були написані у радянський період, переважав войовничий ідеологічний підхід до оцінки діяльності українського самостійницького руху в роки Другої світової війни з примітивним очорнюванням, свідомим перекручуванням фактів і документальних свідчень, відвертими історичними фальсифікаціями, які мали на меті сформувати у читачів апріорі негативний образ українських націоналістів як «зрадників» українського народу, «німецьких колаборантів і бандитів».

Головною тезою радянських авторів в ідеологічному шельмуванні «українського буржуазного націоналізму» було звинувачення у співпраці з нацистами в роки Другої світової війни.

Надмірна концентрація уваги істориків радянської доби на проблемі німецького колабораціонізму ОУН та УПА залишила поза увагою контакти бандерівського руху із союзниками гітлерівської Німеччини, зокрема з Угорщиною. Відсутності визначення цієї проблеми в радянській Історіографії сприяла також розпорошеність нечисленних документальних свідчень про повстансько-угорські контакти в роки Другої світової війни в архівних установах, до яких був до того ж вкрай обмежений доступ.

Зважаючи на це, радянські історики досить пізно розпочали вивчення цієї теми. Перша наукова стаття у радянській історіографії, в якій було подано окремі факти переговорів між УПА та угорськими військами, з’явилася тільки у 1991 році – епохальному для долі комуністичної імперії.

Сучасна українська історіографія завдяки «документальній революції» 1990-их рр. змогла суттєво збагатити джерельну базу дослідження теми та окреслити її параметри як наукової проблеми. Однак до цього часу вона значною мірою перебуває у тіні інших міжнаціональних та військово-політичних аспектів у діяльності українського націоналістичного підпілля та УПА в роки війни – відносин із польським підпіллям, німецьким окупаційним режимом, радянськими партизанами, внутрішніми військами НКВС, Червоною армією тощо.

Першовідкривачем проблеми переговорів між командуванням УПА та угорської королівської армії у 1943-1944 рр. в сучасній українській історичній науці став А. Боляновський. Його напрацювання у цій сфері згодом поглибили М. Держалюк, Л. Лешенко, Ю. Киричук, В. В’ятрович, В. Деревінський, Д. Вєдєнєєв та ін., які визначили основні етапи повстансько-угорських військово- політичних контактів та ввели до наукового обігу нові джерела.

Однак при цьому поза увагою більшості українських істориків, які займалися цією темою, залишалися як факти збройного протистояння між відділами УПА та угорськими військами, так і цілісна картина українсько-угорських взаємин у роки Другої світової війни.

Праці зарубіжних істориків сприяли поглибленню вивчення відносин між ОУН(б) і УПА та збройними силами Угорщини переважно з угорської та польської перспективи. Однак вони, зазвичай, не враховували або недостатньо залучали до досліджень український джерельний матеріал, що не давало змоги сформулювати цілісне і комплексне бачення теми.

Серед угорських авторів слід відзначити І. Ровоса, наукові розвідки якого залишаються чи не єдиним напрацюванням з теми переговорів між УПА та угорською королівською армією в сучасній угорській історіографії. Окремі згадки про українсько-угорські перемовини у 1943-1944 рр. також зустрічаються в узагальнюючих працях з історії Угорщини періоду Другої світової війни.

Польська історіографія теми представлена кількома дослідженням Ґ. Мотики, який достатньо цілісно відтворив широку палітру повстансько-угорських відносин часів війни, розглянувши як головні етапи переговорів між УПА та угорськими військами, так і описавши низку збройних сутичок і зіткнень між ними. Однак для досліджень польського науковця значною мірою характерний розгляд проблеми крізь призму польсько-угорських військово- політичних відносин у роки Другої світової війни, що дещо викривляє бачення українсько-угорських взаємин у цей період.

Архівні документи, на яких базується робота, за походженням поділяються на українські (підпільно-повстанські), угорські, німецькі та радянські. Найчисельніша документальна спадщина ОУН(б) та УПА зберігається у Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ), Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Державному архіві Рівненської області (ДАРО) та архіві Центру досліджень визвольного руху у Львові (Архів ЦДВР).

До дослідження також залучено документи українського підпілля та УПА з «Колекції ім. П. Й. Потічного про підпільну й антипідпільну боротьбу в Україні» при Торонтонському університеті в Канаді.

Угорська документальна база з історії повстансько-угорських контактів у роки Другої світової війни значно поступається своєму українському аналогу. Це зумовлене великими матеріальними втра тами угорських архівів у воєнний час. Основний масив тамтешніх документів з цієї теми знаходиться у Військово-історичному архіві в Будапешті. У роботі використані документи угорського генерального штабу, окремих військових частин та з’єднань, а також рукописи спогадів угорських офіцерів, збережені в архіві, що висвітлюють відносини між угорськими військами та УПА у роки Другої світової війни з угорської перспективи.

У радянському комплексі джерел значну цінність становлять документи радянських органів державної безпеки, які зберігаються у ГДА СБУ, зокрема архівні кримінальні справи на членів ОУН та УПА.

Загалом у книзі було використано документи із 9 центральних, державних, галузевих, військово-історичних та громадських архівів України, Угорщини та Канади.

Значну групу джерел становлять опубліковані матеріали, зокрема унікальне багатотомне видання «Літопис УПА», а також радянські, вітчизняні та іноземні видання документів про Другу світову війну.

Окремий компонент джерельної бази формує мемуарна література, зокрема спогади українських повстанських командирів, працівників військових штабів УПА, рядових учасників національно- визвольного руху, угорських військових і державних діячів, західних дипломатів, що були свідками чи учасниками українсько-угорських відносин у роки Другої світової війни. Традиційні джерела доповнюють матеріали усної історії, зокрема записи свідчень вояків УПА, здійснені автором, що зберігаються у «Центрі усної історії» Київського національного університету Імені Тараса Шевченка.

Певна складність у розкритті теми пов’язана із розпорошеністю та неповним збереженням окремих різновидів документів, у першу чергу текстів ключових письмових договорів та угод між командуванням УПА й угорської армії, протоколів переговорів, що не дійшли до нашого часу. Певні прогалини в історії відносин між УПА та угорською армією в роки війни зумовлені значними втратами угорських архівних документів, тому у джерельній базі дослідження матеріали суб’єктів відносин представлені непропорційно – переважно українські та невелике вкраплення угорських. Цю прогалину автор намагався частково заповнити за допомогою наукової літератури з історії Угорщини часів Другої світової війни.

Наявний документальний матеріал, який зберігається в архівних сховищах України та Угорщини, мемуарна література, історіографічні джерела дають змогу більш деталізовано та комплексно розглянути тему відносин між ОУН і УПА та збройними силами Угорщини у 1939-1945 рр., торкаючись при цьому не тільки аспекту мирних переговорів, але й намагаючись відтворити широку палітру українсько-угорських відносин у роки війни.

Висвітлення цієї теми дасть можливість комплексно розглянути антиугорський фронт у діяльності ОУН та УПА, визначити місце та роль Угорщини в стратегії і тактиці українського самостійницького руху та сприятиме більш ґрунтовному вивченню історії українського національного резистансу та перебування угорських окупаційних військ на теренах України в часи Другої світової війни.

Зрештою, без дослідження цього епізоду неможливо сформувати цілісної картини українсько-угорських відносин у XX столітті
Автор висловлює щиру повагу друзям і колегам, без яких поява цієї книги була б неможливою: Івану Патриляку, Петру Й. Потічному, Володимиру В’ятровичу, Олександру Іщуку, Володимиру Сергійчуку, Руслану Забілому, Миколі Посівничу, Ігорю Гомзяку, Осипу Данку, Володимиру Морозу, Андрію Руккасу, Валерію Огородніку, Володимиру Ковальчуку, Василю Даниленку, Сергію Кокіну, Юрію Мойшу, Олексію Корсуну, Івану Коршинському, Денису Пілашу, Віктору Шатрову, Андрію Сопо, Чіллі Фединець, Пасло Веспремь, Аттілі Бонгардт, Андрашу Біро, Міклошу Горвату, Андрашу Швайцеру, Юрію Дупку.

Окрема подяка за полагодження всіх адміністративних справ та пошуку фундатора сл. п. Миколі Кулику, колишньому головному адміністраторові видавництва «Літопис УПА», який 19 жовтня 2013 року відійшов у вічність.

Джерело: О. Пагіря. Між війною та миром: відносини між ОУН і УПА та збройними силами Угорщини (1939–1945). – Торонто-Львів: Літопис УПА, 2014. – Т. 12. – 584 с.

2 thoughts on “Між війною та миром: відносини між ОУН і УПА та збройними силами Угорщини (1939–1945)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *