До днів пам’яті Юрія Дарагана

До днів пам’яті Юрія Дарагана (16 березня 1894 ‒ 17 березня 1926).

«Юрія Дарагана, ‒ писав ще в 40-х роках ХХ ст. Михайло Мухин, ‒ тепер так ґрунтовно призабули і, здається, нема надій на те, щоб скоро пригадали, а тому варто прочитати деякі маловідомі уривки з його, так рано обірваних пісень…»

Варто також перечитати статтю про творчість побратима з-під пера того ж таки Михайла Мухина ‒ літературознавця й літературного критика, «сучасного, ‒ за висловом Євгена Маланюка, ‒ Діогена-Сковороди».

Михайло МУХИН: ЮРІЙ ДАРАГАН

Юрій Дараган (1894‒1926; М. Мухин послідовно подає роком народження 1893) небагато порівнююче полишив нам по собі: одну збірку віршів «Сагайдак (1926) та кілька розгублених по різних журналах віршів, але все високої мистецької вартости.

З усіх повоєнних поетів у нього безперечно найбільше зв’язку з передвоєнною добою символізму й естетизму.

Його твори повні граційної легкости, малюнків ніжних барв, але разом з тим яскраво й виразно закреслених.

Перед смертю від невмолимих сухот, на які від довгих літ він слабував, поет так окрилено згадує поривання минулих юнацьких днів:

Бувало підлітком виходиш так з театру,
«Проспект» знайомий ніби вже не той,
Ще ніби Мефістофель вабить Марту,
Крадеться Фауст вуличкою тою.

Або Ромео щиро так кохає,
Або по ставу блисне ясна путь,
І Лоенгріна з радісного раю
Лебеді білі раптом привезуть…

І ніч не та, і щось ворожать зорі,
І тисне груди божевільний шал,
І спрага подвигу в палкому серці вз’оре
Глибокий слід і збудить мрій фіал…

В «Містичному» ‒ короткими рисками передані незабутні дні бойових походів:

Зорі злякано дивилися в очі близькому
Дневі, що займався вже в бою…
Ніби очі на малюнках Котарбинського,
Ніби краплі плинного вогню.

Чи ж тому в завоях мли увечері
Тоскно квиліли нічні птахи,
Ніби віщували в кратких реченнях
Непоправність хиб…

Українському воякові на чужині сниться, як він верхи вночі наближається до столиці України ‒ Києва:

Своїх сузір незнаний визерунок,
Заграви рідні ‒ під чужим кутом…
Дрібні хмаринки, наче срібні руна
Понад чумацьким радісним шляхом.

І ціла ніч ‒ мов чуйна кобилиця,
Що на отави вибігла зо стаєнь,
На чорному коні казковий лицар
Женеться чвалом в мій далекий край.

Йому Дніпро і степ безкраїй сниться,
І київських хрестів лискучий ліс,
Але назустріч їм небіжчик місяць
Поблідле чоло мертвенно підніс…

Кінь вороний знявсь гопки від жаху,
Кінь вороний у дальшу путь не хоче
І срібним порохом чумацького шляху
Засліплює мандрівникові очі.

«Прозорість ‒ ще один з китиці передсмертних віршів Дарагана ‒ зразок досить для нього типового твору, де слова мають особливости барв на пензлі маляра:

Знов крізь мережево розквітлого ясмину,
Крізь ожуровість запашних кущів
Веселий молодик серпом блищить,
Веселий молодик зійшов на зміну.

Ясмину мрії линуть до небес,
Тона води зелені та блакитні,
Ви пам’ятаєте ‒ колись, у квітні?
Ви пам’ятаєте конвалії та без?

Зарожевійте трошки, оживіть ‒
Інакше білість п’яного ясмину,
Що закохавсь без тями у шипшину,
Холодним снігом облетить!

«Куранти» приносять цікаву спробу збільшення музикальної виразности слова:

День тут, ніч там
Лік згубив хатам.
Воде хлопець та співця
Темного сліпця.

Тин, тінь, далечінь,
Червінь чарівний.
І тополі через поле ‒
В синь.

Ой, висок голосок
Вітер та струмок.
Перевіє, переблище,
Коли треба і засвище.

З дюн юн, наче в’юн,
Відголоски лун.
Ніби в лісі озвалися
Перебори струн.

Варто підкреслити, що Юрій Дараган був один з перших, хто повернув зацікавлення українських поетів на старокиївські шляхи, такі занедбані в добу занепадницького псевдонародницького плаксивого драгоманівського сентименталізму; принаймні його старокиївські речі («Три лицарі», «Малуша» й інші) перші появилися на сторінках таборової «Веселки». Дуже прикро, що, не маючи «Сагайдака» під рукою, не можу навести більше з цих речей. З пам’яти можу навести лише початок однієї з цієї серії речей Дарагана, повну незвичайної соняшности й музичности.

По царівну, по Рогніду, у незнаний край
Їде з любим побратимом лагідний Дунай.

Сухітний поет, разом з тисячами таких сухітників, жертв «союзного» піклування поляків, в таборах інтернованих вояків Армії Української Народньої Республіки, перебував довший час у подібних таборах, про які незадовго перед своєю передчасною смертю згадує в вірші п. н. «З літопису днів біжучих»:

Бисть тишина ‒ в Щипюрні у шпиталі
Бисть тишина та тіні-козаки,
Що від сухот мовчазними вмирали…
Бисть тишина безмежної тоски…

Ми знали, що потай улюблений військами
Отаман виїхав на довго… на завжди…
Ми чули, на серцях лежав могильний камінь.
І воском танули гартовані ряди…

І осінь йшла і плакала безрадно,
Рік 22-гий ‒ мовчазний одчай…
В таборі мряка ‒ наче сивий ладан
І напівтеплий з сахарином чай… ‒

Хто це робив? ‒ Пригадуєш, не знаєш ‒
Чи Гуня, чи Павлюк, чи Гордієнко Кость?
Стояв олуплений, трагічний Каліш,
Ридав Норд-Вест і ‒ Нічесоже бисть.

У поемі «Мазепа» Юрій Дараган пробує відтворити величну і трагічну добу мазепинського смеркання.
Поему попереджує вступ, де поет влучно зв’язує тодішню добу по полтавськім розгромі з нинішньою руїною:

То і тепер москаль похмурий,
Чи ж не воскреслий то Петро,
Що йде крізь хуртовину й бурі,
Щоб знов палити твій Батурин,
Щоб знов накинути ярмо?

Заспів до поеми окреслює загально долю пам’яти Гетьмана Мазепи:

Кінець бурхливої гетьманщини ‒
Одчай і маєстат.
Твій захід жовто-помаранчевий ‒
Твоїх очей агат.

На тлі минувшини трагічної
У жовтім кунтуші,
То ж ти ‒ мара душі величньої,
Шляхетної душі, ‒

То ж ти, Гетьмане, сивий страднику,
«Опущений Іван»
Перемогли, зробили зрадником…
Зникає пан Гетьман…

Однією з найкращих частин поеми є без сумніву «Лист» полковників Апостола й Горленка до Мазепи, де вони молять Гетьмана зірвати з осоружною Москвою:

«Яко ми за душу Богдана
Молим Бога і славим його,
Що Вкраїні загоював рани,
Знищив, скинув ляське ярмо,

Так, противно, ‒ самі і нащадкам
Перекажемо клясти тебе,
Як не звільниш сплюндровану матір
3-під московського iгa тепер,

Очі всіх на тя уповають,
Хай пильнує життя твоє Біг,
І благаєм, щоб волю для краю
Він здобути тобі допоміг,

Бо неволі, знущання вже доста.
Закипає у серцеві кров.
Миргородський полковник Данило Апостол
І прилуцький ‒ Горленко Дмитро». ‒

Так хвилює і кличе Вкраїна,
Запорожці, як бжоли гудуть;
«Що ж не хоче Гетьман і донині
Простувати на вільную путь,

Може мало неволі й ганьби,
Може далі служити Москві,
Хай поспільством піклується Пан-Біг.
А Вкраїну на смерть і на скін?

Руйнування Батурина москалями поет відтворює так:

Бороняться Батуринці завзято.
Жінки, міщане вийшли на вали,
І мруть під гаківницями салдати.
До замку йдуть і старі, і малі.

І зрада, знов ганебна зрада
Таємний вхід вказала москалям,
Вони ввірвались диким стадом,
Вдираються у Божий храм…

Всю площу москалі залляли,
Мов гайвороння з висоти,
І на списи дітей встромляли,
Жінкам пороли животи,

З ікон здирають срібло, злато,
Вбивають навіть і дітей.
І за халяву ‒ діяманти,
І жмені ‒ золотих річей.

Горить Батурин… Все живе
Потяте, вирізане, вбите…
Лише рудий вогонь несе
Свої жалі похмурим висям,

І край сусіднього села
Багряним димом застеля.
І дико, дико так вночі
Червоним полум’ям блищить…

Поема Дарагана, написана р. 1924, рівно ж була першою ластівкою повороту зацікавлення добою Мазепи.

Фото Ю. Дарагана з архівної справи Михайла Мухина.