Сумно в таборі, сумно. Всі українці, що не з Карпатської України (крім двох та одного німця, що не хотів їхати до Німеччини), 7-го червня поїхали з транспортом до Німеччини. Не було того, щоб не плакав.

Остались тільки ми самі – закарпатці. З нами поводяться, як звичайно, грубо, бо ми “громадяни”… Тільки й того, що вечорами заспіваємо собі на подвір’ї. Нас уважали за дикунів, а тепер, “ох, які у вас прекрасні пісні…” Ціла вояцька братія слухає, а селяни любуються – повно їх за плотом.

Нас перенесли до трьох кімнат – просто збили по 20 та по 30 людей до одної. В цій спеці аж душимось, нема чим дихати. Вже й воші розплодилися. Нема місця, бачите, бо до табору прибуло багато сотень “утікачів із Семигороду”, яких мадяри навмисно закликають і тут вишколюють на терористів. Така проклята ця голота,що справді боїмось, щоб нас не вимордували… Але є між ними й чесні люди, просто жертви мадярської ревізіоністичної політики, що покинули жінок, дітей, голодують так само, як і ми, і так само їдять їх воші, як і нас… Ці дуже розчарувалися, нарікають і проклинають хвилину, коли послухали нашептів. Та ми не дуже жаліємо цих румунів. Вони поставились дуже погано супроти наших січовиків три місяці тому, коли не хотіли дати азилю нещасним утікачам. Нехай тепер на власній шкірі відчують, хто є мадяри…

Немає тут ані старенького д-ра (Станька, що співав нам однуєдину мадярську пісню, яку навчився в Будапешті ще юнаком перед п’ятидесяти роками… Ми з неї здорово сміялися).

Вечорами часом розвеселить нас “Таборит” Кіштулинця, редагований часом в неприличний спосіб, але, Господь з ним, аби засміятись, а то ми всі кислі. Майже щовечора у нас виклади на різні теми. Але гонять нас скоро спати.

Розвеселяє нас і “універсальний лікар” пан “Слушай-Воші-Рушай”. Смішна людина, а при тому такий зарозумілий, що годі! Він сам про себе твердить, що, він такий знаменитий “оператор”, яких у цілій Мадярщині є тільки шестеро… Подумайте тільки!

Оповім про нього трохи більше:

Санітарний десятник, інакше неграмотний візник десь із фільварку, виконував службу біля лікаря.

В таборі вибухла червінка, лікар не дуже старався лікувати полонених українців, до того й ліків не було. Лікар і по три дні не показувався, а десятник на всіляку хворобу давав аспірину та рицинову олію.

Одного разу прийшли проти червінки нові ліки – опіум. Лікаря не було, а десятник хотів випробувати ліки.

Призвав до ординаційної зали хворого на червінку Івана Улинця з Рахова. Замість кілька крапель дав йому цілу ложку. Улинцеві стало зле. Хоч і запоморочений, прийшло йому на думку запхати пальця в рот, щоб подразнити горло і видати з себе, що можна. Зараз відшукали лікаря, який дав ін’єкцію, і Улинцеві стало краще. Все ж лежав майже тиждень мов заголомшений.

Під час світової війни був він також і в російському полоні і там кілька слів навчився. При дезинфекційному паренні завжди він асистував і підганяв з одягом до машини: “Слушай, воші рушай…”

Ми його інакше і не звали.

Та назагал він був добрячою душею. Ніколи нікого не вдарив і не збиткував, навпаки, жалував їх і помагав чим міг, яких кати потрощили. Будемо його згадувати з приємністю, хоч би за той аспірин, що нам носив крадькома, як найкращий лік на біль зуба чи на біль голови… Сам він був греко-католиком, десь з-під Марія Повчі, де є наш відомий, тепер вже змадяризований монастир. Його дід ще говорив по-українськи. Добряча українська душа, тип нашого дядька, вічно з люлькою в устах.

Джерело: Щастя і горе Карпатської України