Сьогодні неділя, але в нас тепер неділі нема. Михайло Тулик ходить по урядах, контролюючи, чи все спаковано. (Десь перед кілька днями хтось йому сказав, що наші залишають речі мадярам та що в тій справі засідають. Він з револьвером вдерся на засідання, щоб забити тих, які мадярам хочуть лишити речі… Але сам переконався, що ніхто про те не думає, а навпаки.)

Може, ніхто не носить на серці справу евакуації так, як д-р Степан Росоха, цей ентузіаст і провідник молоді, що разом зі студентами підкотив рукави і виносять, що тільки можуть.

Інженер Стрілець зорганізував гурт галичан, колишніх стрільців та інших – і ці люди працюють. Стрілець із своїх грошей дав 360 корон, щоб купити людям бодай сухого хліба, що виносять тяжкі шафи, столи та скрині. Треба було зорганізувати також відповідну сторожу надолині, щоб зложене добро мадяри не розкрали, то про те постарався Іван Роман, що працює понад людські сили.

Вчора телефонували нам із Праги, що прилетить із Праги до Ужгорода пан прем’єр Волошин. Ми одначе просили, нехай сюди не прилітає, але хай летить до Солотвини і відтак самоходом до Хуста. Особливо небезпечно було для нього в Ужгороді після радієвих реляцій нашого “землячка” д-ра Бонкала з Будапешта, що виступив так ганебно проти свого колишнього приятеля. Він, між іншим, сказав, що “коли б не Волошин, то “північно-східна Мадярщина” (так називають мадяра Карпатську Україну) була б опинилася в рамках корони св. Стефана…”

В газетах, в журналах колись вичитував ім’я Бонкала, про якого згадувалось, як про українського народного працівника. Та коли б д-р Бонкало мав і самі найсвітліші заслуги супроти нашого народу (яких не має) і тоді, теперішнім своїм ганебним виступом він спалив за собою всі мости, він зірвав назавжди з нами, бо він супроти свого народу поповнив злочин.

Заслужить, щоб зачислили його до найпідліших зрадників! Говорить язичієм, накидується на українців і на честь наших найбільш заслужених людей!

На вулицях мадярні повно, ідуть до католицької церкви. Побоюємось, що можуть вибухнути демонстрації, і тому вислано вантажівки з скорострілами та панцирні авто по вулицях.

Евакуємо також і бібліотеки. Павло Кукуруза дістав доручення вивезти з магістрату наукову бібліотеку. Книжки в бібліотеці, що належать до самого міста, нехай залишаться, але наукова бібліотека заложена нещодавно за наші гроші, мусить бути вивезена. Роблять перешкоди і з краєвим архівом. Міський бібліотекар “зник” кудись, забравши з собою ключі. Прийдеться розламувати двері.

Опівночі і я вивіз свої речі, але тільки до Перечина. Прийшлось підплатити військового шофера, і він вночі, коли ніхто не бачив, погодився відвезти моє зарядженя. Дощ паде як із відра, а ще в Кам’яниці мало що не перевернулися у рів, з якого ледве вилізли.

Від самого Ужгорода почавши, кожна селянська клуня переповнена евакованими речами, і жодної порожньої стодоли не дістанете за жодні гроші.

Смішно виходить, що перед судовим будинком стоять мадярські гардисти, гейби стерегли його перед забранням. Нехай стоять, завтра прийде черга й на суд.

Поки що евакуємо лише саму в’язницю. В келіях повно мадярських і польських терористів.

– Ти поляк?
– Поляк.
– Мадяр?
– Мадяр, – відповідають терористи. Їх збирають до купи і відводять. Куди, не знати. Може, до інших в’язниць, а може…

Відвели п’ятдесят терористів. Цікаво, що між польськими терористами знайшлося двох, що видаються за українців.

Одного зразу зловлено на брехні, бо сказав, що не вміє писати, а виявилося, що вміє – латинкою… Його заділюють між групу, яку відводять. Другого терориста поручник А. приводить до міністерства на “сповідь”.

Випитує його секретар Андрій Ворон. Бідолаха голоден, годує його, а потім запроваджує мене.

– Ти не українець, але поляк… Скажи правду, інакше застрілимо тебе!
– Присягаю, божусь, що я українець, ось, дивіться: вишивана сорочка в мене…
– Того нам замало, сорочку може хто-небудь одягнути. Чому тоді перейшов ти зі зброєю в руках? – питаю.
– Та… хотів вам принести кріс, що знайшов на стрісі…

Цей аргумент не дуже переконливий і летить останній запит:
– Молитися вмієш?
– Вмію… Отче наш іже єси…

Слова “Отченаша” летять монотонно, але “Богородицю” не вміє, ані “Вірую”. Писати не вміє, робиться дурним, а моє сумління каже мені, що це поляк, що це звичайний собі польський терорист. Поляк з Галичини, що вміє нашу мову і викував собі “Отченаш” для власної оборони.

Але доказу не маємо. Вишивана сорочка і “Отченаш” говорять в його користь. Наші звільняють його і приділяємо до студентів на працю носити шафи.

Джерело: Василь Гренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України