Боротьба проти угорських терористів на Закарпатті

З рапорту командира батальйону чехословацької армії про боротьбу проти угорських терористів та бойові дії на Закарпатті в березні 1939 р.

(…) 15 квітня 1938 р. мене як командира 1/36 польового батальйону було послано з батальйоном на угорський кордон на території Чопа, де я зайняв призначену мені дільницю й охороняв кордон. Тут я був аж до половини липня того року.

Протягом цього часу не трапилось ніяких подій. Приблизно в середині липня мене знову перевели до Ужгородського гарнізону.

1 вересня 1938 року мене знову було послано з батальйоном на територію Чопа, де я приступив до охорони кордону. Цей час уже не був такий спокійний, як у липні. В складі батальйону були солдати й угорської національності, які вже тоді були добре поінформовані про те, що частина Підкарпатської Русі перейде до Угорщини. Часто мало місце дезертирство цих солдатів.

Просто ці солдати були мало надійні. Решта солдатів батальйону – чехи й русини, які були цілком надійні.

Крім того, на нашій території діяло вже чимало угорських терористів, так що певна частина солдатів мусила бути постійно в бойовій готовності для боротьби проти цих терористів.

Угорське населення в Чопі ставилось вороже до нашої армії, виявляло саботаж тощо. Кордони були з угорського боку зайняті угорським військом, так що рух на кордонах був небезпечний, тому що угорські солдати відразу стріляли, як тільки хто з’являвся.

Після оголошення віденського рішення 2 листопада 1938 р. я одержав наказ відійти від кордону до села Сюрте. Батальйонові було додано танковий взвод. Відхід відбувався в порядку аж до села Береги. Під час переходу села терористи відкрили вогонь по 2-й роті. Стріляли з дзвіниці, з школи і ще з двох будинків.

Під час підписання документів першого Віденського арбітражу
Під час підписання документів першого Віденського арбітражу

Інцидент було швидко ліквідовано: один танк вистрілив по церкві, другий – по школі, а піхота очищала село. Було убито 9 угорців. Скільки було поранених, не знаю. З батальйону нікого не було ні вбито, ні поранено. В селі Сюрте населення ставилось до нас дуже вороже, не хотіло приймати наших солдатів на квартири, погрожувало, що застосує зброю.

Я діяв дуже енергійно: взяв з села кілька осіб як заложників і попередив населення, що коли буде хоч один постріл, я накажу прилюдно розстріляти заложників. Населення злякалось. Батальйон було розміщено і було дано наказ про його бойову готовність. Ніч минула спокійно, як і наступний день. Біля 18-ї години я одержав наказ перейти з батальйоном до Мукачева, налагодити евакуацію Мукачева і залишитись там аж до передачі міста угорському війську.

Перехід відбувся цілком спокійно. Батальйон прибув до Мукачева і розмістився в нових кавалерійських казармах.

Евакуація Мукачева відбувалась протягом дня спокійно, а як стемніло, банди терористів почали грабувати, а при тому застосовували й зброю.

Угорське населення трималось вороже. Його нацьковував проти нас колишній угорський депутат, ім’я якого я вже не пам’ятаю.

Внаслідок визивного, провокаційного поводження населення, 9 листопада 1938 р. я зайняв усі вулиці міста військом з станковими кулеметами і попередив згаданого депутата, що коли населення не припинить провокаційних дій, коли будуть повторюватись постріли з боку населення і коли хоч один з моїх солдатів буде поранений або вбитий, я звелю відразу ж обстріляти Мукачево з гармат. Вулиці були зайнятими аж до 10 листопада 1938 р. до 3 годин дня, коли місто Мукачево було передане угорському війську.

Я з батальйоном вирушив до Ракошина, де став на демаркаційній лінії. Ця демаркаційна лінія для батальйону проходила від Чинадійова через Ракошино аж до Великих Лучок.

Солдати і командування батальйону були розміщені в Ракошині, тільки окремі взводи були на демаркаційній лінії. 12 листопада 1938 р. на кулеметну роту вночі напала банда терористів. 12 терористів було захоплено і допитано. З’ясувалось, що всі вони громадяни села Ракошина та що їх озброїла рушницями і гранатами угорська влада й підготувала до нападу на наші частини. Цих 12 терористів було розстріляно в селі. Крім того, було взято заложників, закрито угорську школу, усунуто угорського старосту, розпущено сільське представництво, а комісаром села я призначив одного вчителя русина.

Оскільки напади на моїх солдатів продовжувались і їх було більше (солдати поодинці не могли вночі появлятися на вулиці), я змушений був діяти проти цих банд терористів дуже рішуче. У відповідь на це угорська влада призначила за захоплення моєї особи винагороду в сумі 20 000 пенге.

В кінці грудня я перейшов з батальйоном до Сваляви, де мене було призначено командиром гарнізону. Батальйон було розташовано таким чином: командир батальйону, 2 роти піхоти і кулеметна рота – в Сваляві, 3 роти піхоти – в Чинадійові та одна рота піхоти – в Неліпині, де був інтендантський склад для цілого військового батальйону. В такому складі батальйон був аж до 13 березня 1939 р.

13 березня 1939 р. вдень я одержав від командира 3-ї роти в Чинадійові донесення про те, що на території Мукачева зосереджується угорське військо і що 14 березня 1939 р. ранком має розпочатись наступ на Сваляву. Я дав наказ привести батальйон в бойову готовність, а третю роту в Чинадійові посилив двома ротами з станковими кулеметами. Крім того, до Чинадійова було послано взвод броньованих автомобілів.

Командування батальйону теж перейшло до Чинадійова.

14 березня 1939 р. о 5-й годині угорське військо почало наступ на Сваляву силами одного полку. Крім цього полку, в Мукачеві був ще один полк піхоти і один батальйон мотопіхоти. Пізніше прибула й ворожа артилерія. Завдяки енергійним заходам командира 3-ї роти поручика Єлінка і перехресному вогню станкових кулеметів, ворожі частини, що вирушили з Мукачева, було відкинуто назад. Угорське командування кинуло в наступ нові частини, посилені станковими кулеметами і протитанковою зброєю, але й ці було відразу при виступі притиснуто вогнем до землі, вони зазнали втрат, і наступ знов було припинено. В цей час 2-га і 1 -ша роти уже дійшли до Чинадійова.

Як тільки угорське командування спробувало почати третій наступ, ще сильнішими частинами, то ці частини також було взято під сильний вогонь піхоти, станкових кулеметів, броньових автомобілів. Я дав угорським частинам підійти на близьку відстань, потім перейшов у контрнаступ і знову відкинув ці частини до вихідних позицій. В цьому контрнаступі особливо відзначився командир 3-ї роти поручик Ян Єлінек і взводний надстрокової служби Людвік Гавелка, які з своїми частинами проникли в тил ворога і створили там паніку. В наших частинах не було вбитих, було тільки 9 поранених. На цьому 14 березня 1939 р. закінчились ворожі дії в напрямку Сваляви. Ворог намагався діяти проти флангів моїх частин, хотів охопити їх і таким чином примусити мене до відступу. Але й на цю спробу ми належно реагували, так що ворожі дії 14 березня були безрезультатні.

Бої на Красному Полі

В ніч з 14 на 15 березня’1939 р. я вислав розвідку з завданням з’ясувати, чи були частини замінені або посилені й привести полонених. Цю розвідку провадив взводний надстрокової служби Гавелка. Він пробрався глибоко в тил ворога, встановив, що деякі частини були замінені, інші посилені, і привів полонених, які розповіли, з яких вони частин, і що 15 березня вранці намічається почати наступ на Сваляву.

І дійсно, 15 березня 1939 р. угорське військо рушило знову в наступ. Хоч його прикривав дуже сильний вогонь, проте воно рухалось помалу. Особливо сильний натиск був на обидва фланги. Тому я був змушений об 11 -й годині ранку 15 березня 1939 р. дати наказ про відступ. Частини відступили в повному порядку, без втрат до ущелини Берегвар, де батальйон зайняв позицію. В замку Берег-вар була тоді лікарня, в якій лікувалось багато чехів, був там чеський лікар і чеські медсестри, але для евакуації цієї лікарні вже не було часу. Але, як я пізніше дізнався, нікому з присутніх там чехів нічого не сталося, вони щасливо дісталися додому. В тій лікарні від лікаря я довідався, що німецька армія окупує Чехію і Моравію. Ця звістка розхвилювала мене, але я стримався, солдатам і офіцерам нічого не сказав. Лише ввечері того дня, відступивши до Сваляви, я розповів усьому складу батальйону, що в наших історичних землях діється. Багато солдатів плакало, інші були тихі, деякі лаялись.

Сергій Єфремов: березень 1939

На території Берегвару ворог продовжував чинити опір, але потім приїхав угорський офіцер зв’язку та наш полковник генерального штабу Герман і було домовлено, що ми відступимо на територію Сваляви й залишимо її о 23-й годині. Тоді частини в порядку біля 16 години 15 березня 1939 р. відступили на територію Сваляви.

В Сваляві я одержав від командира дивізії такий наказ:

– Надаю вам ще 11/36 батальйон. З цими двома батальйонами 16 березня 1939 р. вранці проведете контрнаступ і відкинете угорське військо назад до Мукачева.

Крім того, мені було дано ще одну батарею і 60 автомашин на випадок відходу батальйону. Будучи добре обізнаним з становищем і знаючи, що проти нас стоїть ціла угорська бригада, яка має в запасі ще піхотні й моторизовані частини, я зв’язався по телефону з командиром дивізії і доповів йому про становище, яку ворога, так і своє, і вказав, що засоби для контрнаступу недостатні, що ми зазнаємо великих втрат. Командир дивізії свій попередній наказ скасував і дав мені наказ спробувати відійти від Сваляви до Перечина, а коли це не вдасться, то відступити до Польщі.

Точно о 23-й годині 15 березня 1939 р. ми залишили Сваляву. Я від’їжджав останнім із взводом броньованих автомобілів, а на околиці Сваляви вже чекало угорське військо, яке негайно ввірвалось до Сваляви. Склад, що був у Неліпині, вже не можна було евакуювати, тому що в бою я не мав на те часу, а також не було й засобів. Пізніше я довідався, що місцеве населення після нашого відходу розібрало все, що було на складі.

Я відступив від Сваляви до Поляни, де одержав повідомлення, що шлях від Сваляви до Перечина перерізаний, бо село Тур’ї Ремети було окуповане. Але я дізнався, що в тому селі перебуває слаба угорська частина і тому вирішив вчинити напад на це село, вигнати угорський гарнізон і перекинути обидва батальйони на машинах на територію Перечина. Із взводом броньованих автомашин я так несподівано напав на це село, що угорський гарнізон кинувся тікати до навколишніх лісів. Таким чином, я зміг перекинути обидва батальйони на територію Перечина. Прибувши туди, я одержав наказ зайняти на південь від Перечина оборону, щоб 11/36 батальйон і частина 45 піхотного полку могли під моєю охороною відступити в напрямку Великого Березного.

Наказ, було виконано об 11 годині ранку 16 березня 1939 p., коли вже 11/36 батальйон підходив. Під охороною мого 1/36 батальйону 11/36 батальйон відступив. 11/36 батальйон відступив з 111/36 батальйоном і частиною 45 піхотного полку прямо на словацьку територію до Ублі. Таким чином, 1/36 батальйон знову взяв на себе весь тягар бою. На цій території угорське командування мало сильнішу артилерію і також авіацію. Як тільки ворог наблизився, він був притиснутий до землі вогнем, і наступ було припинено. Ворог тиснув на наш правий фланг, але був контрнаступом відтиснутий назад. На цих позиціях наші частини лишилися аж поки стемніло. А під покровом ночі ми непомітно відірвалися від противника і відступили до Малого Березного. Ворог не наважився 16 березня 1939 р. після нашого відступу ввійти до Перечина.

17 березня 1939 р. я вранці марно чекав, коли з’явиться ворог. Я виїхав особисто бронемашиною на розвідку і доїхав аж до околиці Перечина, де дізнався, що тільки біля 9 години ранку 17 березня 1939 р. угорські частини ввійшли до Перечина. Я повернувся до свого батальйону. Тільки біля 11 години ранку з’явився угорський бронепоїзд. Але як тільки моя артилерійська батарея відкрила вогонь, бронепоїзд відступив, не виконавши даного йому завдання. Ворожа піхота з’явилася в повній силі аж біля 13 години дня 17 березня 1939 р. Під її натиском з боєм ми відступили на словацьку територію до Ублі.

19 березня я вирушив з Ублі й перекинув частину батальйону на машинах до Гуменного, де батальйон здав зброю словацькій армії. Потім батальйон було перекинуто машинами до Пряшева, а звідти поїздом на батьківщину.

В боях мій батальйон зазнав таких втрат: 6 вбитих і 36 поранених. Ці поранені були відвезені поїздом до Праги. Взагалі можу сказати, що після віденського рішення і передачі частини Підкарпатської Русі Угорщині становище на Підкарпатській Русі було хаотичне. Уряд був нерішучий, слабий, кожен хотів бути паном, але не слугою. Організація “Січ” на Підкарпатській Русі ставилася до нашого війська вороже, провадила саботаж, при кожнім випадку кричала “Чехи, геть!” Хоч, мабуть, тодішній уряд Підкарпатської Русі цілком усвідомлював, що без допомоги чехів і празького уряду він безсилий.

Штабс-капітан піхоти Богумір Мартін. 1/36 польовий батальйон, Микулов у Моравії.

Джерело:

  • Воєнно-історичний архів Чехословацької Соціалістичної Республіки. VKPR. Переклад з чеської.
  • Шляхом Жовтня: Збірник документів. – Т. 5. – Ужгород: Карпати, 1967. – С 66-73.

Боротьба проти угорських терористів на Закарпатті: 1 коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *