Степан Пап. Велика боротьба

Степан Пап, уривок зі спогадів, “Велика боротьба”

Задумуюсь над тим, що мадяри у своїй державі, у якій мають свою армію, жандармерію, тайну поліцію, втікачів з Румунії, що називають себе мадярами, що перебігають в Мадярщину з патріотизму, дають за дроти.

Зразу по приході випускають лише тих, що мають в Мадярщині рідню або певних мадярських громадян, що за них ручають. А всіх інших ставлять за дроти, записують їх дані, фотографують їх, передають те все своїй розвідці, яка в Ерделі перевіряє, що то за люди, чи не шпигуни.

А до перевірення кожного, зістають втікачі за дротами, всюди йдуть, допроваджувані сторожею, є рівні нам, в’язням, з тою лише різницею, що вони дістають порядну військову страву, не голодують, як ми. Про кого по кількох тижнях мадярська розвідка дасть добру характеристику як особи надійної, того випускають. Про все це ми cпочатку не знали. І нам було дивно, що часом декотрого втікача з Ерделю нагло зв’язували, били, відводили ба й розстрілювали. Розвідка подала дані, що дотичний з румунським шпигуном.

А ми цього на Карпатській Україні не робили. Багатьох втікачів з Галичини ми не дали за дроти. Правда, це ідейні, великі сини України, але було між ними й багато польських шпигунів, яких ми викрили лише випадково. Ми мали всіх перевіряти докладно. У Галичині ми могли легко перевірити дані про біженців. А справді ідейні люди це були б зрозуміли. І цю прикрість були б стерпіли для добра України. Тому так багато небезпек, стільки шпигунів, що могли спокійно ходити й збирати дані та фотографії не лише місць і осіб, але й самі фотографувати потрібні їм особи…

Одного дня нам оголосили, що всі галичани о пів години від’їдуть транспортом до Німеччини. Вони не мали що пакувати, та ж ніхто з нас крім одягу на собі не мав нічого. Настає розлучення. Ми, закарпатці, зістаємо далі в таборі, за дротами.

Сидимо всі в купі і майже не говоримо. Тут-там дещо поодні переказують знайомим, приятелям чи рідним.

Сиджу з найстаршим Самітнім Рисем Беркутом – Богданом Рубиновичем, при нас Самітній Рись – Крикун. З великої родини Самітніх Рисів ми три ув’язнені, Лис і Карась в еміграції, а інші полягли… Так багато треба б нам тепер поговорити, а уста мовчать. Здається, говорили наші серця.

Беркут був ув’язнений зразу по приході мадярів, пережив усі страхіття Хустської в’язниці, бачив, як ночами з його камери виводили в’язнів, ніколи їх не приводили назад, знав що сталося з багатьма ув’язненими, бо завжди був у камері для більше осіб.

Тишу нашої мовчанки перервав голос прощання. В дверях став професор Корній Заклинський.

– Брати закарпатці! – зачав він. – Наш транспорт через п’ять хвилин відійде, і я не можу від’їхати, щоб не сказати до вас кілька слів. Двадцять років тому ми, по боротьбі за волю нашої землі, були вимушені покинути наш край і доля принесла нас на Закарпаття. Хоч останні місяці були для нас, старих, важкими, ми з щастям будемо згадувати наше життя на Закарпатті і дану поміч у вашій праці над національним самоусвідомленням прибитого багатостолітнім мадярським поневоленням Закарпаття. Закарпатський народ є народом українським, це він славно виявив в останніх подіях, які б гордо вписав в історію хоч котрий з народів світу. Нерівною боротьбою боронили ми свою волю, але поразка фізична не значить, що нас перемогли. Наша боротьба не скінчена. Український народ ніколи не забуде Закарпаття, воно – невід’ємна частина української держави.

Коли прибудете додому, передайте Закарпаттю нашу подяку, передайте йому нашу любов, несіть на Закарпаття віру, що грядуть дні й нашого щастя, нашої свободи, дні з’єднання всіх українських земель в Соборній Українській Державі. Щасти нам, Боже, в сій святій праці! До побачення, браття!

Тихі обійми.

– Прощай, Беркуте! – в обнятті прощаюсь з великим Самітнім Рисем. Здоровлю Лиса, Карася, Рибалку та всіх знайомих.

Потім стою при дротах і дивлюся на довгу колону, що йшла в напрямі станції… Ворог знову нас роздвоїв!…

Самітній Рись Крикун, що стоїть при мені й махає рукою на прощання тим в транспорті, здається, відгадав мої думки.

– Не надовго! Степане, знай, що не надовго роздвоїв ворог їх і нас!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *