Мукачево з висоти пташиного польоту, 1939

Вікентій Шандор: У цивілю (уривок зі спогадів)

У кінці березня 1930 року я знову повернувся на службу в Підкарпатський банк. Платня, як і перед тим, була вісімсот корун, а мін шкільний товариш, що не був при війську, мав уже тисячу двісті корун.

У банку було відомо, що він інформує дирекцію про внутрішні справи між урядовцями. Мене знову посадили до ліквідатури, де не було хвилини для відпочинку. Звичайно, явна несправедливість щодо зарплати мене вразила, але я не виявляв свого невдоволення, ба ще наполегливіше взявся за вивчення латини. Коли мене приймали в банк, то з уст Генерального директора Грабара я почув слова:

– Ми так платимо, хто як потіє на роботі.

Я це добре запам’ятав. У період господарської кризи банк почав підупадати. На мою думку, це було скоріше результатом неекономного господарювання. Тоді у банку в бухгалтерії уже працював дещо молодший мій приятель, а пізніше мій шурин (шваґор) Микола Бабота, здібний молодий чоловік.

Положення банку було тривожне і ми удвох вирішили перевірити в архіві поодинокі підприємства, на яких банк проробляв. Були це «Акорд» – виробництво дзвонів, «Геліос» – виробництво свічок, «Явор» – вирубка лісу, земельна акція в «Галаго», цвяховий завод та інші підприємства. Банковий слуга Качій залишав нас і після робочого часу в будинку банку, і ми в архіві цей матеріал старанно вивчали – робили виписки, яких тепер, на жаль, не маю під руками і не можу обгрунтувати своє твердження конкретними даними.

Наш висновок був такий, що в тих підприємствах були поважні побічні виплати, торговельно не обгрунтовані. Ми не могли зрозуміти, чому банк постійно програє, але за дорученням директора Фединця і я сам робив невідповідні виплати, наприклад, редакторові газети «Уй Кезлень» Гавашові-Гандельсманові ніби за те, щоб він проти банку нічого злого не писав.

Гаваш діставав грубі гроші і від чеської аграрної партії за те, що писав проти українців. До цього він сам признався І. Кардашинцеві в Америці. За дорученням чехів певний час він заступав закарпатських русинів у Раді вільної Чехо-Словаччинн, яку після Другої світової війни утворили чехи і словаки в ЗСА. Рада діставала значні субсидії від американського уряду. Як представника Підкарпатської Русі Бенеш вислав із Лондона до цієї Ради якраз Еміла Гаваша-Гандельсмана, який, згідно з інформаціями мого чеського приятеля, там українцям «добре прислужився».

Чеська аграрна партія, народні соціалісти (партія Бенеша) та народні демократи (партія Крамаржа) постійно твердили в пресі про небезпеку українського відокремлення (іреденти), а властиво самі створювали атмосферу для виникнення такого явища невідповідною своєю поведінкою. Це вони відводили немалі гроші Гавашові за те, що «бив українців». В Ужгороді утримували чеський часопис «Подкарпатске гласи», в якім кожну дурничку обертали проти українців, аж захлиналися від ненависті. У такій атмосфері ці партії хотіли налагоджувати сприятливу політичну ситуацію, вести конструктивну в державному відношенні політику.

Однак, хід подій показав, що благонадійним елементом були якраз українці, та чехи це признали аж тоді, коли москвофіли, яких вони підтримували, завели їх у державі під дурного хату. Гаваш відразу в листопаді 1938 року бігав по Ужгороді з мадярською триколірною пов’язкою на рукаві та, можливо, далі брав гроші, на цей раз від мадярів, за те, що бив українців.

Ще будучи в армії я відвідав якесь свято в Учительській семінарії в Ужгороді. У ході мистецької частини декламував вірш учень семінарії Федір Тацинець. Микола Бабота мені шепче:

– Це здібний хлопець, але бідний, ми в банку допомагаємо йому щомісячною грошовою збіркою в сумі 150 корун, і він за ці гроші утримується в школі.

– То я теж приєднуюся до цієї збірки, – відповідаю Миколі, який сам постійно давав по 50 корун, хоч був він урядником-початківцем.

Взагалі треба сказати, що Микола щодо праці та підтримки був винятковою людиною. Він завжди знав підтримати добре діло і мовчати про це – ніколи не любив жодного розголосу. Отак кожного першого дня в місяці Тацинець постійно приходив у банк по «свої гроші».

Одного разу Тацинець сказав мені в банку, що одна пані хотіла б говорити зі мною. Я усміхнувся і відповів, що на жодні флірти з панями не йду.

– Це не флірт, – продовжував Тацинець, – а дуже серйозна національна справа, вона хоче з вами про неї поговорити, і я вас до неї заведу, – не здавався юнак.

– У такому разі все в порядку, – погодився я і ми удвох пішли в село Радванку, що поблизу Ужгорода, до пані Новаківської, колишньої дружини прокуриста нашого банку д-ра Новаківського.

До того часу я її не знав. По короткій вступній розмові вона негайно приступила до діла.

– Ви військовий офіцер? – звернулася пані до мене.

– Так, – відповідаю.

– Товариство Духновича в Ужгороді готується влаштувати незадовго свій з’їзд, а Організація українських націоналістів (ОУН) вибрала вас виконати атентат на голову Товариства о. Євгенія Сабова.

– На отця Сабова атентат? – запитую. – Та ж його рукою можна вбити! Нащо робити атентат на старого слабого чоловіка, та ще священика! От, якби так на Розсипала (чех, крайовий президент, що сильно шкодив українцям. – В. Ш.), то було б інше діло. Атентат на о. Сабова вважаю непотрібним, для нас шкідливим, і я до того не берусь. Це діло зайве, нам нічого доброго не принесе, зате лиха наробить багато.

– Я вас розумію, – мовила далі пані Новаківська, – що це прийшло для вас так нагло, несподівано, та ви подумайте. І ми ще раз поговоримо.

Думав я про те і не знаходив жодної логіки в такій пропозиції та взагалі і в самому замаху. Ні як політичний, ні як національно-культурний противник о. Сабов себе нічим не виявив. Був собі просто головою Товариства Духновича. Глибоко роздумував я і над тим, як може потрясти душі наших людей такий національний вчинок, як вбивство священика. Це обов’язково викликало б негативний відгук, та який гострий!

Ми ще раз зустрілися утрьох. Я знову радив не робити атентату на о. Сабова, бо це зайве діло, до того ж шкідливе і абсолютно без логіки. Він не був ані добре відомою в народі постаттю. Була це пуста справа, і я остаточно відхилив таку пропозицію. Пані Новаківська дуже жаліла, що я не прийняв пропозицію, і ми розійшлися. Більше я її ніколи не бачив.

У розмові з нею бачив я в її очах іскри безконтрольного фанатизму, властивого атентатникам, однак, не було в ній помітно холодної розсудливості, такої потрібної при подібних учинках. Крім того, мене дивувало, що ОУН довірила жінці таке лукаве завдання.

Я не питав її, хто саме особисто втискує в мої руки револьвер, та вона б цього і не сказала. Вона сказала тільки – ОУН. Тоді я вперше чув, що ОУН активно діє і на території Карпатської України.

Сьогодні мені було б цікаво знати прізвище особи, яка планувала цей замах, або прізвища людей, якщо їх було більше. Такий стиль праці йшов урозріз з моїм мисленням, з моїми засадами. У наших умовах терористичні прийоми політичної боротьби були зовсім неприйнятні і зайві.

Москофіли гучно готувалися до свого з’їзду. Десь двома тижнями перед самим з’їздом відбулося храмове свято у Великих Лазах біля Ужгорода. Село розташоване в лісистій місцевості, ми любили ходити туди, там було приємно і затишно. При тій нагоді ми мали умовлену зустріч у лісі й обговорювали з парубками навколишніх сіл, яких було до сорока чоловік, що будемо робити під час з’їзду москофілів: у неділю вранці, ще до початку з’їзду, зійдемося на корзо в місті й будемо прогулюватись, почепивши синьо-жовті стрічки на грудях. Звідтіля підемо всі разом на футбольну площу УТК, звідки має вирушати похід делегатів з’їзду.

Ще до початку з’їзду нам потрібно буде розгорнути агітацію по селах проти участі людей на з’їзді. Треба буде також відмовити хлопців від участі у параді.

Ми обговорили ці питання в лісі й розійшлися.

Десь годиною пізніше коло церкви приступив до мене знайомий жандарм і каже:

– Ви мали в лісі таємні збори, а як добре знаєте, всякі таємні збори є заборонені.

А я йому відповідаю:

– Якщо ви твердите, що я мав таємні збори, то повинні знати, що ми на них говорили. Ми йшли гуртом на це храмове свято, на одпуст, по дорозі зустріли знайомих молодих людей з інших сіл, завелася між нами розмова, тож ми трохи вкупі й постояли. Збори мусить хтось скликувати, а випадкова зустріч і розмова – це ще не збори.

Жандарм знов до мене:

– Ви агітували проти з’їзду в Ужгороді.

– Я не агітував, – кажу йому, – нікого, а тільки говорив, відповідав на запитання, а якщо ви і тепер запитаєте про мою думку про цей з’їзд, то я і вам скажу.

– Ми дуже добре знаємо вашу думку і нам не потрібно про неї запитувати, – намагався присікти мене жандарм.

– Тим краще для вас і для мене, – не здавався ані я.

Так ми закінчили цю розмову. Однак у мою справу в жандармерії записали замітку про таємні збори в лісі, очевидно з означенням «іредента».

У день з’їзду ми роздали метрів двадцять синьо-жовтої стрічки нашим прихильникам. Одну із стрічок я пристібнув на груди Стефанові Дудинському, професорові учительської семінарії. З цієї семінарії прийшло до нашого гурту, може, двадцять юнаків на чолі з Миколою Вайдою. Зібралося нас досить-таки багато. І центр Ужгорода виглядав, ніби це був з’їзд «Просвіти». Походивши демонстративно по місті, ми попрямували спільно на футбольну площу – поглянути, що там діється.

З кіньми учасників з’їзду було там мало. Всього четверо з них сиділи верхи. Окружний начальник д-р Бескид звернувся із запитанням до дравецького старости Коника:

– Пане старосто ви обіцяли, що з Дравців будуть коні, а де ж вони?

Староста схвильовано відповів:

– Шандор переаґітував усіх, і коні пішли пастися.

Ми на площі трималися вкупі, при чому хлопці далі агітували.

Не маючи коней із сіл, москофіли дістали їх із армії.

Наші активісти довідалися, що в одному із сусідніх будинків є «рубашки», в які перевдягають вояків, бо не мають своїх людей.

Ми дісталися і туди, та стали агітувати проти:

– Чи тобі не ганьба одягатися в цю «рубашку»? Чи, може, ти москаль?

Такими та подібними словами ми впливали на вояків. Москофіли лютували, бо початок з’їзду вже значно запізнився. Очевидно, їх сподівання, їх плани не здійснювалися.

Учень учительської семінарії Чейпеш відірвався від нашої групи і його одразу спіймала поліція та повела в напрямі до найближчих будинків. Я це помітив і вирушив за ними з розрахунком, що коли б поліцаї наважилися хлопця бити, то я був би свідком. У тім випадку я теж допустився помилки, що відійшов від гурту сам, а не з кількома особами. І як я тільки трохи відокремився, до мене підійшли два поліцаї і гаркнули:

– Ви арештовані! Не втікайте, бо ми все-одно зловимо вас і буде гірше. Ходіть з нами!

Поки ми трималися в купі, поліція не наважувалася чіпати нас і мала рацію, бо це, безсумнівно, мало б для неї неприємні наслідки.

І при моїм арешті поліція теж не наважилася вести мене перед собою, бо хтось із нашої групи міг би це помітити, то й було б погано. Тому один поліцай ішов на досить великій відстані попереду, а другий тим часом на такій же віддалі позаду мене. Так провадили мене в напрямі до міста. Мої друзі про мій арешт довідалися аж тоді, коли мене вже відвели.

По дорозі в поліцію я зустрів на мості д-ра Миколу Лацанича, якому дав знак, що мене арештовано і вказав па обох поліцаїв. Він одразу повідомив про це д-ра Михайла Бращайка, адвоката, який послав до поліційної дирекції свого асистента, теж юриста. Поліцаї йому сказали, що після з’їзду мене негайно випустять із тюрми.

Бращайко Михайло
Бращайко Михайло

Сидячи в камері поліцейської тюрми, до мене підійшов знайомий поліцай, житель села Доманинці, що поблизу Ужгорода, і співчутливо запитав:

– А ви що тут робите?

– Запросили мене в гості, але щось їсти не дають, – відповідаю в тон.

Загримали мене в поліції до пів на п’яту, а потім без усього пустили на волю, однак з’їзду я все-таки не бачив. А більше таких з’їздів москофіли в Ужгороді не робили, бо не мали майже жодної підтримки серед широкої громадськості. Агітаційна діяльність та культурницька праця наших просвітян приносила свої плоди.

З поліції я попрямував додому, але дуже мені кортіло повернутися назад в Ужгород, та мама почала мене відмовляти і благати, аби я не йшов:

– Не йди, сину, – каже мені, – не йди. Маю якесь погане передчуття, боюся за тебе.

Я послухав маму і не пішов, та добре зробив.

Вранці я прийшов на роботу і чую, як працівники банку між собою гудуть, що Тацинець стріляв у о. Сабова. Та й преса уже принесла повідомлення.

Виходило, що Тацинець вистрелив лише в напрямі Сабова, але високо, і сам стрілець був досить далеко. А з револьвера не так легко потрапити в ціль (у тому випадку – в людину, що рухається), та й атентатник знаходився у стані нервового збудження. Він мусив би бути надто близько до своєї жертви.

Позачергові випуски газет «Уй Кезлень» та «Подкарпатске гласи» і всі українопенависницькі бульварні видання напали в першу чергу на о. Волошина, директора семінарії, де Тацинець учився, що виховує терористів. Нападали одночасно і на всіх українців.

Ситуація була вкрай напружена, неприємна. І все це сталося із-за одного непродуманого пострілу, з-за молодечої нерозсудливості.

Я припускав думку, що в цю брудну аферу яким-небудь способом певні сили будуть намагатися втягнути і мене. Касир нашого банку Бачинський, який мав когось із рідних на високій посаді в ужгородській поліції, пошепки порадив мені:

– Ви тепер не показуйтесь в місті, поки гарячка не мине.

Я так і зробив. Новаківська і Тацинець були арештовані.

Наступного дня у банку появились два детективи, запросили мене в окреме приміщення і там допитували. Їх цікавив особливо мій зв’язок із Тацинцем. Я їм відповів, що ми тут, в банку, допомагали йому як учневі, що він приходив у банк по гроші, і я з ним тільки тоді зустрічався, як передавав йому ці гроші. Працівники банку, яких теж допитували, мої слова повністю підтвердили. Про Новаківську мене запитали аж наприкінці допиту і я здогадався, що поліція нічого не знає про мою розмову з нею. І я заперечив, що знаю її.

Для мене було дуже важливо, що я не повернувся з дому назад до Ужгорода. У Газеті «Уй Кезлень» появилася коротка замітка:

«Якщо б поліція притиснула Шандора до стіни, то могла б від нього багато чого довідатись».

Не знаю, чи це був лише принагідний випадок, чи редактор Гавані про щось здогадувався.

Він мав добрий провокаційний нюх. Та мене більше про атентат не питали. Нікому я про свої розмови з пані Новаківською не говорив, але вже тут, в Америці, мій друг Микола Вайда сказав мені:

– Я знаю, що тобі пропонували виконати замах на о. Сабова.

Я йому відповів:

– Це правда. А звідки ти про це знаєш?

Прямої відповіді він мені не дав, а тільки додав, що як повернеться з лічниці додому, то про все поговоримо. Натякнув ще мені про одну дуже важливу справу, однак не сказав ні слова більше, мовляв, пізніше буде нагода. Та я таки від нього вже не дізнався нічого, бо він у короткому часі нагло помер.

Навіть у відступі довгого часу я повністю переконаний, що замах був шкідливою справою. Найбільше через це дісталося о. Волошину, який був такої ж думки про це, як і я.

Мені було б дуже цікаво знати, хто у проводі ОУН дав наказ здійснити замах та хто і чому вибрав якраз мене. Дотепер я ніде не зустрічав ані найменшої згадки про цей замах, який пішов у забуття. А це недобре, бо раз він стався, то треба його переоцінити. Мені здається, що ті, що його організували, пізніше самі побачили, що це було зайве і брудне діло, цілком недоцільне, і тому завзято мовчать.

Не мали і не мають дотепер відваги одверто признатися до свого рішення, але все-таки мали відвагу посилати людей на таке діло.

Таких у пас кличуть громадськими боягузами чи, навіть, можливими провокаторами.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *