Евакуація Карпатської України

Володимир Бірчак: евакуація Карпатської України

Частина українців виїхала враз з чеським військом і чеськими урядовцями через Тячево до Румунії, в день приходу мадярського війська. Цих було коло 300 душ, між ними був і пан прем’єр.

Ця частина подорожувала майже місяць, заки добилася до Словаччини, Німеччини й до Протекторату Чехії й Моравії.
Із Сваляви вийшло 156 учнів і 6 професорів, ішли пішки до Перечина й від Перечина до Снини, а звідти потягом до Кам’яниці, автами до Пряшева і знов залізницею до Братислави.

Частина виїхала разом з чеським урядництвом залізницею на Сянки або Лавочне, чи Ясіня до Галичини, а відси через Львів, Краків, Богумін до Чех. Найбільша частина української еміграції таки не могла виїхати.

Нова влада зачала арешти. Українців ув’язнювали мадяри найбільш за приналежність до Січі або до Української Національної Ради, або за те, що вони загалом українці. Чехи склали по приході мадярів Евакуаційну комісію при німецькому консуляті в Хусті, й ми заснували Українську евакуаційну комісію при німецькому консуляті, а член Української евакуаційної комісії, радник Володимир Устиянович, іменований теж повновласником німецького консулату, переговорював з мадярською військовою командою в ділі заарештованих і за що можна арештувати?

Евакуація Карпатської України
Евакуація Карпатської України

Разом із генералом Новаковічем в Ужгороді договорився, що Січ була легальна організація Карпатської України, отже, за саму приналежність до Січі нікого не повинно мадярське військо ув’язнювати ані тримати у в’язниці, хіба що зловили кого із зброєю в руках. Hа основі цих установлених норм звільнила мадярська жандармерія частину українців із тюрми, але… ув’язнила нових…

Мадяри стали на тому, що країну треба вичистити від «українськочеського сміття»… І вже на другий чи третій день по зайнятті краю звільнила Мадярська Народна Рада в Хусті всіх суддів українців і чехів із служби. Дня 24 березня видав знов Шкільний Отділ Гражданского Правленія Карпатской Руси обіжник, в якому сказано, що не можуть бути прийняті до служби в шкільництві українські емігранти, що прийшли сюди по 28. X. 1918 року, ані їх потомки. Прийняті можуть бути тільки русскі, які боролися проти комуністів. Рівночасно видано обіжник, яким влада дозволяла в школі говорити тільки помадярськи або «карпаторусски», а виразно забороняла директорам і вчителям говорити в часі науки або з дітьми та їх батьками поукраїнськи або чеськи. Із служби усунули не тільки всіх українцівемігрантів, але й місцевих українців, які були національно свідомі й брали участь в українському національному житті. Із служби звільнили теж і тих місцевих русских, які в часі Карпатської України працювали з українцями та які були склали заяви — тоді такі часті! — що вони прозріли й вже стають українцями.

Усіх тих, які дістали були чехословацьке громадянство й були приналежні до одної з громад на території Карпатської України, уважали мадярські військові власті за чужинців, за громадян чехословацьких і викидали нас.

Ми урядували в Евакуаційній комісії серед дуже тяжких обставин: раз, що до нас приходили різні мадярські провокатори, які нам пропонували для прикладу, що вони можуть переховати нам 200 січовиків, які укриваються, хай тільки подамо, де вони скриваються. То знов уже першого дня вивели з нашого бюро генерала В. Петрова і ув’язнили. Ми зладили перший транспорт, як перед самим від’їздом поарештувала мадярська влада частину тих, що мали від’їхати. Це повторювалося опісля при кожному транспорті.

До нашого бюро прибігали жінки з плачем, криком, що їх чоловіків ув’язнено, причому падали на мадярів відповідні вислови, в бюро були мадярські шпигуни, й ми мусили кричати на цих жінок, що ми тільки евакуаційне бюро, не займаємося політикою й — випрошували з бюра розжалібнених жінок і провокаторів з ними. Одної суботи ув’язнили й мене. Найбільша моя провина була — і провина нас Bcix — що я українець. Але в мене знайшли ще й другу.

Мадярська поліція й жандармерія дістала з Будапешту інструкції про український національний рух і про наші змагання відбудови Української держави. Коли такі інструкції прочитав мало інтелігентний поліційний агент, що досі не мав поняття про життя й змагання українців, то в його голові повстав опісля хаос, а коли до того хаосу ще долучилася монгольська злоба й злість, то нам всім доводилося таки добре терпіти. Мене спитався такий мадярський знавець від українських справ:

— Котрі були найславніші українські генерали?

Я вичислив кілька імен, а він до мене закричав:

— Найславнішим українським генералом був Коновальський, а ви вдаєте, що цього не знаєте. О, перед нами ви нічого не скриєте! Думаєте, що ми не знаємо, де є Київ, Харків, Одеса!

Я замітив, що жодного українського генерала Коновальського не було, він, мабуть, на думці має полковника Коновальця.

— Жаден Коновалець, а генерал Коновальський! Ми це ліпше знаємо, і ви не думайте, що вам вдасться нас обдурити. Хто вбив генерала Коновальського?

— Цього ніхто не знає.

— Ніхто не знає? А ми це знаємо! Нас ви не обманете. Це ви там були, це ви його вбили!

— Я? Але ж це до сьогодні не вияснено, хто вбив полковника Коновальця в Ротердамі. А я як живу, не був ще в Ротердамі.

— Ми це ліпше знаємо, і ви нас не обдурите! — і я вже сидів замкнений у малій вузонькій келії хустського суду. (В одній з келій сиділа вже моя донька другий тиждень.) І напевно, що був би я опинився в концентраційному таборі, та моє щастя було, що я був головою Української евакуаційної комісії і на інтервенцію радника Устияновича в імені німецького консуляту мене перевезли ще того самого дня на переслух до табору в Кривій, але тут і не переслухували, а випустили вночі домів.

Ростислава Бірчак - донька Володимира Бірчака
Ростислава Бірчак – донька Володимира Бірчака

Про вбивство генерала Коновальського мене вже ніхто не питався. По приході мадярів з’явилися в місті великі афіші, які заповідали надання «Карпатской Руси» автономії. Декларацію підписав полковник Ботке і голова Русской Hародной Ради — др Юлій Марина, професор теології в Ужгороді. Вони обидва проголошували, що братній мадярський нарід прийшов визволити братній руський нарід (в мадярському тексті було: рутгенне орос) з чеськоукраїнського ярма, а далі було, що Карпатська Русь дістане тепер автономію. Я живо пригадав собі великі афіші з 1919 року на мурах домів Карпатської України, підписані французьким генералом Еноком, які теж заповідали, що ця країна дістане від ЧСР автономію. Тоді було бодай подано, на яких областях управи і в якому обсягу буде надана автономія, нині про це афіші мовчали. Характеристичне було й те, що декларацію підписував др. Марина, а не ті, що за весь час існування ЧСР боролися за автономію та за негайне скликання сойму, цебто др С. Фенцик і А. Бродій. Ми догадувалися, що ці два за ЧСР забагацько обіцяли населенню, чого Мадярщина й не думала сповняти, прикладом, щоб урядовці були виключно місцеві русини й т. п., і тому вони тeпep щезали.

Про яку автономію думали мадяри, виразно вказувало їх викидання з урядів вже не тільки бувших українських емігрантів, але і всіх місцевих українців, які брали участь в публічному житті. У Хусті в гімназії звільнили всіх професорів українцівемігрантів і чехів, а теж і місцевих українців, і в гімназії не було кому вчити.

Біду побачили місцеві кацапи, які досі поборювали українців, й тепер вони кинулися з просьбами до мадярських властей, щоб і українських емігрантів влада затримала в службі. У Будапешті побивалися за цією справою др. Бращайко Юлій і др. Долинай, але не на це займали мадяри цю країну, щоб лишати шкільництво в українських чи «русских» руках, вони мали й багацько своїх учителів та професорів без заняття. Урядові мадярські часописи з Будапешту писали, що країна дістане автономію, але вперед треба усунути всіх учителів і професорів, яких настановили чехи і які виховали молодь у ворожому до Мадярщини дусі. На їx місце треба спровадити учителів і професорів виключно мадярів, які й не знають мови місцевого населення, вони то навчаться від молоді мови місцевого населення, але й молодь навчиться від них державної мови. Так зачиналася автономія.

У Білках ув’язнено всіх професорів українців враз з директором Корнилом Заклинським. Із Севлюша з учительcької семинарії та з гімназії в Рахові і у Великому Бичкові — майже всі професори виемігрували, в одній Сваляві професорський збір був у більшості мадярсько-кацапський і лишився. Знов професорський збір гімназії в Перечині був у відносно щасливому положенні, там був людяний комендант, і професори виїхали, не бачивши арештів…

Гімназії перемінено на мадярські з «карпаторускими» паралельками. Дітей емігрантів викинули. Але і в цих паралельках заведено деякі предмети помадярськи, шкільну оплату піднесено на 200 пенгів у рік, суму, якої робітник чи селянин не в силі заплатити, і тим самим селянським дітям замкнено вступ до школи. Програма мадярської влади була коротка, але ясна: простаків не пустити в школу. Тут треба для зрозуміння додати, що Мадярщина — це країна графів, магнатів та власників великих земельних посілостей; нарід бідний, без землі. Аристократизм мадярської панівної верстви перейшов і на місцеву інтелігенцію, і я спостерігав часто серед місцевих професорів-українців і в часі існування ЧСР велику нехіть до селянських дітей у школі. Часто доводилося мені чути серед них домагання, щоб був наведений нумерус клявзус для селянських дітей, щоб діти простаків не приходили до школи та «нашим» дітям не забирали місць.

Внаслідок такого світогляду професори легко класифікували всяких туманів, оскільки вони походили з інтелігентних домів, а на селянських дітях часто поповнювали злочин. Але за демократичної ЧСР не могла місцева українська інтелігенція ввести своїх аристократичних ідей у життя, тепер примітила радо шкільну політику мадярської влади.

Редуковано теж народне шкільництво, задумано вернути до передвоєнного часу, щоб самі села утримували народне церковне шкільництво під доглядом духовенства, яке, як відомо, було змадярщене і частину якого й двадцять літ життя в ЧСР не відмадярщило. У народних школах завели три години науки мадярської мови день у день. Загалом серед мадярів викликало велике здивування, що ЧСР наплодила так багато народних, горожанських та середніх шкіл…

Одного дня оголошено великими афішами, щоб усі школи й… приватні люди принесли до магістрату всі українські книжки — їх мали спалити. Український поет Зореслав, у довгій монашій рясі, прочитав цю оголоску, не втерпів, підскочив і зірвав її, щоб інші не читали. І на пам’ятку ганьби.

Зореслав. Моя Карпатська Україно

У часі Великодня в Хусті мало радости: тут сина взяли до тюрми, там донька сидить чи брат, чи хоч чужий, та свій. Там вбили брата, сина, чоловіка. Увечері виходимо у місто, ідемо бічними вуличками, попід канал, попри недавнє міністерство культу, шкіл і народної освіти. Дивлюся у вікна, де ще недавно ми всі урядували — сьогодні сидять там інтерновані українці, а на актах спить мадярський вояк, що їх із крісом стереже. Саме коли переходимо попри міністерство, виводять з нього ув’язнених, та ще як виводять! В генерала Петрова на руці грубий ланц, який вживають на худобу, тим ланцом прикований до другого, їх вивели парами й повели в напрямку до міста. А ми за ними: хочемо знати, куди їх повели.

На розі юрба святочної публіки. Ведуть закованих, хтось зпосеред публіки зачав викрикувати помадярськи проти українців. До нього підійшла якась міщанка і з розгону вдарила в лице. І раз, і два.

Дня 30 квітня 1939 виїхали ми з Хуста. По шести тижнях життя під мадярами. Співробітники Української евакуаційної комісії, радник Володимир Устиянович, радник Іван Комаринський і нотар Білик Ілько виїхали вже скоріш, тепер виїздили ми, останні з тієї комісії: др Малик Євген, директор Андрій Алиськевич і я.

Сонце заходило, коли ми востаннє дивилися на недавню столицю Карпатської України. Настрій виселених українців, які їхали разом з нами, був різний. Ми всі їхали на нову еміграцію, в невідоме.

Вид на Хуст
Вид на Хуст

Дехто був зажурений майбутністю, тому оповів я про те, як я вже сьомий раз банкротував із панами, яким служив. Шість разів я дав собі раду своєю головою, отже, вірю, що й тепер, за сьомим разом, не пропаду, а випливу. Це заспокоювало декого, й він сам зачинав вірити в свої сили.

— А що буде з Карпатською Україною?

Мені пригадувалося слово, сказане при відкритті сойму… Хай цей ворог знає, що ми вже не ті самі, що були колись, перед війною. Ми сталися свідомі українці, і ми скуштували великого Божого дару — волі…

Ворог може своїми скорострілами й гарматами зайняти наші землі — та наших душ він не займе. Ми сталися українцями, й ними вже лишимося!

…Правда, українцям за Карпатами і всім нам, українцям, доведеться пережити ще не одну тяжку хвилину, але хінці вироблювали колись найліпші бритви з уживаних кінських підків, бо ці, биті до каміння, — твердли.

Наш потяг мчався. Декого віз він на першу еміграцію, декого на другу, декого на третю, а декого вже на четверту, п’яту — в безперервній боротьбі за право українського народу на самостійне державне жит

Джерело: Володимир Бірчак. Карпатська Україна. Сопмини і переживання

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *