Настав мій робочий день. Сиджу за столиком у своєму бюрі у Будинку Уряду Карпатської України в Хусті. Кілька днів після того, як віддали Мукачів, Ужгород і Берегів мадярам. Після так званого Віденського арбітражу, що відбувся 2-го листопада 1938-го року. Вже раніше я призначив працю своїм співробітникам.

Але сьогодення, як всі інші дні, принесло багато новин, з якими треба було познайомитися.

У трьох кімнатах мого бюра уривчато вистукують машини, монотонно б’є сторінку за сторінкою циклостиль. Перекладачі перекладають найновіші відомості, що мають відійти у світ для іноземних кореспондентів.

В цю канцелярську атмосферу ввійшов Степан Вайда¹, тоді поручник, шеф таємних справ при Уряді. Він, звичайно, комунікувався зі мною телефоном, але цього разу несподівано зайшов особисто. Його Бюро секретних справ було на тому ж самому поверсі, навпроти мого Бюра пропаганди. Я відклав папери й психологічно приготовлявся прийняти гостя, бо здогадувався, що він має важливіші справи, аніж звичайно.

Вайда присунув ближче до столу свого стільця і почав оповідати. В його віданні є група людей, запідозрених у саботажах. В околиці, де їх поодинці схоплено, був знищений млин, місток на потоці та згоріла хата сільського старости-війта. Проведене докладне слідство виявило, що вони не мають ніяких документів, подають себе за місцевих жителів.

Тутешні люди розпізнавали тільки по зросту і шапках декого із зловлених. Але цього було замало, щоб видати засуд. Степан Вайда попросив мене прийти на остаточне переслухання, бо, на його думку, я краще визнаюся в людях з Галицької України. Згідно з його здогадом, вони повинні походити звідти. Хоч я був дуже зайнятий як редактор “Урядового Вістника” Карпато-Української Держави, то все-таки ця справа мене зацікавила. Я подався з Вайдою до політичного будинку.

В підвалі сиділи поодинці на долівці кількох молодих людей, вдягнених досить дивовижно. В одного з них камізелька була обернута внутрішнім підшиттям наверх, піджак лежав під ногами. В усіх були добре пом’яті шапки, які лежали біля них. Майже всі шестеро мали темнокаштанове волосся, що незугарними пасмами спадало на шию, зачіски побурхані, лиця непоголені. Всі були до безтями застрашені, хоч їх ніхто не бив і не знущався над ними. В одного тільки був роздертий надвоє піджак,— він хотів втекти, але січовик йому в цьому перешкодив, а потерпів піджак. Всі вони були блідні, виснажені, залякані. У кожного з них визирали злі, дикі очі, вовчої подоби.

Я просив приводити їх мені по одному до кімнати на горі. Першого ввели того, що мав роздертий піджак. Його підозрівали, що був провідником. До того часу, як виказувало слідство, ніхто з них до терористичних актів не признавався, а всі вони, в унісон, твердили, що не визнають жодних провин. Жителька сусіднього села свідчила про цього першого, що він мав вузлик чи наплечник і вкинув його у воду. А це було близько знищеного мосту. От і завдання переді мною – розкрити таємницю.

В той час я зачитувався підпільною літературою з Македонії, Ірландії, особливо ж польської підпільної організації, що ввійшла до історії під назвою “Псовяци”. Мені здавалося тоді, що ця література, як також мої особисті стосунки з поліцією та перебування у в’язниці, дадуть мені можливість устійнити дію саботажників та знайти правду, без уваги на те, хоч які хитрі оправдання підозрювані будуть висовувати.

Члени Карпатської Січі в строю. Другий зліва Олександр Блестів («Гайдамака»). Лютий-перша половина березня 1939 р. Хуст

Члени Карпатської Січі в строю. Другий зліва Олександр Блестів («Гайдамака»). Лютий-перша половина березня 1939 р., Хуст

Початкова розмова, яку я провів, не дала ніякого висліду. Та й я випитував тільки біографію підозрюваного і порівнював з протоколом. Тим часом я використав один факт до справжнього наступу. Околиці, на які він і його спільники покликалися, мені були дуже добре знайомі. Траса, на якій вони діяли, – це моя траса, я їздив нею майже кожного літа. Все, отже, узгоджувалося. Саботажник ставав упевненішим, що йому не грозить небезпека, що йому пощастить виховзнутися, і почав гостро реагувати: як то так, що мирного обивателя турбують! Вже цим сами терміном “обиватель” і галицьким лексиконом він показав, що не був закарпатець; в цьому вже був переконаний і сам Вайда. Він запевняв мене, що був приготовлений до оборони збоку саботажників, але дуже слабо, не продумав усіх можливих деталів. Тоді я приступив до підозрюваного і звелів проказати “Отче наш”.

Цього він ніяк не сподівався. Було яскраво видно, що він зрушився з місця, а його рамена затремтіли. Уста посиніли, весь поблід, заломився й затратив зовсім самовладання. За хвилину, вже скрушений, почав відмовляти “Отче наш” по-старослов’янському. В кількох місцях вклав чисто польські терміни. Замість “отця – ойця”, замість “днесь – дзісяй” і ще деякі. Та й коли мова зайшла про місцевість Порошково, саботажник раз промовив “Порошкуф”.

До цього прислухалися: січовик, що стояв поряд із саботажником, Вайда, опертий коло дверей, і секретарка Вайди, яка стенографувала розмову. Підсудний, заплутавшися, не знав, як вийти з ситуації. Почав сам себе оправдовувати, хоч я йому не давав ніяких питань. Він говорив, що його батьки не вчили “Отче наш” по-старослов’янському, а були латинниками. І сам себе чим далі глибше й глибше звинувачував. Латинників у Карпатській Україні по селах не було, тим більше в околицях Перечина й Порошкова, на які всі вони покликалися. Це нісенітниця.

Група карпатських січовиків, у центрі – командант Карпатської Січі Дмитро Климпуш, 1938 р.

Такі ж самі переслухання я провів з іншими саботажниками. Всіх їх мучила мерзенна дійсність і нуртувала в них шалена пристрасть до життя, хоч вони анітрохи один до одного не були схожі; в людині часто переплітаються найсуперечніші властивості, – сильні, вольові й кволі. Так і тут проявлялися ці характерні прикмети людських химер.

Виявилося, що всі вони з Галичини, з Дрогобицького повіту, знали українську мову, але не таку, якою говорило населення околиць, в яких вони діяли, плюндруючи надовкола. Їх завербували на підривну, деструктивну роботу. Багато поляків, що проживали в Галичині, знали українську мову. Були навіть такі, що учащали до українських шкіл.

Головний провідник цієї банди найбільше заплутався за всіх інших, бо ж саме на нього була звернена особлива увага. Декілька разів зміняв своє прізвище, місце народження і перебування, як теж свою професію. Розгублений, заломлював руки.

Вайда в той час не втручався до ходу подій, які розвивалися досить драматично. Слухав сагу свого підсудного, якому загрозив польовим судом і розстрілом. Сидів закам’яніло в кріслі, віддавши ініціятиву в мої руки. Врешті, коли я закінчив, настала непередбачена, страшна хвилина, якої ані я, ані хто інший не сподівалися. Провідник підпільної польської саботажної групи приступив до Вайди і впав на коліна. Почав конвульсійно цілувати його чоботи. При тому признавався до саботажництва. Він перед тим сидів у в’язниці разом з товаришами. Відбував кару за крадіжі. Його там і завербовано.

Позбавлений всяких етичних і моральних засад, опанований звироднінням, що проявлялося в грабунках чужого майна, він легко переключився на руйнування українського громадського добра, в заміну за звільнення із в’язниці. Вони, як оповідав далі, перейшли кордон у Карпатах і нищили все, що тільки вважали важливим для комунікації. Після того, мали директиви дістатися до Мукачева, де був терористичний центр, що виник після Віденського арбітражу. В Мукачеві, як ствердив ватажок саботажників, діяла польсько-мадярська централя під гаслом “Кошут”, яка проводила терористичні акції в Карпатській Україні. Його тремтячі уста висловили таке: “Я завдав вам багато клопоту, горя жителям вашої країни, прошу прощення”.

Дальше почав знову переповідати деталі переходу через кордон та про подробиці підпалів і вломів. Ним завихрили неспокійні думки. Страх перед смертю зраджував бажання жити за всяку ціну. Це було сильнішим за мораль, за обіцянки, за гроші, за все інше.

Після того я попрощався з поручником Вайдою. Впливати на його рішення я не хотів. Відійшов до своєї невідкладної праці, збагачений ще одною історичною подією, яка стверджувала наглядно, що Польща в 1938-39 рр. надсилала своїх агентів, шпигунів та саботажників у часи будови Карпато-Української Держави, які разом із закинутими в ті краї мадярськими диверсантами, а також домашніми саботажниками-мадярами і русофілами підтинали молоде державне життя Карпатської України.

Примітка: Степан Вайда, поручник чеського війська, займав пост при Уряді Карпатської України в 1938-39 рр. Під час окупації Карпатської України мадярами дістався на схід. Зголосився до Армії генерала Людвика Свободи і як командир відділу танків “доказав чудеса хоробрости”, – прямував з армією на рідні землі. Загинув у поході, не дійшовши до рідних земель. За заслуги отримав орден Леніна, Золоту Зірку та звання Героя Радянського Союзу.

Джерело:
Моя Карпатська Україна : синхронізація неповторних подій : спогади, статті, нариси / М. Бажанський ; упор. Б. Бойчук. – Київ; Нью-Йорк: Світовид, 1995. – 108 c.

Примітка від редакції 1939.in.ua: насправді автор, Михайло Бажанський, у примітці припустився ненавмисно характерної для мемуарної літератури помилки – ідентифікував як одну особу оборонця Карпатської України Степана Вайду та закарпатського українця, чехословацького танкіста, Героя Радянського Союзу та Чехословаччини Степана Вайду. Перший вже на початку 1930-х навчався у вчительській семінарії в Мукачеві, був активним членом Пласту та Просвіти, вчителював, долучився за деякими даними до ОУН. Під час Карпатської України у ранзі надпоручника (старшого лейтенанта) опікувався питаннями державної безпеки при уряді А. Волошина. Про нього згадують у своїх спогадах, зокрема В. Шандор та Л. Гірняк. На жаль, про його подальшу долю після березня 1939 року нічого не відомо, вочевидь він став жертвою терору угорських окупантів. А ось другий С. Вайда народився лише у 1922 році, тобто на часи Карпатської України йому було лише 16-17 років. Як і багато інших молодих закарпатців, повіривши комуністичній пропаганді, спробував шукати кращої долі в СРСР. Був засуджений за «нелегальний перетин кордону». Від смерті в концтаборі його врятувало зголошення до чехословацьких військових частин, формованих у СРСР під командуванням Л. Свободи.