Пан Авґустин Волошин, которого статтю тут поміщаєме, є одним із найстарших а найчільніших політичних робітників на Підкарп. Руси. У свого народа є облюблений і поважаний, бо є готовим до жертв, провідником в найтяжчих часах народної неволі.

Сьогодні є п. А. Волошин разом із п. Мих. Бращайком вождем єдної із найчільніших руських партій — «Руської хліборобської партії». В тих то днях приїхав він до Праги, оби з іншими політичними провідниками лояльних партій Підкарп. Руси переговорював із правительственними діятелями о будучой правительственной більшости в тім краю.

Стаття його є відповіддю Д-ру Крамаржеви на недільну статтю в «Narodn?ch Listech», і чсл. публичність прийме тоту направку з вдячністю, бо є не тілько перенята любовією до свого великого народу, але і односительно державної чеськословенської думки, котру п. А. Волошин правильно розуміє. Бажаєме лем, оби тот чесний робітник дальше успішно ширив свої погляди на потребу тісної і лояльної сполупраці підкарпатських Русинів із народом чеськословенським в границях держави тому, що лем так можеме паралізовати руйнуюче стремління спільних ворогів.

Не похибуєме, що наша державна політика, як буде позбавлена недовір’я і неістоти, розвине найбільше усилля в напрямі культурного, господарського і політичного піднесення наших русинів, а таким способом сповнить надії народу, которий долучився до нас добровільно.

Рішення Найвищої Ради Амбасадорів о признанню Восточної Галичини — Польщі заставило декотрі чеські новинки знову написати за Підкарп. Русь. Ті статті проявляють думку декотрих чеських діятелів односительно Підкарп. Руси ко Ческословенську, яко цілої держави. Не думаю тут згадувати о «побіді» поляків, котрі одважилися до своєй отчизни таку значительно культурну часть русинів приключити против їх волі.

Будучність укаже, що польська побіда не продовжительна і йде против інтересів міжнародного миру. Хочу застановитися над висновками, котрі зробили отдільні діятелі республіки в справі рішення Найвисшої Ради. Виводи тоті мають одношеніє до політики на Підкарп. Руси. Особенно треба однестися со вниманієм на погляди д-ра Крамаржа, котрі були напечатані в недільних «Народних Листах» і на статтю д-ра Борського в «Народній Політиці» від 17-того місяця. Д-р Крамарж остає вірним своєї ідеології, заперечує існування українського народу, а в Підкарп. Руси желає «не насаджовати українства і не переслідовати православія» для того, щоби «росіяни були вдячні нам, що ми так ся постарали за їх людей…» Д-р. Борський має радість із успіху польської політики, бо він думає, що ліпше єсли Підкарп. Русь не буде ніколи граничити із Росією, «бо кто їй пак заборонить взяти од нас Підкарпатську Русь, покликану туди котроюсь із русофільських партій»?

Обі становиська, основані на неправильнім погляді (у Борського головно недодуманим поглядом є то, що Підкарп. Русь може граничитися етноґрафічно і политично лем із Росією, а не з Україною, политичні цілі, котрої сильно різняться від Росії), можна характеризовати словами: страх за Підкарп. Русь.

Д-р. Крамарж хоче від страху русифіковати русинів. Д-р Борський хвалить судьбу, що между нас і Україну поставила Польщу.

Направду тяжко розумієме, що д-р. Крамарж, котрий собі так багато заслужив за самостійність свого народу, позволяє собі так легковажно не узнавати подібні домагання русинів.

Цілих 300 років чехи завойовували свою свободу, свою народну культуру, а тим зискали собі подив і пошану цілого культурного світу. Але коли частина малоруського народу добровільно присоєдинилася до свободного чеського народу і просить у нього братської помочі, то провідник народних демократів виступає проти найпримітивнішого народного права русинів лем для того, аби Росія колись була вдячна «Крамаржовим Чехам».

Д-р. Крамарж не довиджує, що може повстати лем демократична Росія, котра не може требовати русифікацію русинів і не одважиться сягати на права їх вільного язика і віроісповідання, як то ділала царська Росія, котра мала в 1849 році повну возможность забезпечити ліпшу будучність галицьким і підкарпатським русинам в часі мадярського повстання, а охоронила Габсбурґів — але свій слов’янський обов’язок царська Росія не сповнила! Д-р. Крамарж завидує, що в часах царського правительства в Росії стала би ся проблема чехословенської державної самостоятельности дуже проблематичною, оскільки не ілюзорною, бо традиція царської політики супроти Відня і Будапешту не змінилася в своїх коріннях ані світовою війною.

Най буде будуча Росія яка-небудь, є певним, що не буде так остро виступовати проти засад демокрації, як то ділало царське правительство. Нова Росія єсли відродиться і культурно, не могла би похвалити чехів за тото, що вели політику проти природного характеру русинів в інтересах царської поліційної держави. Єсли візьмеме під увагу, що і большевицька Росія стоїть на становищи реліґійної свободи, що навіть переговорює із Римом о церковной унії, тоді жадання Крамаржа о підпору православія ставиться лем як чиста реакція.

Спеціально виразно мушу протестовати проти тих поглядів др. Крамаржа і «Нар. Політики», котрі подають, що Чехословенсько може задержати Підкарп. Русь лем при помочи махінацій у внутренній і заграничній політиці, а в случаю і тим, що буде піддержувати великоруську культурну іреденту. Як наочний свідок добровільного соєдинення нашого народу із Чехословенською республікою і як бувший предсідатель того собранія всіх трьох Рад Підкарп. Руси, котре прокламувало соєдинення Підкарп. Руси із Чехословенською республікою в часі, коли екзистувала так велика Україна, як і самостійна Восточна Галичина, то мушу проти поглядів д-ра Крамаржа і «Народної Політики» якнайсильніше протестовати.

Границі держави не суть опреділені лем етноґрафічними условіями, але часто в первім ділі — условіями ґеоґрафічними, а навіть можеме твердити, що постання народних держав мало свої причини в ґеоґрафічних условіях. Так нас завели до Праги, а не до Львова або Києва причини ґеоґрафічні, економічні і культурні.

Мушу показати також і на контрадикцію, котра лежить між поданням «чесної слов’янської політики» та між жаданням русифікації, між політикою культурного піднесення нашого народу та між ширенням православія. Д-р. Крамарж є дуже зле інформований, єсли думає, що наш народ жадає русифікації і православія.

В дійсності є так, що язикові і віроісповідні спори, викликані приклонниками політики п. Крамаржа, найбільше пошкодили тій політичній господарці і культурній консолідації, котру д-р. Крамарж хоче обезпечити. Тоті політичні ошибки не даються сьогодні так легко направити, і єсли є сьогоднішній політичний хаос більший о мадярську іреденту, то мусиме за то дякувати тій «чесній слов’янській політиці».

Анґлійська пословиця каже, що найліпшою і найбезпечнішою політикою є політика чесна, політика любові. Тото жадає для себе руський народ Підкарпаття: політику правди, бо як не мож о нас сказати, що ми єсьме великорусами, так не може чесний політик жадати од нас ренеґацію нашої народності. Русини жадають од чехів братню піддержку своїх культурних і економічних інтересів цілої республіки, жадають признання своїх народних прав і за тоту поміч мусить чехам бути вдячною і демократична Росія, бо в її дореволюційних границях буде грати емінентно значну ролю 40 міліоновий малоруський народ.

Українство русинів не означає і не має означати русофобство, а єсли поведе Росія супроти русинів правдиву демократичну політику, то думаю, що русини з часом і за якимись условіями можуть статися конструктивним елементом всеруської політики.

Також є анахронізмом думати ще сьогодні, що культурні і національні стремління малоруського народу суть викликані інтересами Берліна, Відня і Львова. Не німці, а тисячлітна історія відділила малоруський народ від великоруського народу, і що не могла до сьогодні природа соєдинити, що не міг зробити 250-річний абсолютизм царської Росії, то не удасться і новим «демократичним» політикам.

Єсли би д-р. Крамарж критиковав господарську політику правительства, то могли би ми ще з ним годитися, бо до сьогоднішнього дня дійсно правительство нічим не підпоровало економічні інституції, але за культурну працю не можеме бути невдячними. Так само не є правдою, що правительство переслідує «православіє», і д-р. Крамарж повинен би знати, що не греко-католики, а православні аґітатори насильно забирали наші церкви і допускалися насиль, за котрі ми не дістали до сьогодні нагородження і оборони.

З церковною унією і 300-літньою працею католицтва є у нас тісно сплетена ціла культура, і без того дістав би ся наш народ до примітивного стану життя.

П. д-р. Крамарж і його приклонники можуть бути спокійними, бо ми, котрі добровільно присоєдинилися до Чехословенської Республіки, вели’сьме і ведеме дальше дійсно «чесну і слов’янську політику», за що жадаєме лем братню підпору наших культурних і економічних стремлінь.

Джерело: ґазета «Tribuna», ч. 65