Папа Римський Іван Павло ІІ та Іван Маргітич

Людина ґрунту і віри

Кажуть – народний єпископ. Дехто пам’ятав Івана Маргітича людиною безмірної простоти і лагідності. Нехай правда, але мусимо про нього знати і щось інше, для нашого розуміння – суттєвіше.

Поруч стрічаємо декого з обраних, хто близько спостерігав єпископа, спілкувався з ним, однак за марнотою буденних переживань так до кінця і не спромігся розгледіти його дійсну велич та разючу духовну силу. Смію казати, що Маргітич для нашої землі – насправді видатна історична постать, і не тільки визначний релігійний та громадсько-культурний діяч. Він саме з тих, що спроможні були змінити світ. Аби нам краще це порозуміти, належить розмислити, звідки взялися його початки.

Іван Маргітич з’явився в світ 4 лютого 1921 року в селі Велика Чингава, що посеред Боржавської долини – на благословенних берегах нашої вкраїнської Йордані. Він належав до чудового покоління борців і страдників, народжених в десятих-двадцятих роках. З доброї порослі зросли постаті самодостатні, яким належало було прорватися найдалі, аби стати собою.

Навряд чи спромігся би хтось провидіти наперед, айбо за якийсь десяток літ до з’яви Маргітича на світ провістити той майбутній суспільний спалах, яким осяяло молодість Іванових ровесників.

Десь раніше, на початку двадцятого віку, наш край здавався суцільною руїною, спопелілою культурною пусткою, де екзистували окремішно забитий простий люд і недалеке місцеве панство. Навіть священики-пастирі, майже всуціль змадяризовані, о тій порі геть позабули потреби своїх вірників, відтак у своєму неклопітному житті щораз більше відгороджувалися од народу незримою стіною відчуження. Це не могло тривати далі, бо загрожувало всім кінцевою погибеллю або вже звичні нещастя повторялися б знов і знов. Мав місце Виклик, який потребував Відповіді. І здавалось би відкладена на безрік Відповідь вийшла з глибин народних.

Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р.
Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р.

Довірившись поклику Господа, люди спробували самотужки “відчути і знайти себе, рушивши вслід за ним”.

Першим, ще передвоєнним, провісником майбутніх перемін став рух за утвердження православної віри на Мараморощині. До пори для частини закарпатського простого люду сей вияв релігійних почуттів і бажань видався цілком щиросердним і питомо народним, аж поки не пішли мало-помалу приміряти гамівну пишноту шат від православ’я іншого, вже Московського.

Наступним відбувся незмірно потужніший рух – тривалий час приховані, а потім у швидкий спосіб вивільнені сили закарпатського українства розродилися Просвітою. Водночас відбулися велетенське зрушення та благодатні зміни у діяльності греко-католицької церкви, з’єднавши в одно Віру та Просвіту з Народом. Доба Просвіти і Віри визначила долю того покоління, задала напрям їх тернистого шляху і сенс життя багатьох. Якщо зовсім коротко – ці люди стали творцями одної з невід’ємних складових теперішньої України – України Авґустина Волошина та Івана Маргітича.

Відчути Маргітича помогло мені знаття молодих літ мого батька. Тоді ж збагнув, наскільки духовно схожими, внутрішньо близькими проявили себе люди покоління Просвіти – неофіти, освітлені мудрістю знань та віри. Майже всі вони походили з простих селянських родин, взявши зрештою за обов’язок віддати всього себе, власні таланти і сили іншим, доти непосвяченим. Саме прихід таких людей створив визначний феномен швидкого розвою національного і релігійного життя у довоєнному Закарпатті.

Ось перший умовний перетин доль Івана Маргітича і батька. Маргітич – учень народної школи в рідному селі. Тоді ж у Велику Чингаву прийшов молодий учитель Микола Медвідь. Микола – добрий друг Кришеника Михайла, разом вчилися в торговельній школі у Севлюші, а потім і в Державній торговельній академії в Мукачеві. Микола Медвідь заснував в Івановому селі товариство “Просвіта”, молодіжну організацію “Пласт”, чим здобув в учнів найвищий авторитет. До слова, пізніше Іван Маргітич, вже студент Хустської гімназії, стане редактором журналу пластунів “Скоб” (Іванове пластове ім’я “Муравель”). Отак Маргітичу, як перед тим і моєму батькові, передалися щирі національні почуття від спільних учителів. А ще Микола Медвідь працював актором аматорського театру “Нова сцена”, що його заснували брати Шерегії. Тоді, наче з вчасно кинутих зерен, вже проростала в молодому Маргітичеві національна українська самосвідомість, яка тільки міцніла у Севлюшській горожанській школі та Хустській гімназії. Його навчали Юліян Ревай, Андрій Ворон, Михайло Фущич, о. Дмитро Попович, Михайло Гупаловський, Ростислава Бірчак та інші.

Друге місце, де зійшлися їх долі – Мукачівська катівня “Ковнер” та в’язниця м. Вац. Влітку 1942 року – Івана Маргітича та Михайла Кришеника, а з ними понад сотню молодих закарпатців з українського націоналістичного підпілля, арештували, а потім кілька тижнів по-звірячому катували. Першому поставили у вину читання журналу “Наступ” та проукраїнську пропаганду, другому – зберігання зброї, газети “Чин” та підпільної літератури.

Вже ті перші жорсткі випробування показали його стійкість і духовну силу, утвердивши Іванів життєвий вибір – служіння Богу і Народу. Коли закінчив Ужгородську духовну семінарію, єпископ Теодор Ромжа 18 серпня 1946 року висвятив І.. Маргітича на священика. Зі спогадів 1998 року: “Батькові було не до душі, що я висвячуюсь неодруженим. Мамка вже тоді не жила. А сім’я була велика – семеро дітей. Я був найстаршим. Але мав свою думку і мене не вдалося переговорити. Я свідомо брався до цього стану. Смерть матері утвердила мене в моєму намірі. Я зрозумів, що дочасне життя – скороминаюче. Хотів повністю жертвуватися для служби народу, а сім’я накладала певні обмеження. Це не виглядало так, що я беру на себе якийсь страшний тягар. Я не відчуваю його і по сьогодні”.

Від 1 листопада 1946 р. Маргітич призначений служити парохом у м. Рахові. …Був четвер, 10 лютого 1949 року. Він саме вінчав молодят, коли в храм зайшли майор КҐБ та працівники райвиконкому, щоб відібрати в о. Маргітича ключі від храмового приміщення. Наступного дня наказано було явитися в “безпеку”, де дали три дні на роздуми – вчинити вибір “між антинародною релігією”, себто греко-католицькою, та православ’ям. На що о. Маргітич відказав, що готовий обрати своє хоч зараз. “Ні, тільки через три дні”, – почув у відповідь. Через три дні вислухав від того ж майора брудну порцію лайки та наказ негайно покинути Рахово.

Кримінальна справа І. Маргітича
Кримінальна справа І. Маргітича

Вернувся додому, але й там його не полишали в спокої. Щоранку навідувалися двоє каґебістів, відбирали паспорт і наказували приходити за ним пообідь у Виноградово. Там ночами вели з ним профілактичні бесіди, тільки вранці відпускали додому. Отак кілька тижнів – майже без сну, ходив туди-назад пішки. Вирішив перейти на нелегальне становище. Ховався вдома за великою скринею.

Незабаром до нього приєдналися інші духовні вигнанці – о. Іван Роман, о. Петро Орос з Білок та о. Іван Ченгері з Олешника, якими так само цікавилися “органи”. Разом мусили перебратися жити до Іванової тітки, що мала вільну кімнату. Священики продовжували таємні богослужіння – аж поки усіх не заарештували в 1951 році. Петро Орос незабаром згинув від кулі озвірілого міліціонера, іншим “гуманний” радянський суд призначив 25-річне тюремне покарання. Маргітич перебув рік у слідчому ізоляторі, а потім ще майже чотири в Омському трудово-виправному таборі.

Найтяжчим був саме перший табірний рік, коли будували цегельню. Мали “вибір” – або перелопатити за день по чотири куби мерзлої землі, або перенести 5 тис. цеглин зі складу на будівельний майданчик. Допоки жив тиран Сталін, їх рабська праця залишалася ненормованою, без вихідних і відпочинку, єдиним тутешнім законом були самодурство і забаганки тюремного начальства. Як любив казати слідчий Гальцин: “Ты здесь никто – пыль лагерная. Спрашиваешь – в чем твоя вина? Ты назови мне фамилию, имя, отчество, а я сам определю твою вину “.

Їжі – завжди мало, й така препаскудна. Звичайно виголоднілі в’язні спали у вихолоджених бараках не більше чотирьох годин. Згодом трохи полегшало, як почали працювати на цегельному заводі. Бригадиром був наш земляк Коперльос Михайло. Окремі подробиці про тодішнє табірне життя о. Маргітича нам відомі зі спогадів Михайла Михайловича (дотепер неопублікованих).
Табірний розпорядок – як і у всьому ГУЛАГу. Ще затемна виходили на роботу колоною, навкруг охоронці з вівчарками.

Якщо ступив два кроки вбік, чи ж упав знесилений – стріляли в нещасного без попередження. Мертве тіло кидали на машину, що завжди їхала позаду колони. Верталися так само, коли вже стемніє.

Поруч відбували табірний термін Іванові друзі – його кум о. Іван Роман та єпископ Олександр Хіра. Усіх звинувачено та засуджено за 54-ою політичною статтею, відтак навчені були спільно захищатися і давати відсіч ворожим посяганням так званих “битовиків”, які завжди були ладні грабувати або ж побити жорстоко політичних (особливо часто це відбувалося на пересилках). Політичні старалися триматися всюди разом, у нічну пору виставляли до чотирьох вартових.

На той час в Омськім таборі перебував єврейський радянський поет Єфим Вольф, якому О. Хіра, Сергій Герасимів та І. Маргітич по суті врятували життя. Вольф тоді перетворився вже на доходягу, напівосліплого, змореного голодом та хворобами Перші двоє входили до Вольфової п’ятірки-бригади, і вони бралися довиконувати його “норму”. Ось вірш, написаний пізніше, де вгадуються табірні спілкування Вольфа з українцями (перекладено з ідиш):

НАКАЗ МАТЕРІ

На світанні, рано-вранці,
У молочній імлі
Вирушають в бій повстанці,
Хлопці молоді.
Вирушають шляхом битим
У далеку путь,
У нестямі коні ситі
Копитами б’ють.
У Карпатах б’ють гармати,
Стеляться вогні.
Вийшла мати проводжати
Сина навесні.
“Сину, сину мій єдиний,
Долі не корись!
Ти за вільну Україну
Ворогу помстись!
Щоб не сміли ґвалтувати
Мову та нарід.
Хай пощезнуть супостати,
Як весною лід.
Хай вороже зле насіння
В нас не проросте!
Хай у вільній Україні
Щастя зацвіте!
Будь хоробрим до загину
Мужнім будь без меж:
Ти за неньку Україну
Боротьбу ведеш!
Якщо зрадиш, любий сину,
Ти забудь мене,
Бо єдиную дитину
Мати прокляне!”

Повернемося до споминів М. Коперльоса. Важкою провиною вважалося, якщо в’язні розмовлятимуть про певні політичні речі. За таке враз могли подовжити табірний термін на 5 років.

Маргітич був обережний і якщо заводив такі розмови, то тільки зі своїми найближчими друзями. Він єдиний поміж них, хто твердо був переконаний – це їх лихо довго не триватиме. А ще мовив до своїх: фальшива держава, побудована на обмані й насильстві, довго не протримається. Казав: “Хлопці, лиш молімося Богу, і все скоро зробиться для нас інакшим”.

о. Іван Маргітич
о. Іван Маргітич

І сам він багато молився. З певної пори прокидався досвіту, аби дістатися таємного місця своїх молитов. Десь там ховав маленького формату Біблію. По закінченню робочої зміни знову ставав до молитви. За тими молитвами кілька разів не вчув, як вдаряли в рейку, бо мали вже вести в’язнів до табірних бараків. Наглядачі знаходили Маргітича, безжалісно били, довго копали ногами. Потім кидали в карцер – бетонну клітину розміром півтора на півтора метра, висотою 2 метри. Там одна лиш бетонна приступка для сидіння. Так тримали його кілька днів без їжі. Хоч у ту пору Маргітич часом перевиконував виробничу норму, жодних поблажок за це не мав.

Після смерті Сталіна в таборі відчули полегшення. Замість ненормованої праці – восьмигодинна. Покращилося харчування в’язнів, навіть з’явилися постільні речі, додали другу ковдру в зимну пору. Дозволили купляти їстивне. З цим виручали раніше вільнонаймані працівники, приносили пшеницю (в зернах). З неї в цегельні таємно варилася каша та пеклися коржі.

Табірний Великдень. Зібралося в неділю близько трьохсот, усі українці. Великий коридор, шириною в два метри та сто метрів завдовжки, вщерть заповнений людьми. Взяли все, що мали з їжі, принесли пасочки, таємно випечені в робочому приміщенні. Тривала святкова молитва. Відправу служили єп. Хіра та о. Маргітич. Хоч в’язнями було виставлено варту, але якимось чином до коридору проник начальник табору Громов. Коли ж увидів таку кількість людей, злякався і тільки спромігся сказати: “Тс…, потише”.

Михайло Коперльос згадував, що саме І. Маргітич та Ол. Хіра виявляли особливу твердість і непохитність віри, також сильну витримку, здатність гідно перетерпіти лиху годину.

У вересні 1955 року Маргітич вийшов із ув’язнення. Хоч і не зовсім то була воля, продовжував 34 довгих роки служити людям у підпіллі. Спершу не брали жодну роботу. Потім у колгоспному рабстві – у виноградній ланці. Вдень відмельдує своє на роботі, ночами править таємні богослужіння. Вічне недосипання. Так щоденно в звичній напрузі аж до 1989-го, коли вийшла постанова про свободу віросповідання. Що так нарешті сталося – і його заслуга. Як член комітету брав участь у 1987 році в першій конференції УГКЦ, тоді ж виступає на нелегальній прес-конференції, що її організували в Москві журналіст Олександр Огородніков та священик Глєб Якунін. Владики Іван Маргітич та Павло Василик стали ініціаторами заяви від 7 серпня 1987 року на адресу Папи Римського Івана Павла II про вихід УКЦ з підпілля і потребу легалізації Церкви. З ними разом підписалися 2 єпископи, 23 священики, 2 ченці, 4 черниці і 170 віруючих. Слова Маргітича: “Два найсвітліші дні в моєму житті. Перший, коли дістав повідомлення, що легалізовано ГКЦ, про яку говорили, ніби вона мертва і вже ніколи не воскресне. І другий, коли в 1991 році комуністи одноголосно проголосили незалежність України”.

Священики УГКЦ в Москві домагаються легалізації Церкви
Священики УГКЦ в Москві домагаються легалізації Церкви

Настав його високий, знаменний час – до чого готувався все життя. 10 вересня 1987 р. у Львові, на підпільній квартирі, єпископ Софрон Дмитерко і два ченці здійснили обряд посвячення І. Маргітича на єпископа Мукачівської єпархії.

Продовжував опікуватися долями українських вірників, ставши дійсним провідником народу. Не зважав на чужу злобу, підступність і облуду, бо понад все тримав віру, честь і совісність.

У ньому прості люди виділи борця і визволителя віри зневаженої, провідника правди, він нагадував тих, хто виводив з духовного рабства давніх християн. За ту Церкву, і ту Україну поклав усе своє життя.

Іван Маргітич – людина Культури. Він – теолог і вчений. По ньому зосталася багата духовно-наукова спадщина і не можна допустити, щоб вона від нас щезла. Було б добре, якби знайшовся, хто привів би до ладу залишений архів, а ще більше – здійснив би науково-академічне його опрацювання.
Знати, розуміти й пам’ятати. Берегти пам’ять про Івана Маргітича –продовжувати головну справу його життя.

Наостанку трохи прямої мови від Івана Маргітича:

“Всяких перевертнів, безбатченків, яничарів треба вважати на рівні з невірними, з безбожниками, а так само й некультурними, бо замість шанувати людину, вони готові не тільки її ненавидіти, але й цілком її знищити за патріотизм, любов до свого, рідного.”

“Єдність народу – це та велика сила, яку ніхто й ніщо не може перемогти. Тому нас стараються всіляко роздроблювати: і на різні, хоч і подібні між собою релігії, і на численні, хоч загалом дуже схожі партії. Не можна вважати патріотами тих людей, які сприяють роздробленню.”

“Якби нині в Києві сидів премудрий Соломон, то й він би нічого не зробив. Потрібні помічники – чесні і порядні люди. А головне – має бути свідомий народ.”

“Люди руйнували, замість того, аби будувати. Головна руїна – духовна.”

“Єдність церковна стала б основою загальнополітичної єдності нашого народу. Попри все, ґрунт для єднання є. Усе тепер залежить від первосвящеників. Дійшли б вони до згоди, а паства піде за ними.”

Текст: Володимир Кришеник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *