Переворот викликав у нашім народі і в нас, дітворі, великий підйом. Народ заговорив про свої права, що школи мали б бути руські, однак не було досить учителів. У селі, крім кількох старших жінок, ніхто не вмів по-руськи ні читати, ні писати.

Пішов я до Ужгорода, купив у книгарні-друкарні «Уніо» Буквар о. Волошина з 1907 року і сам почав з нього вчитися руську грамоту. Буквар був маленький, бідненький, з твердим знаком, але була в ньому велика життєва іскра.

Як учитель довідався, що я вчуся азбуку по-руськи, просив мене, аби я і його вчив. І так якось ми обмінялися ролями, тільки я його не карав. Він приходив до нас або я до нього, і так ми вчилися. Мама ніколи не була злобна, але в цей раз його запитала:

– Пане учителю, та що – це вже можна по-руськи говорити і вчитися?

– Моя Маріє, мусай, мусай, жити треба. Ви, русини, виграли, а ми, мадяри, програли. Дотепер ви вчилися по-мадярськи, а тепер я буду вчитися по-руськи.

Така була його відповідь.

Як я вже «розкумекав» азбуку, мав велике задоволення. Мені вистачило навчитися читати, бо інакше я все розумів, а вчитель мусів вивчати й значення слів. Однак найбільший клопіт мав я з твердим знаком. Сам я ніяк не міг зрозуміти, чому він пишеться, а не читається, і не було кому пояснити мені це. Та я скоро вивчив азбуку, читав усе, що попало, і мав з того велику радість.

Що торкається вчителя, мама ще частіше запрошувала його до нас або я носив йому харчі у школу. Допомагали йому також й інші селяни. Наш народ прекрасний, шляхетний і гуманний. Він не мстивий, то тільки вороги представляюють його фальшиво.

Якби вчитель володів нашою мовою, був би краще вчив, як ті вчителі, що звали себе тоді русинами і прибули в село після нього, та на учительській роботі не розумілися нітрохи.
Мадяри також почали говорити по-руськи, а декотрі тільки розпочали вчитися. Були, однак, і такі, що ані до кінця 1938 року не навчилися по-руськи, а коли й знали, то ніяк не хотіли говорити.

12 січня 1919 року чехо-словацька армія увійшла в Ужгород. Територія на південь від Ужгорода ще була в руках Мадярщини. Блукали там і румунські війська, що відтак воювали проти мадярської Червоної армії. Мадярські та мадяронські елементи вели агітацію за збереження краю в рамках Мадярщини. Відбувалися місцеві зібрання, вирішувалось, що далі робити.

Позиція чехів спочатку була тяжкою, бо люди про них нічого не знали і тому не горнулися до них. Коли чехи, після повалення влади Бейли Куна, комуністичного вождя Мадярщини, зайняли наш край, висилали своїх людей-аґітаторів у окремі села. У Баранинці завітав ніхто інший, як д-р Мілан Годжа. Прийшов у вишиваній словацькій сорочці, у нашій хаті повечеряв та виступив перед селянами з промовою. Говорив про приєднання краю до Чехо-Словаччипи. За мадярської ери Годжа виступав у словацькій пресі на захист національних прав русинів, однак після встановлення чехо-словацького масариківського режиму змінив свій погляд і сильно виступав проти наших домагань у питанні національної й державно-правної рівноправності. У нашому селі він мав успіх, тільки одна-єдина бабуся крикнула, що ліпше буде при Мадярщині.

На 21 січня 1919 року в Хуст було скликано Всенародний з’їзд, який мав вирішити дальшу політичну долю нашого краю. Тато, як староста села, теж поїхав, хоч у той час подорож не була ані приємна, ані безпечна. Тато повернувся з Хустського з’їзду щасливий і одразу ж скликав до нашої хати сільську раду. Прийшли як русини, так і мадяри – члени цієї ради, між ними теж Турянський та Станковцій.

Звітуючи про з’їзд у Хусті, тато сказав, що хоч там був присутній і представник мадярського уряду, Всенародний з’їзд голосував за приєднання краю до України. Так само і він. Це, звичайно, обурило Турянського. Він злісно звернувся до тата:

– Як ти міг голосувати за приєднання до України, коли ти про Україну ніколи не чув і нічогісінько не знаєш про неї?

– Ваша правда, – відповів йому тато. – Але не моя вина, а ваша, бо ви, мадяри, не дозволяли нам нічого про неї чути, і нам не було вільно про неї хоч що-небудь знати.

– А як ти міг голосувати, коли по-українськи не вмієш ані читати, ані писати?

– І тут ваша правда. І не моя вина, бо ви, мадяри, не дозволяли нам учитися по-руськи, бо ви нас силоміць мадяризували.

– То чому ти все ж таки голосував за Україну?

– Я голосував за Україну тому, – казав далі тато, – бо моя бабця ходила до Києва на одпуст, і вона мені казала, що там живе такий же народ, як і ми. Були тут у нас і полонені, – продовжував тато, – які теж так говорили, як і ми. Вони були з України. То раз ми один народ, то маємо належати і до одної держави. Ми досить були. під чужою владою!

Мені цікаво було слухати такі розмови, однак мама казала йти спати. Та мені ніяк не хотілося відійти з такої бесіди. Я благав її, аби ще міг далі послухати запальні розмови знайомих мені людей, яких раніше ніколи не чув щось такого говорити. Мама потім погодилася, за що я їй і досі вдячний. На аргументи тата мадяри замовкли. Татові нелегко було вести такого роду дискусію з мадярами – членами сільської ради, та все-таки відстояв свою позицію.

У березні 1919 року в Мадярщині до влади прийшов Бейла Кун, комуніст. В Ужгороді, на Радванській вулиці, уздовж залізничної колії, простяглася демаркаційна лінія. З одного боку колії ходили військові варти чехословацької армії, а з другого – мадярської Червоної армії. Червона барва переважала скрізь і в усьому була визначальною, найважливішою. Ми, дітвора, навіть ґудзики обшивали червоною матерією.

До тата завітав якийсь високий комуністичний потентат. Що він був неабиякий діяч, це прозраджував факт, що мав коло себе двох вояків-охоронців. Тато, який і надалі був старостою села, запросив свого високопоставленого комуністичного товариша на обід. Мама накрила для всіх при одному столі, бо в нашій родині був такий звичай, що всі обідали спільно. Однак товариш не захотів сісти разом із своїми вартовими. Після обіду тато вийшов з гостем на двір, гість розглянувся по господарству і каже:

– Пане старосто, ця хата не є ваша. Тато здивовано запитав його:

– А чия?

– Спільна.

– Та як спільна? Я її будував, на мене вона інтабудована…

– Ви її будували, на вас с інтабуловапа, але все-таки не є ваша. І це господарство – не ваше, – продовжував товариш.

– А чиє ж воно? – питав тато.

– І воно спільне.

Зрозуміло, що в той час татові важко було зрозуміти терміни про спільну власність, бо тоді щось такого ніколи не чув. Не міг зрозуміти, як можна легенько відібрати від чоловіка маєток.

Я крутився коло них, і тато далі запитав:

– А цей син чий?

Товариш подивився на мене і преспокійно сказав:

– І син спільний.

Тато вже надто сердитий, і відповів йому по-мадярськи таке, що не годиться тут писати. Я мав дванадцять років, але теорія «спільної власності» була для мене цілком чужа і незрозуміла.

На Великдень 1919 року в Ужгороді та його околиці звелися бої між чехо-словацьким та мадярським комуністичним військами. У Дравцях, біля Ужгорода, я бачив у трупарні на цвинтарі трьох вбитих вояків Бейлн Куна. Їм платили паперовими грішми, які тільки на одній стороні мали друк, а друга була чистою. До армії Куна наймалися колишні австро-уторські вояки. Декотрі з місцевих жителів завдали чеській армії великих втрат на людях. Наприклад, Іван Белович з нашого села виніс скоростріл на вежу церкви у Радванці, коли чехо-словацьке військо наступило в казармах 36 піхотного полку, то сильно його погаратав. І коли потім чехи зайняли цілу Карпатську Україну, жандарми хотіли його арештувати. Ідучи селом, вони зустріли якраз його і зазвідалися, де живе Белович. Той здогадався у чім тут справа, показав їм протилежний напрям, сам побіг до хати, вхопив щось із собою і зник. Опинився аж в Америці, жив у Пасейку, Ню Джерзи, де й помер.

Селяни казали, що як революція, то всюди революція – і стали вирубувати державний ліс. Робили це переважно колишні фронтовики, які казали, що за державу вони воювали, а коли її вже нема, то ліси належать всім. Тато їх застерігав, але вони на це не звертали уваги. Були й такі, що збиралися ділити між собою поодинокі господарства, дискутували, хто що візьме. Це дражнило господарів і так народжувалася ненависть. У лісі щоночі чувся гул і ломіт. Люди різали, рубали і возили дерево. Противитися цьому було неможливо. Бувші вояки малії різну зброю – рушниці, скоростріли, Гранати, і були готові свою «революцію» захищати із зброєю в руках.

Революція перенеслася і на військові склади, головно в Ужгороді. Тут верховодили місцеві «революціонери». Зібралася озброєна шайка, поставила варту коло складу, брала собі з нього, що задумала, і везла, куди хотіла. Якщо якийсь інший такий розбишака-революціонер теж хотів собі щось узяти, то мусів або пристати до шайки, або створити собі ще сильнішу, а першу геть усунути. Так виникли між ними «війни» – криваві, запеклі, як на справжньому фронті.

Ми, діти, теж мали свою революцію. Ходили по головній дорозі між Ужгородом і Мукачевом, камінням розбивали порцелянові чашки на телеграфних стовпах і рвали телефонні дроти. Ніхто не думав про наслідки, кожний займався своєю революцією.

У половині березня 1919 року в Ужгород приїхала делегація американських русинів на чолі з доктором Григорієм Жатковичем. Між населенням швидко поширилися поголоски про те, що будемо належати до Чехо-Словаччини та що наш край буде мати автономію. Народ тішився, що в Ужгороді вже і пани стали говорити по-руськи, та що всюди, навіть і в установах можна вітатися зі словами «Слава Ісусу Христу». Народ цим дуже дорожив. У сільській раді в Баранинцях, де досі говорилося переважно по-мадярськи, почали говорити тільки по-руськи.

Турянський і Станковцій перестали бути членами ради. Були це історичні зміни, і слід додати, що народ наш пережив їх достойно і культурно, не робив жодних докорів мадярам за минуле, не мстився. Було помітно, як колись похилені голови і спини русинів почали випрямлятись, зростала їх самовпевненість та почуття свого права на власній землі.

У місяці квітні 1919 року скінчилася влада Бейли Куна в нашому краї, а в цілій Мадярщині – у липні 1919 року, коли румунські королівські війська увійшли в Будапешт. Ціла закарпатоукраїнська територія вже відтак адміністративно управлялася Чехо-Словаччиною, і внутрішні проблеми поступово вирішувалися, загальна ситуація стабілізувалася. У вересні 1919 року Сен-Жерменським догово-ром край остаточно приєднано до Чехо-Словацької Республіки.

Наше село в 1921 році вирішило побудувати собі церкву, бо дотоді ми належали по церковній лінії до Дравців. Було обрано комітет по спорудженню храму, в який, окрім нашого тата, увійшли теж Михайло Петрик та Іван Шимко. Будівництво храму йшло цілком успішно. Церковний комітет переслав у Америку уповноваження для нашого земляка, аби там перевів грошову збірку, що він і виконав. Зібрав коло ста тисяч чехо-словацьких корун. Він повідомив про це і навіть написав, що гроші посилає до краю. Між часом будівничому було потрібно виплатити частину домовленої суми, а саме – сто тисяч корун, які він за спільною угодою вже мав дістати. Тож тато пішов в Ужгород, де з єпархіальної каси вибрав на своє ім’я вексель на сто тисяч корун позики. Отак церковний комітет виплатив будівничого, а гроші до місяця мала сплатити церква. А наш збирач в Америці вислав гроші, але на адресу своєї жінки.

Нам не судилося дістати ці гроші, бо сталося таке нещастя: наш збирач грошей в Америці на третій день після висилки грошей загинув у шахті на роботі. Жінка гроші отримала, та не захотіла їх передати церковному комітету, але купила за них землю і побудувала хату. Вимагати гроші через суд треба було в Америці. До такого процесу, згідно з думкою адвокатів, потрібно вложити поважну суму грошей. Отож процес відпав, а довг зостав на татові зі сплатою десяти відсотків. У той час долар у нас коштував понад ста чехословацьких корун. Цих сто тисяч постійно бракувало комітетові. Церковна громада могла гроші протягом певного часу сплатити, але член комітету Іван Шимко за підтримкою дравецького священика-мадярона о. Стефана Пайкошія агітував проти будівництва церкви. Шимко взагалі був людиною лукавої і деструктивної вдачі. І хоч не мав багато прихильників, однак вніс у справу будівництва храму в Баранинцях певний хаос. Це вело до продовження будівництва церкви, яку висвятив єпископ Ґебей у 1929 році. А довг залишився інтабулований на наш маєток.

У травні й червні 1934 року зробив я другий державний іспит та вирішив дати на вакаціях до порядку справу будівництва церкви в селі. З поземкової книги зробив потрібні виписи нерухомого майна вірників, виготовив список усіх вірників у селі, підготував фінансовий виказ будови церкви від початку до кінцевої дати розрахунку довжну суму всім відповідно розділив, включно немаєтних, зробив кінцевий біланс будови церкви (прибутків і видатків), скликав усіх вірників на наш двір, запропонував їм поіменний список їхніх зобов’язань (кожному окремо), щоб на його основі могли вирішити справу свого зобов’язання і тим способом звільнити маєток тата і церкви від боргу. Тато, як головний куратор і на маєтку якого тяжив борг, мав слово. І я теж промовив до вірників. Після запитів і дискусії люди згодилися кожен свою частину сплатити, що у відносно короткому часі й виконали для загального вдоволення. Коли Церковний комітет подав ці всі розрахунки з належними документами та білансом Єпископському уряду до рук єпископа Стойки, той зауважив, що таких точних і фахових розрахунків будівництва церкви ще ніколи не мав у руках.

*