Розстріл угорськими солдатами привязаного до дерева в лісі полоненого січовика. Друга половина березня 1939 р

Степан Пап: Про знущання мадярами над українцями Закарпаття

Уже кожний з нас був по кілька разів перебитий. Терористи були майстрами в своїм ділі. Вони зразу спізнали, хто на смерть добитий, а хто вибереться з того. Управитель горожанської школи в Тересві Мірявець вже кілька днів лежить між нами мов труп. Підійшли терористи, подивились, вийшли порадитись і знову ввійшли і сказали йому, щоб брав свої речі й піде додому. Щоб помогли йому доїхати додому, випускають з ним і двох гімназистів.

Мірявець, управитель школи, в грудях якого вже сиділа смерть, почувши слова «підеш додому», схоплюється, але підламаний в силах знову падає. Йому помагають стати на ноги, два гімназисти беруть його під пахи й поволі рушають на залізничну станцію, віддалену щось два-три кілометри. Терористи довго стоять і дивляться за управителем школи Мірявцем, від якого забрали життя.

Мірявець дійшов додому і вдома через два дні помер. Осталась вдова з сиротами.

Дрижи, Мадярщино! На могилах синів мого народу ти хочеш будувати велику Мадярщину. Ні, не утримати тобі тих, що вільні вже були! Тіло вбиваєш, але душу волі на Закарпатті ніколи не вб’єш!

Дрижи, Мадярщино! По ділах твоїх відплатять тобі за те, що ти жінок наших зробила вдовами, а дітей – сиротами! …

Минав третій тиждень наших мук. Про смерть Мірявця всі шептали. Вістку принесли нам нові транспорти арештованих. На Закарпатті виловлюють далі. Нема інтелігента, свідомого селянина, щоб не був заарешто-ваний. Всюди мучать, б’ють, катують. У дверях нашої залив’язниці став мадярський генерал.

Став здалека, в білих рукавичках, перед ним і за ним терористи. На їх раду, не приступає ближче, бо може набратись вошей…

Гестош погордо запитав:

– Маєте якесь бажання?

Руку підіймає письменник Василь Ґренджа-Донський і встає. Ґренджа-Донський вміє по-мадярськи.

– Говори! – взиває генерал.

– Пане генерале! Я називаюся Василь Ґренджа-Донський, за світової війни – старшина австро-угорської армії, тепер карпатоукраїнський письменник. Я не знаю, чому нас заарештували. А коли вже нас заарештували, то ми є політичними в’язнями, отже, ми не є ані злодіями, ані розбійниками. Тоді чому нас мучать, чому нас б’ють до зомліття, чому нас копають в черево і в статеві органи, чому нам пхають голки під нігті?… Якщо ми вин-ні, розстріляйте нас.

– Досить! – перервав генерал. – Дам приказ, щоб таке не повторялось.

Повернувся, відійшов. Не хотів чути скаргу…, а терористи усміхнулись.

Ти все, Мадярщино, перед світом таїла злочини свої! І тепер твій генерал відходить, щоб, мовляв, «влада за те не знала», це, ніби, вчинки одиниць… Ні, не втаїти тобі більше твоїх злочинів! Світ спізнав чорну душу твою!… Не лише ці терористи, але ж увесь ти, народе мадярів, будеш відповідати й страждати за діла злочинних синів твоїх… Даремно відвертаєшся від жертви, що її ти заколов! Сумління своє заглушив ти жадобою за «великою Мадярщиною» і не бачиш нашої крови. За кару ти будеш топитись в потоках своєї крові!

Відійшов головний терорист, отой генерал, відійшов головний кат, і ще не був лише на кількадесять кроків, як регочучи й ричучи, вимахуючи гумовими палками, влетіли б залу терористи, схопили Василя Ґренджу-Донського і потягли з собою… Смертну тишу між нами переривали тупі удари, стогін і регіт терористів, що долинав з катівні над нами…

Там мучили письменника Василя Ґренджу-Донського…

Джерело: С. Пап. Велика боротьба

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *