Іван Коршинський

Уривок зі спогадів заслуженого лікаря України І. Ю. Коршинського

1944 рік. Осінь. У боротьбі з фашистами прокотилися Закарпаттям танки та бронемашини Червоної армії. Переважна частина населення Закарпаття з великим піднесенням вітала і стрічала визволителів. Тому закономірно в листопаді 1944 року перший з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України прийняв Маніфест про возз’єднання з Радянською Україною, що було узаконене на державних рівнях між Радянським Союзом та Чехо-Словаччиною.

Не тою і не такою була воля й доля закарпатців, якої вони сподівалися. З часом почали нагромаджуватися різні негативні явища. Вони і викликали спротив найперше в чутливої до всіляких кривд і неправд свідомої частини тої молоді, того населення, якою є студенська молодь. Дух прагнення істинної свободи, відчуття справедливості в молодих душах ніколи не згасав.

За антирадянську діяльність – т. зв. зраду Батьківщині, ворожу пропаганду та агітацію, за “знав і не доніс”, а часто, по фальшивках та ганебних провокаціях багато хустських гімназистів засуджено військовими трибуналами, “трійками” до ув’язнення від 10 до 25 років, навіть до страти. І були відправлені молоді до різних таборів ГУЛАГу: у Норильськ, Воркуту, Караганду, на Далекий Схід і Колиму. Серед них Михайло Орос, Іван Марґітич – нинішній єпископ ґреко-католицької церкви, брати Куцини, Василь та Юрій Бісуни, Арсен Бабиченко, Ярослав Ващишин, Ольга Кришаник, Серафим і Матвій Гриньо, Іван Дочинець, Юрій Купар, Дмитро та Юрій Калиничі та багато інших.
Як не пом’янути свій клас, в якому 1941 року навчалось 27 учнів?

З тих, що навчалися з нами, було заарештовано і засуджено по політичних статтях, відправлено в сибірські табори – страшно навіть подумати – 10 гімназистів. А саме: Іван Андришин, Богдан Ващишин, Іван Горинецький, Василь Микита, Василь Новак, Іван Левринець, Михайло Сочка, Федір Удичка, Іван Чонка. Спіткала гірка доля багаторічного політв’язня і мене. Усі на слідствах були незламними й непоганьбленими. Особливим у мужній непохитності й твердості видався Іван Чонка з Бедевлі – його воля й незламність дивувала і найжорстокіших мучителів. Одинадцятий наш однокласник, а з Буштина шостий, що брав участь у політичному русі і боротьбі, Петро Паращинець трагічно загинув.

Справді є кого поминати і перед ким схиляти голову!

Мимоволі пригадується, як у жахливі часи перебування в таборах ми потай збиралися з нагоди релігійних свят, хоч подібне переслідувалося. Мета табірної адміністрації й намуштрованих наглядачів була зламати, упокорити, принизити, розтоптати в людині найпотаємніше, найсвятіше. При табірному молінні дорогоцінним і достойним людини було те, що завжди з уважністю ставилися одні до одних, хто б яку віру не сповідував. Приклад вартий наслідування.

Помиляється, хто думає, що засуджені для більшовицької влади були людьми випадковими, аби тільки нагромадити дармову силу для Півночі. Тодішня влада добре знала, що потенційний ворог той, кого треба ізолювати, навіть згубити. Не випадково не в одного із засуджених до справи додавалася приписка-наказ: “совершенно секретно”

27-28 червня 1992 р. 

Джерело: Хустська гімназія (Матеріали науково-практичної конференції з нагоди 70-річчя Хустської гімназії). – Ужгород: Гражда, 1994. – c. 58-60.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *