Розстріл угорськими солдатами привязаного до дерева в лісі полоненого січовика. Друга половина березня 1939 р

Зі спогадів В. Гренджі-Донського: 2-3 квітня 1939

Неділя, 2-го квітня 1939

Щодня роблю нотатки, може, й непотрібно, але якби не записував, то і те забув би, який день сьогодні. А дні ці однаково сірі, сумні.

Спершу дивувався, навіщо стільки значків по стінах, точок, паличок, рисок. Тепер зрозумів – це дні! Тут все одно, чи день, чи тиждень, і тиждень такий самий довгий, як місяць.

Я вже здоровий, кава помогла. Апетит у мене, як у вовка, харчів маю, спасибі Марусі.

Довідався, що тут сидять окружний начальник Калиток, Сас, Юрчук та інші знайомі. Тут нас багато.

Понеділок, 3-го квітня 1939

Сьогодні були ми на вислухах. Послухайте, що то був за вислух: озброєні жандарми з штиками взяли нас шістьох і перед тюрмою поставили вряд по двох. Напереді був інспектор Маркуш із сином, за ними з правої сторони начальник Калиток, з лівого боку я, за нами справа Федір Ревай, зліва Тарканій.

Старший жандарм сказав іншим, щоб мали на увазі, що це група людей “тяжкої ваги” – тобто найтяжчі “злочинці”.

На вулиці жандарми демонстративно наладували перед нами свої рушниці і заявили, що котрий з нас посміє не то що тікати, але навіть виступити з ряду, той буде зараз застрілений.

Дехто з нас дрижить, трясеться, думає, що нас ведуть на розстріл. Я верчу головою на знак, що ні. Я переконаний після передучорашнього випадку з підполковником, що нас не стратять. Врешті, живих на розстріл вели вночі. Поглядаємо один на одного; виглядаємо жахливо. Федір схуд, шкіра щок звисає, обличчя, немов пом’ята ганчірка. Всі бліді, як віск.

Нас ведуть вулицями, народу повно, приглядаються на нас і жахаються. Маркуш тут народився і тут зріс, двадцять чи й більше років тут учителював. Калинюк був тут окружним начальником. Кожна дитина їх тут знає. Тарканій теж тут розгортав свою діяльність. Це є також один із способів душевного катування. Через те і водять нас вулицями, де найбільший рух, аж до далекої команди жандармерії.

Недалеко від брами стояла якась наша селянка, а біля неї малий, 4–5-річний хлопчина, який несміливо запитав матері по-українськи:

– Мамо, чи й ці так кричатимуть, як інші…? – (Значить, тут катують страшно, про що говорили між собою і гонведи котрогось дня на коридорі).

Нас вивели гейби на перший поверх. Одного взяли на вислух, чотирьох поставили кожного в окремий кут лицем до стіни, п’ятого під стіну. Довгими годинами ми там стояли мовчки, переставляючи вагу тіла з одної ноги на другу.

До вечора був ще один вислуханий (Маркуш), а чотирьох нас тою самою дорогою приведено назад до в’язниці.

Повернувшись, я з огірченням сконстатував, що з келії вкрали від мене деякі дрібніші речі.

Джерело: Василь Ґренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України: Щоденник. Мої спогади і переживання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *