Наприкінці 1938 року Прага не була найприємнішим містом для політичної співпраці в рамках нової федеративної держави. Катастрофа, яку Чехо-Словаччина пережила, шукала свого винуватця. І на Карпатську Україну падали гіркі слова докорів.

Протиарґумент був дуже простий і переконливий: не наша вина, що Чехо-Словаччина здійснила свої конституційні й міжнародні автономні зобов’язання по відношенню до Карпатської України аж у 1938 р. Державну політику вели чехи, а не ми, і ми в цьому ділі нітрохи не винні.

Загальна атмосфера в державі трималася напруженою, важко було контролювати невдоволення населення. Так і сталося, що в листопаді 1938 року на філософському факультеті Карлового університету в Празі чеські студенти зірвали бюст президента Масарика. Був це викрик розпачу в гарячковій ситуації, яку спричинила не так хибна чехо-словацька закордонна політика, як скоріш поява в Німеччині Гітлера, його експансивна політика в Европі та поблажливе ставлення до неї західних демократій.

Призначення о. Авґустина Волошина прем’єр-міністром від 27 жовтня 1938 року означало зміну ставлення чехів до українців та української державності взагалі. Чехи нарешті переконалися в тому, що т. зв. москофільський культурний напрямок, який вони так завзято підгримували в Карпатській Україні, завів їх наостанку в тупик. У створеній ними, таким чином, атмосфері українці виявилися одиноким конструктивним державнотворчим чинником з конструктивного, життєздатною програмою, якою можна було рятувати тодішню ситуацію. І якраз тому чехи звернулися до українців. Із чеської преси зникло поняття «української іреденти», яким чеська адміністрація часто і залюбки таврувала українські національно-культурні намагання на Закарпатті.

Проживши довший час між чехами як студент, вояк, урядник банку, я старався пізнати їх психологію, спосіб мислення, ставлення до патріотизму; їх вдачу, словом – їх внутрішнє життя. Чехи – працьовитий і реально думаючий народ. Вони мають свій стиль патріотичного прояву, відмінний від нашого, і вони його бережуть. Я був свідомий того, що повинен у Празі вести себе відповідно. Один помилковий крок міг знівечити усі попередні цілеспрямовані зусилля не лише окремої особи, але й широкої громади. Маючи на увазі ролю Німеччини, яку вона в той час відігравала в Европі і у світі, ми не могли не рахуватися з нею.

Одночасно ми повинні були брати до уваги чеський національний сентимент, чесько-німецькі взаємини в сучасному й минулому, щоб невідповідною поведінкою їх собі не зраджувати. З чехами ми створили одну федеративну державу, і треба було відстоювати спільну платформу для подальшого існування. Крім того, ми були повністю залежні від чехів. Знайти в цьому напрямі відповідну форму нашої присутності у Празі – було одним з основних моїх завдань. Саме так визначив його і прем’єр Августин Волошин при першій зустрічі у Празі.

Треба зазначити, що в той час і чеська громадська думка зазнала великих змін. Празька преса, зокрема «A-Zet», «České slovo», «České večerní slovo», що належала народно-соціалістичній партії та її концерну «Мелантріх», у попередні роки не мала дій української справи ласкавого слова, тепер почала виступати на стороні українців. І решта столичної преси, як, наприклад, «Lídové Noviny», «Národní politika», «Pŕítomnost», журнал «Hospodárske rozhledy», тепер широко займалися проблематикою української державності. Справа Карпатської України дійсно розбурхала громадську думку не лише в Чехії, але ň у світі. У Празі відкрився цілий ряд курсів української мови. Таке загальне, притому зовсім позитивне ставлення до української справи допомагало мені у повсякденній роботі при створюванні дружньої атмосфери.

Джерело: Шандор Вікентій. Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: МПП «Ґражда», 1995. – 388 с: іл.