Президент о. Агустин Волошин, члени уряду та Вікентій Шандор, Праза, квітень, 1939

Вікентій Шандор: ворожі чинники і політичне життя в карпатській Україні

Вікентій Шандор: вплив ворожих чинників на політичне життя і державтотворчі процеси в Карпатській Україні

Кожна нова ідея знаходить у світі прихильників. Інакше не могло бути ані з ідеєю народного соціалізму та пов’язаним з нею агресивним походом Гітлера до «Нової Европи».

Цим походом Німеччини захоплювалися державні та політичні діячі цілого ряду країн, як також рядові громадяни цих країн, що з тих чи інших причин бажали бути учасниками цих нових перетворень.

Загальна погоня до співучасті в даній справі не могла оминути ані українців хоч би вже тому, що до січня 1938 року гітлерівська Німеччина безкомпромісно виступила проти СРСР. Таку позицію Гітлера до Совєтського Союзу західні демократичні держави в принципі приймали позитивно, що уможливлювало йому здобути певні політичні успіхи в Европі.

Похід Німеччини в «Нову Европу» проявлявся в Карпатській Україні специфічним способом. Мало хто в цьому краю володів німецькою мовою та й німецької преси чи політичної літератури майже ніхто не читав. Щоправда, в німецькій та світовій пресі у зв’язку з Карпатською Україною писалося і про українське питання взагалі. Однак, з другого боку, основні задуми Гітлера тут були невідомі, бо його «Майн Кампф» у цілій Чехо-Словаччині була заборонена, отже з-поміж українців навряд чи хтось читав її. А хто читав, той міг бачити політичну послідовність Гітлера на практиці, а саме, у здійснювання оголошеної ним програми, в тому числі й колонізації України та расової політики, і таким чином, не міг захоплюватися його походом до «Нової Европи».

З великим галасом пропагований заклик до участі в поході могутньої Німеччини не минув ані Карпатської України. Тут він набирав більш формальний характер, без ідейного чи політичного змісту.

Ідейної програми народного соціалізму в нас не знали – ніхто її не читав, не вивчав. Наші карпатські прихильники перебрали тільки зовнішні німецькі ознаки – привіт, форми і методи винятковості, дещо з поведінки, і вони провірили, що є партнери великого ідеологічного руху за «Нову Европу». У дійсності, однак, вони були малими і незначними фігурами на німецькій шахівниці. Їх було використано в імені української справи, але не для українських державних інтересів. У своїм молодім віці вони не усвідомлювали, що віками поневолений народ, навіть і не повністю вільний, повинен виходити з власних політичних і національних традицій та не сміє присвоювати собі форми і методи панівних, особливо диктаторських народів, бо ними не зможе побудувати власну державну силу з єдиним центром.

Карпатська Україна, а з нею одночасно і вся українська проблема були великим політичним капіталом в руках Гітлера, який не хотів дати вибрати його собі з рук ані Мадярщиною, ані Польщею. Гітлер був свідомий того, що у зв’язку з Карпатською Україною зможе використати у свою користь всю українську проблему – з Польщею проти Радянського Союзу, або з Радянським Союзом проти Польщі. В обох випадках Чехо-Словаччина мала статися жертвою його агресивної політики. Першим етапом у цьому напрямі були Мюнхенський та Віденський диктати, а другим – окупація чеської частини Чехо-Словаччини 15 березня 1939 року. Польща відхилила можливість угоди з Гітлером проти Радянського Союзу, тому Гітлер використав другу альтернативу – пакт з Радянським Союзом проти Польщі.

Мюнхенський і Віденський диктати були тільки передишкою у його намаганнях, бо підготовку до ліквідації Чехо-Словаччини Гітлер розпочав далеко раніше.

На таємних зборах, які відбулися в артелерійській школі у Ютенбургу 30 травня 1938 року, Гітлер сказав своїм генералам: «Моя незмінна воля є зруйнувати Чехо-Словаччину в найближчому майбутньому воєнним способом». Він видав Генеральний наказ з датою 1 жовтня 1938 р., що був остаточний термін для здійснення «Операції Ґрін» (Snyder Louis L. The War. A Concise History 1939-1945. – Seventh printing. – New York, I960. – P. 55).

Щоб оминути потребу прямого військового втручання, Гітлер вважав більш «моральним» спершу розбити Чехо-Словаччину зсередини. З тою метою запросив у січні 1939 року Гайдріха і його провідних агентів на суворо таємну нараду, де їм було наказано діяти саме в такому напрямі. Підривні акції вони розпочинали в Словаччині і Карпатській Україні. Строк для ліквідації Чехо-Словаччини було визначено на половину березня. Словаччина пізніше дістала запевнення, що у випадку проголошення повної незалежності Гітлер прийме її під свою опіку. Карпатська Україна такого запевнення ніколи не дістала, тому і справа розбиття Чехо-Словаччини представлялася словакам із зовсім іншими політичними наслідками, ніж українцям. У такому плані Гітлера, мабуть, і полягає причина відкладу засідання першого Сойму Карпатської України в Хусті. Про це в Празі в той час неофіційно говорилося.

Для кожного вдумливого було ясно, що без гарантії та підтримки якої-небудь великодержави ані Карпатська Україна, ані Словаччина не будуть спроможні утриматися як вповні незалежні держави. Такий стан мусіли тоді враховувати й ті українські кола, головно з рядів Організації українських націоналістів (ОУН), які часто наголошували потребу проголошення повної незалежності. Прем’єр-міністр д-р А. Волошин і уряд беззастережно стояли на федеративно-державній платформі, що очевидно не відповідало планам Гітлера.

Справа Карпатської України і в господарсько-експансивній концепції Німеччини була пов’язана із загальною українською політичною проблемою. Власне від її вирішення Гітлером залежало, в якому напрямі піде його перший удар – чи проти Сходу, або проти Заходу. Гітлер віддавав першість договору з Польщею проти Радянського Союзу, але Польща такі пропозиції завжди відхиляла. На початку 1939 року Гітлер остаточно вирішив домовитися з Радянським Союзом проти Польщі і повести перший удар проти Заходу, що вповні відповідало і радянським інтересам. Однак передумовою їхнього домовлення було, що Гітлер цілковито відкине проблему та у зв’язку з тим зліквідує Карпатську Україну як частину державної федерації, що Гітлер і виконав.

Степан Клочурак у листі до мене від 22 червня 1971 p., крім іншого, пише: «Міністр Ревай, повернувшись у лютому 1939 р. із своєї поїздки в Берлін, приніс вістку, що як тільки ми проголосимо самостійність Карпатської України і відокремимося від Чехо-Словаччини, тоді ж одразу дістанемо від уряду Німеччини десять мільйонів марок позики. А щоб Німеччина була в нас заанґажована щодо капіталу, то уряд Карпатської України продасть «Латорицю», тобто весь маєток ґрафа Шенборна-Бухгайма фірмі Германа Ґерінга (Герман Ґерінг Верне. – В. Ш.). Коли ми так поступимо, Німеччина готова буде Карпатську Україну підтримати».

Президент о. Агустин Волошин, члени уряду та Вікентій Шандор, Праза, квітень, 1939
Президент о. Агустин Волошин, члени уряду та Вікентій Шандор, Праза, квітень, 1939

З цього приводу учасники наради в Хусті (д-р Волошин, Ревай, Клочурак, д-р Михайло і д-р Юлій Бращайки, д-р Долинай та Перевузник) однозначно негативно поставилися до цієї пропозиції, попросивши прем’єр-міністра зняти цю справу з порядку денного. Більше ця справа не обговорювалася. Ревай нікому не сказав, з ким він у Берліні говорив, чи і які гарантії дістав.

Вважаю, що у світі відомих до тепер джерел така обіцянка Реваєві не могла прийти від провідних державних діячів Німеччини, бо вже від січня доля Карпатської України була остаточно вирішена на користь Мадярщини. Рівно ж на високому рівні відбувалися вже переговори між Німеччиною і Радянським Союзом, що відповідало політичній стратегії та інтересам обох партнерів.

Не маючи на руках ближчих доказів, припускаємо, що німецьким колам у розмові з Реваєм ішлося передовсім про те, аби дістати у свої руки легальною дорогою великий маєток Шенборна-Бухгайма ще перед окупацією Карпатської України Мадярщиною. Уряд Карпатської України мав конституційне право укладати міждержавні торговельні угоди, так що і по лінії міжнародного права оця купно-продажна угода була б правосильною, бо нею не міняються кордони держави. Що Німеччина цікавилася цим маєтком, це видно і з листа, якого мені надіслав д-р В. Комаринський від 26 серпня 1979 p., де наводиться таке: «В листопаді 1938 р. приїхав д-р Гофман як журниліст від “Берлінер Таґблат”, в дійсності від міністерства закордонних справ, у Карпатську Україну, щоб “зробити собі образ”, що саме представляє собою Карпатська Україна з політичного і господарського боків». Висловив бажання відвідати маєток Шенборна-Бухгайма. Разом із окружним начальником д-ром Осипом Охримовичем ми утрьох відвідали два великі лісові підприємства – «Сольву» і «Латорицю», продукція якого, зокрема суха дестиляція дерева, Гофмана особливо цікавила. Гостей також прийняла на вечері графиня Шенборн-Бухгайм, де вона детально проінформувала Гофмана про все господарство.

Графиня заявила, що вона і її чоловік є німецькими громадянами і це дає їм право звернутися до Райху з такою проблемою: згідно з Віденським рішенням село Підгоряни дісталося Карпатській Україні, отже шенборнзький пивовар втратив принаймі 75 процентів споживачів пива з Берегова, Мукачева й Ужгорода, які належать тепер до Мадярщини. З-за того Шенборни просять Німеччину вплинути на зміну границь, аби Підгоряни було передано Мадярщині, натомість Карпатській Україні віддати село Росвигово. Вона просила Гофмана взяти меморіал із статистичними матеріалами. В її руці появився скручений папір, подібний до дипломів, які вручають випускникам університету. Та ще не встигла вона цей меморіал передати Гофману, як д-р В. Комаринський заявив:

– Пані графине, попереджую Вас, що у момент, коли вручите меморіал, я арештую Вас за спробу змови з представником чужої держави міняти наші границі.

Графиня поклала меморіал на стіл і звернулась до д-ра Гофмана:

– Що Ви скажете на таку поведінку представника Карпатської України, коли він є гостем у моєму будинку, в будинку німецької громадянки?

І Гофман на це відповів цілком спокійно:
– Коли б Ви таке зробили в Райху, Ви вже були б арештовані.
Д-ру Комаринському впав камінь з серця, бо не знав, що був би робив із арештованою графинею.

Зрозуміло, що після такої розмови вечеря швидко скінчилася і гості через дві години були уже в Хусті. В автомашині Гофман сказав Комаринському:

– Не мусимо обговорювати поступок графині, бо я думаю про це точно так, як і Ви.

В урядових колах Карпатської України було відомо про велике зацікавлення фірми Ґерінг Верке в Німеччині маєтком Шенборна-Бухгайма. Німеччина намагалась дістати маєток легальною дорогою від уряду Карпатської України. Очевидно десять мільйонів марок позики для Карпатської України були приманкою для досягнення цієї мети.

Пропозицію, дану Реваєм, я не мав можливості перевірити, бо в німецьких матеріалах, які дотепер переглядав, ніде не знайшов жодного сліду. Сума обіцяних десяти мільйонів марок дорівнювала за тодішнім офіційним курсом 60-70 мільйонів корун і була аж занадто незначною. Якби така пропозиція була зроблена державними підприємствами, то в першу чергу це була б мова про гарантію наших кордонів, про що в даній ситуації не було мови.

Беручи це все до уваги, приходимо до дальшого висновку, що це була своєрідна пастка, щоб дешевим способом дістати маєток Шенборна-Бухгайма у свою власність.

Справа ліквідації федеративної Чехо-Словаччини внутрішнім порядком набрала вже конкретних проявів і в Карпатській Україні.

Група молодих людей із Головної команди Карпатської Січі у своїм довір’ї та наївності під впливом вороже настроєних до нас елементів готувала замах на уряд Карпатської України. Замах не мав ніякої підтримки в народі і був би безперечно скінчився повним провалом. Опис цієї події подаю так, як це передали мені члени уряду та особи з їх близького оточення, бо я находився весь час у Празі.

У справі змови д-р В. Комаринський написав мені листа від 28 січня 1978 р. Навіть, що подані інформації «може під присягою потвердити».

Ось уривок з цього листа: «В лютому 1939 року прийшов у мій кабінет підполковник Антонін Долежал і заявив, що хоче показати щось дуже цікавого. Пригадую, що Долежал був командиром Сторожі оборони держави (Stráž obrany státu), і його ставлення до Українського Закарпаття було завжди прихильне. Отже, Долежал відкрив папку і витягнув з неї вжите індиго, яке можна було читати в дзеркалі або з допомогою скла у вікні. Текст був написаний на українській машинці, власноручні підписи були теж українські. Тому що текст був відносно короткий, я мав змогу прочитати його декілька разів, а враження і зміст були такі несподівані, що повністю збереглися у моїй пам’яті. Зміст був такий: “По належному і докладному розстановленні рішено усунути такі особи: прем’єра д-ра Волошина, міністра Ю. Ревая, пор. Юрка Білея, д-ра В. Комиринського, пор. Степана Вайду…”. Дальших прізвищ вірогідно не пригадую, але пам’ятаю, що нарахував їх 17.

Той неславний документ був підписаний 7 особами. Першим був Євген Волянський. Це був начальник відділу безпеки Головної команди Карпатської Січі, його справжнє прізвище було інж. Євген Врецьона (недавно помер у Швейцарії), далі д-р Степан Росоха, Іван Роман, Іван Рогач, особистий секретар д-ра А. Волошина.

Були ще три інші підписи, один був членом Головної команди і був відомий під псевдонімом Іван Чорний. Долежал заявив мені, що один з його працівників знайшов індиго в кімнаті числ. 17 Січової гостиниці в Хусті в кошику для сміття і покидьків». У дальшій розмові Долежал запевнив д-ра Комаринського. що буде слідкувати за подіями, і коли було б щось помітне, то він «виступить». Д-р Комаринський передав індиго начальникові поліції Ю. Білею, який про замах уже знав від німецького журналісті Клайста.

25 січня 1974 року я вже втретє розмовляв з Юліяном Реваєм про замах на уряд. Вперше ми говорили ще у Празі в 1939 році, потім 16 лютого 1971 року. І тепер я звернувся до Ревая:
– Ти сказав мені, що хочеш розповісти мені все, як було, щоб не понести це із собою до гробу. Я хотів би це записати, щоб не було помилки ані у змісті, ані в інтерпретації, ані особах.

Тоді Ревай розповів мені таке:

– Є правдою, що був планований замах на уряд. Одної ночі 1939 року, думаю, що це було десь 17 чи 18 лютого коло пів на другу годину ночі, як до мене на квартиру прийшов Ю. Білей, начальник поліції в Хусті з німецьким журналістом Вернером Клайстом із газети «Фолькішер Беобахтер» і кажуть мені таке: «Клайст як німець довідався про таємну нараду групи членів Головної команди Карпатської Січі у Січовій гостиниці, на якій приготовлявся замах на уряд, тобто на всіх членів уряду і на арешт десь 15 провідних осіб. Самі хотіли перебрати владу і виголосити повну державну незалежність. Було підготовлено список осіб, які мали бути «усунені» – не було, однак, наведено, яким саме способом. Клайст як наш приятель повідомив про це Білея, і потім обидва вони прийшли до мене. Присутні на цій нараді були декотрі члени Головної команди галичани, а з наших: Росоха, Роман, Рогач – три «Р», – казав Ревай. – Ми відразу посилили сторожу біля д-ра Волошина, мене та інших. Зрозуміло, що це була німецька агентурна інтрига. Наступного дня Білей говорив з галичанами з Головної команди і погрозив їм, що всіх їх передасть полякам, якщо не перестануть робити дурниць. О. д-р А. Волошин розмовляв з Росохою і Рогачем (Роман не був присутній) та сказав їм, що таким способом розбивають республіку і допомагають її ворогам. Через два дні після цього Клейст був відкликаний із Хуста (Із щоденника В. Шандора про здійснену розмову з Реваєм 25 січня 1974 p.).

Ревай Юліан
Ревай Юліан

Про замах автор споминів довідався від чехів у Празі, які звернулися до нього із запитанням:

– Як довго ще тут будете?
– Чому питаєте?

– Адже в Хусті готується заколот проти уряду, тож напевно і Вас відкличуть.

У справі заколоту проти уряду Карпатської України часто виникали розмови між закарпатцями в еміграції. Їхні погляди були поділені. Слухаючи ці розмови, я вирішив ради правди дослідити цю справу, тому взявся збирати інформації між компетентними людьми, близькими до уряду в Хусті, а також між самими членами уряду.

Хотів я знайти правду і поставити справу на тривку доказову базу або її зовсім відкинути, як недійсну. Мені вдалося зібрати досить обширний матеріал, який, однак, не вважаю достатнім. Здається, що в цьому ще всього не знаємо.

Головним поштовхом для мене в цьому питанні послужила стаття в місячнику «Наш голос», бо ставила справу конкретно (виходить у Трентоні), яку підписав А. Мельник. Листом я звернувся до редактора вказаного журналу інж. Дмитра Кузика, попросивши від нього адресу автора статті. Редактор відповів, що інформації дістав від д-ра В. Комаринського. Комаринський описав справу в основі так, як я навів її вище.

Проф. Володимир Бирчак, заслужений громадський і культурний діяч, вихователь шкільної і пластової молоді, жив у Хусті і старанно записував тодішні події. Про змову, таємні наради командантів, що належали до Головної команди Січі і вирішили зробити державний переворот, він пише: «Вони нарікали, що міністр і прем’єр А. Волошин замало енергійно виступали проти генерала Прхали, і тому хотіли їх обох та ще багато інших людей усунути і проголосити свою диктатуру» (В. Бирчак. Карпатська Україна. Спомини і переживання. – Прага, 1940. – С. 56).

Змова була планована і про неї знали урядові кола. Наводимо частину розмови Федора Ревая, голови УНО та першого заступника голови Сойму Карпатської України, із Степаном Папом (псевдонім Пугач) у концентраційному таборі Ворюлапоші біля Ніредьгази (Мадярщина) у 1939 р. Степан Пап пише:

«Одного разу Ревай підійшов до мене і якось зненацька запитав:

– Скажи, Степане, як це було з планом команди Січі, щоб повалити уряд д-ра Волошина?

Я витріщив очі на нього і кажу йому:
– Пане редакторе, про це я перший paз чую.
– А я скажу тобі ще й місце цієї змови. Це не було у домівці Січі, її

Головної команди, але в одній із кімнат Січової гостиниці.
– Нічого подібного я не чув і не знаю».

Пугача, тобто о. Степана Папа, у справі змови переслуховував надпоручник Степан Вайда, який навіть пригрозив йому, внаслідок чого Пугач, Верховний Пластун, обґрунтовано почував себе ображеним. Він справді про цю змову нічого не знав (див.: Степан Пугач. У мадярській тюрмі. Спомини молодого в’язня. – Ню Йорк, 1978. – С. 28).

Степан Пап
Степан Пап

До справи змови проти уряду Волошина обізвався також поет Зореслав (о. Севастіан Сабол, ЧСВВ). У листі від 26 січня 1984 р. про замах він пише таке:

«Про змову проти уряду Карпатської України я чув ще в Хусті. Я часто бував у будинку Головної команди Карпатської Січі, а також брав участь у її парадах раз-двічі в місяць. Не пам’ятаю, однак, від кого я довідався про змову. Можливо від О. Блистова, який завжди був дуже щирий зі мною…

Вістку про змову я вважав дуже поваленою справою й зараз зареагував на неї, хоч властиво це не було моїм ділом. Моє враження було, що підозріння падало на галичан, випробованих підпільників. Отож після засідання Головної команди я підійшов до добре знайомого мені старшини – Романа Шухевича, який стояв із іншим старшиною в кутку салі, де відбувалася нарада. Я заговорив до них одверто: “Панове, ми вдячні вам, галичанам, що прийшли допомогти нам будувати Карпатську Україну, бо в нас нема фахових військовиків, але ми не бажаємо собі, щоб ви зруйнували нам те, що ми протягом повних двадцятьох років будували”. Покійний Р. Шухевич, заскочений такими моїми словами, розвів руками і сказав: “Отче, ми також чули про якусь змову, але ми нічого спільного з тим не маємо”. Може, дальші дослідження в майбутньому покажуть, чи Р. Шухевич казав правду».

Зрозуміло, що кожний може мати свій погляд на справу змови проти уряду щодо її характеристики, але на підставі тверджень наведених тут осіб заперечувати змову, чи заглушити її бубнами і трубами є досить важко. Це явище в житті нашої сфедерованої молодої держави є сумним і неприємним. Воно пригнічує сумління всіх нас, як тяжкий надмогильний камінь.

Іван Сарвадій декілька років мучився в концтаборі в СРСР, де були також і Федір Ревай, д-р Ю. Бращайко, д-р Едмунд Бачинський, брати Климпуші (Василь – депутат, Дмитро – голова Карпатської Січі), д-р Мілош Дрбал (чех, депутат) та ін. Сарвадій згадує, що вони розмовляли про замах. У ході розмови згадувались Росоха, Роман, Рогач, Врецьона-Волянський, Лопатинський-Калина. Відмічає також, що голова Карпатської Січі Дмитро Климпуш не брав участі у таємних нарадах змовників (Іван Сарвадій. Змова проти уряду Карпатської України. – 1984. – С 11-12).

Спосіб і форми, якими був заколот планований і як мав бути здійснений, не свідчать про високий рівень політичної мудрості змовників та знання механіки державної машини. Якщо ці люди не були спроможні відчути, де кінчається інтерес Німеччини і де починається інтерес нашої державності, їх не слід було допускати на керівні посади, а як там уже були – потрібно було їх вчасно усунути. Це для нас сумний, зате одночасно дуже повчальний випадок, що на державні посади в державному апараті уряд повинен вкрай уважно підбирати людей. Від імені уряду справу замаху розсліджував начальник державної безпеки пор. Степан Вайда. За твердженням Ревая, щоб оминути розголос цього прикрого випадку між недоброзичливими сусідами, уряд відступив від судового слідства.

Деякі явища в політичному житті можна пояснити молодечим захопленням, нестачею досвіду і на цій підставі їх зрозуміти. Однак, ніяк уже не можна зрозуміти чи виправдати вчинки національно-свідомих і поважних громадян – тридцятників, з належним життєвим досвідом, які були готові ніби-то з патріотичних почуттів виконати завдання проти своєї молодої держави. Такі вчинки кримінальне право кваліфікує як державну зраду!

Ще раз хочу тут підкреслити, що я не був очевидцем цих подій, бо працював у Празі. Інформації я одержував від вірогідних людей, з письмових документів, зокрема книжок та звукозаписів, і нема причини їм не вірити. Свідчення були мною ретельно аналізовані.

Я це робив з обов’язку до державної справи, з пошани до провідних людей та їхньої відповідальної праці, причому глибоко схиляюсь перед світлою пам’яттю січовиків, пластунів, вихованців учительської семінарії в Севлюші і всіх тих, хто віддав життя на полі бою, захищаючи волю і незалежність нашої держави. Маю на думці і тих синів Галичини, Центральної України, Буковини, Волині, які прийшли нам на допомогу і полягли героїчною смертю.

В ідеї соборної держави прихована велика сила українського народу. Карпатська Україна була якраз таким яскравим виявом одвічних соборно-державних мрій і намагань, скроплених кров’ю відважних молодих героїв поодиноких наших земель. Будьмо витривалими і послідовними в плеканні цієї ідеї та в її обороні
В українській емігрантській пресі згадуються, особливо між партійними товаришами, імена членів Головної команди Карпатської Січі, яким часто приписують неналежні заслуги.

Наприклад, візьмемо до уваги діяльність Окремого Штабу для Карпатської України, в якому Ріко Ярий, сотник, був референтом із зовнішньої політики, а одночасно зв’язковим між Окремим та Військовим Штабами, він від імені Проводу українських націоналістів (ПУН) мав до діла з політичними та військовими проблемами Карпатської України. Отже, таким чином, впливав на події в Карпатській Україні. Було б добре, якби у зв’язку з невиясненими дотепер проблемами відповідні особи чи установи оцінили його ролю, яка напевно не була б незначною. На жаль, дотепер ніхто цього не зробив.

Ріко Ярий, німець, офіцер австро-угорської армії, після війни зразу ж на початку української державності увійшов у зв’язок з українським національним рухом і так здобув довір’я його представників.

Ріко Ярий, фото з вікіпедії
Ріко Ярий, фото з вікіпедії

Не розглядатимемо тут всю його діяльність, але торкнемося тільки того, що стосується проблеми Карпатської України.
Один із дослідників українського національного руху Зиновій Книш пише про Ріка Ярого так: «Сьогодні справа ясна, Ріко Ярий виконував німецькі доручення. Німеччина була зацікавлена в ліквідації Карпатської України» (Книш Зіновій. Розбрат. – С. 303).

Твердження Книша у зв’язку з діяльністю Ріка Ярого дає ключ до розуміння багатьох німецьких акцій проти державних інтересів Карпатської України. Не буде помилкою, коли скажемо, що Ріко Ярий був одночасно і зв’язковим від Німеччини, і тому міг бути рушійною силою у підготовці замаху на уряд, організувати гострі напруження між чехами і нами та проводити з декотрими комендантами Січі пронімецьку політику. Саме вона гнала недостатньо озброєних січовиків проти тяжких кулеметів ворожих армій і танків, де вони гинули. Він командував також ворожими польськими та мадярськими агентами, яких було викрито і зловлено в Головній команді (вивезених відтак автом німецького консула до Мадярщини), як також і тими, яких не вдалося зловити. Жертвами гітлерівської Німеччини були, щоправда, не тільки ми, але й досвідчені діячі та цілі народи. Отже, хвиля інтриг машинерії Гітлера не могла оминути ані українську справу, яка була в той час у центрі уваги імперіалістичної німецької політики.

Що Ріко Ярий був у курсі справ у Карпатській Україні, видно з того, що один із карпатських членів Головної команди Січі був з ним у послідовному зв’язку, їздив до нього у Берлін і, повертаючись через Прагу, заходив у Представництво. Проблема не в самих відвідинах, на які кожен має право, але у тому, що з тих відвідин випливало. Як життя показало, Ріко Ярий не мав із недосвідченими карпатськими земляками в Головній команді Січі багато праці і міг їх використовувати для здійснення своїх планів.

В історії кожного народу подібні втручання ворожих чинників, як правило, призводили до національної катастрофи. Вважаємо, що в державно-політичній праці у державі тісно пов’язана і державницька відповідальність. Почуття особистої відповідальності вимірюється совістю кожного державного діяча. Відповідальність у політиці – це власна тінь, якої не можна позбутися. Цю здорову і правильну засаду декотрі наші діячі в політичній роботі часто не враховують.

Цікаво, що ніхто з учасників замаху поки що не вияснив ролю Ріка Ярого та інших його подібних «зв’язкових» у нашій трагедії. Замовчуючи це, ми їх властиво виправдовуємо і зараховуємо за собою, на наш рахунок, що в нас відбулося внаслідок їхньої підривної діяльності.

Доля поставила народ Карпатської України на вагу історії, і він довів свою державницьку життєздатність. Шкода, що розвиток політичних подій у світі не дозволив йому цей здобуток закріпити за собою. Якби завершення соборності в карпатоукраїнській федерації було успішним, можна було б виховати нові покоління діячів у державницькім стилі праці та відповідальності. Фахівців державницького ремесла нам постійно бракує і після визволення в 1991 році.

Протягом майже трьохсотлітньої боротьби за власну державність український народ дуже дорого платив за кожну історичну лекцію, і тому не сміємо легковажити та лишати без належного з’ясування причин невідповідних акцій та можливості їхніх шкідливих наслідків. Історія визвольної боротьби кожного народу вчить, що найтяжче скинути ті кайдани, які самі собі накладаємо. (Про змову диви: ж. Наш голос. – Трентон. Ню Джерсі. – P. XII. – Ч. 9, вересень 1980; Р. ХІІІ. – Ч. 2. лютий 1981; Р. ХІІІ. – Ч. З, березень 1981; Р. ХІІІ. – Ч. 5, травень 1981; кален. Світло. – Торонто, Онтаріо, Канада, 1984; Сарвадій Іван. Змова проти уряду Карпатської України. – Чикаго, Ілл., 1984. – С. 812).

Джерело: НЗ Товариства «Просвіта» в Ужгороді. Річник IV(XVIII). – Ужгород, 2000. – С. 33-40

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *