Вид на Хуст

М. Чирський. Перший виступ «Летючої Естради»

Спочатку це була швидше «повзуча», ніж «Летюча естрада», бо початок виглядав так:

Зимовий ранок зі всіми «аксесуарами» (за винятком снігу, а з додатком болота)… Довгою вулицею, що починається десь під Ізою (відоме село біля Хуста) і простягається ген аж до хустського вокзалу на самому кінці міста, — посувається доволі оригінальна «процесія» кількох військових і кільканадцятьох цивільних. При цьому військові бадьоро ступають серединою бруку, а цивільні скромно підтупцьовують хідником…

І одні, і другі, на перший погляд, ніби не мають між собою нічого спільного, але це тільки на перший погляд, — коли ж приглянутися уважніше, побачимо, наприклад, як один з цивільних несе в оберемку кілька доволі «археологічного вигляду» шабель, а натомість один військовий несе на плечі солідний сувій цілком цивільної матерії темно-синього кольору… Інший військовий (що ступає по бруку) і один цивільний, що шкандибає по хіднику, солідно разом несуть досить оригінальну річ, що нагадує з одного боку маніфестаційний плакат, а з другого — бутафорську піч, але насправді це ані одне, ані друге…

Зрештою, кожний з членів цієї процесії несе щось більш-менш загадкове.

Наприклад, в одного на руці висить досить довгий шнурок (змотаний на зразок ковбойського ласса), на якому насилено безліч мідних обручок, з тих, що ними любили оздоблювати себе африканці і т. п., тубільці з часів Робінзона Крузо. Звичайно, не кожний зумів зрозуміти, що на тому шнурі невдовзі висітиме завіса (яку, до речі, тягне на своєму плечі згаданий вище військовий)… Зрештою, це, сказати б «суцільне» товариство, дово-дить факт, що деякі з цивільних мають на голові військові кашкети, і дехто з військових убраний в цивільне пальто. (Так команда Січі поступово вдягала своїх підлеглих, звідти ця загадкова мішанина з цивільних і військових, що належали до однієї військової формації). Так виглядав виїзд організованої в Хусті «Летючої естради» на своє перше мистецьке пропагандивне турне…

Наскільки не зраджує мені пам’ять, першою зупинкою на нашому турне мала бути Тересва: і ось десь за півгодини потяг зупиняється на станції з цією назвою, а «Летюча естрада» викочується на перон. Ми відразу ж стаємо в центрі уваги, і довкола нас та наших декорацій, реквізиту вмить збирається купа цікавих. Особливою увагою публіки тішаться «репрезентанти», тобто естрадники в повних січових одностроях. Бо ж вони ввижалися їм першими ластівками справжньої української весни. Деякі дивилися (більшість із захопленням) на цих ластівок, а деякі (чехо-угро-руссо та іншої масті філи) з явним страхом чи ненавистю. Перші відразу ж нав’язують з нами контакт, а другі дивляться з-під чола чортом, а потім відвертаються. Та що нам ці недолюдки. Ми не для них, бо для цієї публіки організовує «Січ» інші формації, що матимуть з ними діло. Ану, панове, звертаюся до гурту прихильників, хто заведе нас до зали, де маємо сьогодні виступ? На це гурт відповідає одноголосно — так, що коли віддавши розпорядження, щоб два лишилися біля речей і чекали, поки не приїде по них фіра (з огляду репрезентації вважаю тут цей спосіб експедиції більш зручним), нарешті, рушаємо, — супроводить нас на місце призначення весь гурт…

Тересва — це невеличке містечко, в якому найкраще відчувається «столичність» Хуста. Воно таке мініатюрне, що складає враження якоїсь оселі ліліпутів. Насправді мешкає тут майже 2000 осіб. Проте дерев’яні хатки, двері, вікна, плоти, криниця і, нарешті, сама церква видаються мені просто ляльковими. І тільки люди, що з’являються часом у цих дверях (згинаючись мало не вдвічі) псують це враження, бо вигляд у них досить кремезний. Та враз ми вже й у центрі, який від околиць відрізняється тим, що маленькі дерев’яні, але дуже чепурні хатки, зміняють муровані, але натомість невимовно брудні жидівські хати з аптекою на чолі, що її будова на тлі них видається монументальною. Та ось звертаємо з площі в бічну вулицю, що пишається ще монументальнішою будовою — корчмою. У ній «Естрада» має відбути свій перший виступ. Та що робити, за браком іншого театрального приміщення, мусимо йти на компроміс.

Заходимо. Нас дуже ввічливо зустрічає дебела жидівка з рудим бубікопфом. Вона взагалі своєю зовнішністю, убранням, манерами представляє той інтернаціональний тип, який легко зможемо зустріти чи то за прилавком марсельського портового бару, чи то в ще гіршому притоні Сан-Франциско. Тому не дивуйтесь, що здригаюся, коли вона вітає нас піднесеною рукою «Слава Україні». Звичайно, на це привітання ніхто їй не відповідає, натомість повчають «на все готову» жидівку, що суворо заборонено в цей спосіб вітатися в корчмі.

Проте корчмарка виправдовується, мовляв, хлопці, які до них приходять усі саме так вітаються і від неї вимагають такої ж відповіді. Добре, кажемо ми їй. Ми вас звільняємо від цього обов’язку, а хлопців також повідомимо. Розмові цій уважно прислухається саме гурт тих хлопців, що встигли вже вщерть наповнити один салон. Отож звертаємося до них і кажемо їм, що непристойно в корчмі та ще й до самої шинкарки звертатися з таким привітанням як «Слава Україн». Чейже не кажете їй «Слава Ісусу». У відповідь нам летить з гурту гомін згоди.

На цьому інцидент закінчується. Та є він досить характерний. Це той відворотний бік медалі запалу населення Карпатської України, що після довгих переслідувань і заборон нарешті мало змогу вільно виявити свою любов до українських символів та емблем.

Однак вернімося до головної теми. Ідемо в залу.

Тут приємно нас здивувала наявність у ній навіть постійної сцени, що, хоч невеличкої розміром, було б цілком достатньо. Тобто із завісою, що працювала, і підлогою, що на ній можна було б і затанцювати без ризику провалитися. Інша річ, що на завісі було вимальоване якесь страшенно рахітичне та до того ж косооке янголя. Та з янголом ми собі швидко даємо раду. Трохи гірша справа з бічними кулісами, на яких, Богові дяка, нічого не можна розібрати, крім виразних плям від пива та й ще підозріліших трунків. Проте, на щастя, синього полотна виявляється у нас достатньо, тож гуртом беремося до праці, і під керівництвом нашого відомого працівника, маляра М., (що на перше турне ласкаво погодився поїхати з нами), сцена швидко набирає належного вигляду. До того ж доцільним вішанням задників (вміщуються один на другий згідно з пунатами програми) доходимо до того, що під час програми між поодинокими пунктами не буде зайвого зволікання, що так охолоджує публіку і взагалі нищить враження спектаклю.
Закінчуємо працю і саме приносять нам обід. І «Естрада» хапається за ложки. Обід цей, правда, зовсім скромний, але кращі (хоч теж скромні) надії покладаємо на вечерю, сподіваючись, що каса дозволить нам на більшу розкіш, ніж зупа з порядним шматком хліба. Після обіду приступаємо негайно до репетиції з декораціями й змінами. Деякі номери повторюємо кілька разів, аж поки не йдуть гладко, без зашпортування і без зайвих пауз. Технічний персонал (ці ж самі виконавці, але вільні від ролей) також тренуються робити на сцені блискавичні зміни декорацій. Тоді оголошую відпочинок. Тим часом на вулиці перед корчмою збирається вже повно народу, дарма що початок було оголошенно на сьому годину вечора, а тепер щойно третя після обіду. Нетерпелива публіка вимагає вже квитків і виявляє навіть енергійне бажання займати місця в залі, незважаючи на те, що їм прийдеться чекати до початку чотири години.

Та ми рішуче позбавляємо їх цієї «приємності», а оскільки цим нетерпеливим ентузіастам театру не щастить окупувати залу, то вони заповнюють вулицю та й цілковито перетинають прохід до «театру».

Та невдовзі з’являється управитель школи, він же начальник Січі, учитель Мирявець, (він пізніше перебував зі мною у тячівській в’язниці, в Кривій та у концентраційному таборі у Варюлопоші, угорці його наприкінці квітня ніби, за амністією, випустили, щоб потім після кількох днів по-звірськи закатувати). Він допомагає нам зробити порядок. Перш за все викликає з натовпу кількох своїх підлеглих січовиків і доручає їм зробити лад і спокій. Ті зараз же беруться за роботу і за якийсь час публіка, хоч і не дуже охоче, але підлягає авторитетові влади і на кілька кроків відступає від дверей та робить вільний прохід.

Вчитель Мирявець, виявляється, є моїм старим знайомим. Знає мене ще з Ужгорода, коли я працював там у театрі «Просвіти», а він учився в учительській семінарії й одночасно був частенько у нас як статист. Вітаємося з ним дуже сердечно. Далі дістаємо від нього радісну вістку, що квитки, які йому лишив для розповсюдження наш адміністратор, усі розпродані, так що відносно каси могли тепер ми мати найрожевіші сподівання.
Помешкання для акторів теж знайдено і, звичайно, ці помешкання дармові, отже, наші видатки будуть зведені до мінімума. Це дуже важлива справа, тому що «Летюча ест-рада» ніяких дотацій ні звідки не дістає й таким чином здана на цілковите фінансове самоутримування. До того ж маємо сплатити борг, що постав у зв’язку з організацією та матеріалізацією театру. Тому питання каси в нас особливо гостре. Сьогодні взагалі важко собі уявити театр, що не мав би бодай якоїсь неперідичної грошової підтримки. Тому заснування нашого театрального підприємства був чин сміливий, що вказував на опти-мізм його організаторів.

Наше завдання було важче тим, що ми, властиво, зовсім не мали на увазі потурати смаку публіки, а навпаки — боротися з тим смаком шляхом пропаганди не тільки політичної (одне з головних наших завдань), але й мистецької. Для цього створили ми цей театр, вживаючи військового терміну — «малого калібру», щоб його, мов ту легку гармату, можна було б затягати на найнедоступніші верховинські позиції. Дійсно, мали ми завданням об’їздити всю Карпатську Україну, заглянути і до найвіддаленіших закутків, десь загублених у горах.

Репертуар цього театру був комбінований так, щоб, по-перше, ознайомити найширші верстви зі здобутками української літератури (насамперед поезії — акція засипання прірви між українською літературою та цими найширшими верствами), по-друге, піднести національний бойовий дух цих мас, по-третє, заатакувати всякого роду «філів», починаючи від руссо- і кінчаючи угрофілами, і нарешті для пропаганди самої ідеї «театру малої форми», театру войовничого, театру актуальності, який живо реагує і від-повідає на питання нашого сьогодні. Це був саме той незабутній час, коли всеукраїнський наступ провадився єдиним фронтом, коли вирівнювалася лінія цього фронту на всіх лініях нашого політичного й культурного життя. Був це дійсно скоординований рух, що був під єдиним командуванням, і що над ним світився символ української державно-соборницької думки — національний Тризуб.
Отже, наша «Летюча естрада» мала виконати бойове завдання на своєму шляху й сьогодні, властиво, мало відбутися наше бойове хрещення. Хвилювало нас найбільше, як сприйматиме ця, невідома нам публіка, українську сучасну поезію, її інсценізацію та хорові читання. Чей же ми знали, що саме ця форма зовсім незнана, а тому незвичайна для нашої публіки взагалі, а зокрема для сільської аудиторії, що виховувалася на просвітянських аматорських театрах з їх псевдо-побутовістю, з їх псевдо-реалізмом та шароварною бутафорією.

З нашого летючого фрегату вперше мав висадитися «десант» української поезії, щоб завоювати ці незнані простори, цю нову територію, чи краще — аудиторію. Треба сказати, що під сучасною українською поезією ми розуміли ту, в якій кожен рядок — це, немов солдат на бойовій лінії. Її перша ознака — активність, войовничість та революційна стихійність. Решта (скільки б відсотків «Парижу» вона в собі не мала) — це літературний арієрґард, що, можливо, десь пізніше може прийти на вже завойовану територію. Так, серед радісного і бадьорого хвилювання настав очікуваний вечір. Пригадую собі добре цей наш перший виступ. Зала вщерть переповнена. До того ж аудиторія дійсно майже селянська. (Між іншим, як потім я переконався, це найбільш у театральному сенсі вдячна у нас аудиторія! Вона сприймає найбезпосередніше, що не значить некритично, її почуття не закаламучені, а дух не зіпсутий театральним суроґатом).

Однак зала своїми розмірами не може вмістити всіх охочих. Двері, вікна — все зайнято. Сусідня кімната, теж вся набита, там умістилася публіка на столах, на скринях, вікнах, повитягала десь бочки з-під пива і навіть захопили шинквас попри бідкання шин-каря. На сцені вже все готове. В останнє перевіряю ще наявність під рукою потрібного реквізиту. Усі естрадівці відчувають урочистість моменту. Вони напружені, схвильовані (що й не дивно — бо всі майже виступають вперше в житті) та це мене мало непокоїть, бо з досвіду знаю, що саме такий стан спричиняє натхненне виконання. Дивлюсь на годинник і коли стрілка показує рівно сьому (ламаємо традицію укртеатрнеточностей!), наказую дати перший дзвінок. Дзвонять.

На залі вмить настає тиша (ця дисциплінованість публіки мене захоплює; до речі, я взагалі не знаю етичнішої маси, як українська). Тоді просмикується крізь завісу на просценіум перед публікою естрадівець К., якого завданням є приготувати публіку до спектаклю. Чуємо, як голос промовця за завісою спочатку тремтить, ніби ось-ось хоче перерватися, але далі набирає міці й певності, аж поки не звучить при закінченні зовсім металево…
Оплески завершують кінець промови. Тоді в останнє кидаю оком на приготований вже «до бою» ансамбль. Гасимо світло й завіса піднімається.

Першим пунктом програми, пригадую, була в нас хорова декламація «Заспівів» Яновського з «Чотирьох шабель». Особливе враження на публіку зробив кінець одного із «Заспівів»:

«Ми стоїмо плечима до плечей,
і на чотири боки шаблі»…

І справді, після цих слів блиснули естрадовці на чотирі боки шаблями.

Потім, на закінчення декламації, коли ансамбль широким розгорнутим рухом рук (одні вліво, другі вправо) підкреслив останні рядки останього заспіву:

«Ми стоїмо плечима до плечей
і світ розчинено як двері!»

Вибух справжній залп оплесків. Публіка була завойована, отже, вже у першій сутичці. Контакт з «ворогом» нав’язано і це було запорукою дальшого успіху. Ентузіазм публіки був відгомоном нашого натхнення і ми були невимовно щасливі цією перемогою. Я думаю, що коли б автори цих поезій були присутні в залі з нами тут серед цієї захопленої маси, то почули б може в ту мить найгостріше, що вони є дійсно українськими і дійсно поетами. Кожен пункт програми мав своє призначення. Навіть «Городок Ягелонський» — особливо важкий своєю умовністю (поруч з «Парадом вночі») — інсценізація, за яку я трохи боявся, навіть і він мав не менший успіх.

За моїми спостереженнями, сільська аудиторія щиріше відчуває українське літературне мистецтво, ніж так звана інтелігентська (тут пригадую собі наші літературні вечори в Празі, Подєбрадах та їх кислу атмосферу). У цій сільській аудиторії спостерігаю просто витончене відчуття слова, а головне, величезний пієтет до слова українського. Вони бо сприймають нашу продукцію не розумом з його снобістичними застереженнями та спекулятивною стриманістю, а серцем чистим та щирим.

На закінчення давали ми одноактівку — гротеск «Тринадцятий кілометр». Це, властиво, була компромісна точка щодо стилю нашого спектаклю взагалі, але мала вона суто пропагандистське значення. Був це залп на всіляких фенциківсько-бродіївських прихвостнів. Йшла вона в нас жваво, до того ж цій постановці не бракувало гумору, тож ясна річ, мала й вона великий успіх. Вкінці цієї п’єси гуцул-пастух жене на три вітри своїм символічним батіжком (хоч робить це досить реалістично) усіляких отих зайд. До того ж на радощах й сам «Тринадцятий кілометр» (бутафорський стовбур, що до нього дотепно був вміщений суфлер) пускався в танець. Ця сцена, нічого й говорити, супровадилася таким вибухом ентузіазму, що треба було боятися за цілість деяких рухомих речей у залі. Завіса мусить кілька раз піднестися, але нарешті все заспокоюється.

Втомлені, спітнілі, але щасливі успіхом естрадівці весело розгримовуються та перевдягаються. Проте за завісою зала ще бушує. Очевидно публіка зовсім не має наміру розходитися. Доводиться ще раз оголосити кінець вистави, подяку публиці за численну участь та гарячий прийом. Однак більшість все-таки лишаєтся в залі, бажаючи ,очевидно, ще інакше привітати естрадівців. І дійсно, стільці та лавки починає публіка самочинно усувати, а натомість в залі з’являються столи, що потім в свою чергу вкриваються солідною кількістю пляшок (видно, що пляшка таки фатально переслідує кожний український театральний захід). Звичайно, відмовитися від цього прийняття було нам не зручно, але хай читачі не лякаються надто…

Усі ми були стомлені, а завтрашній день вимагав від нас нових сил для нової праці. До того ж вже першим раннім потягом мусіми ми їхати далі. Даю знак і естрадівці, дякуючи своїм прихильникам, разом встають з-за столів. Так закінчився перший виступ «Летючої естради», яка за короткий час встигла об’їздити значну частину Карпатської України, беручи також (пізніше) велику участь в передвиборчій кампанії до першого карпатоукраїнського Сойму.

Та швидко наступили інші дні, коли «Летюча естрада» мусіла довести, що вона дійсно Український войовничий театр. Це дні, коли молода Карпатоукраїнська держава відчайдушно, майже голіруч, боронила свою незалежність, а естрадівці виконали свій обов’язок. У доленосну хвилину ведені своїм новим керівником, кинулися вони відважно в нерівний бій з ворогом і виграли цей бій. Так, виграли. Бо шість крісів естрадівських січовиків не капітулювали перед такою ж кількістю танків з кулеметами та півсотнею до зубів озброєного ворога.

І я вірю, що «Летюча естрада» започаткувала таки нову добу в історії українського театру, відновивши його войовничу традицію. Початок цей, звичайно, скромний, як і скромні джерела, які, пливучи далі, виростають у ріки, що своєю могутньою бурхливою течією змивають перепони.

ДжерелоСтилос проти стилетів: Карпатська Україна у журналі «Пробоєм» (1934-1943) /Упорядкування, передмова та примітки Леся Белея; Дизайн серії Надії Пономаренко. – Серія Ucrainica: ad fontеs. Книга 5. – Ужгород: Ґражда, 2009. – 232 с.: іл.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *