Будинок Уряду Карпатської України, сучасний вигляд, Хуст, Закарпаття

Витяги із щоденника секретаря прем’єр-міністра Чехословаччини

Витяги із щоденника секретаря прем’єр-міністра Чехословаччини 1930-х років В. Г. Барана про події на Закарпатті та їх оцінка

18 квітня 1940 … Розглядаючи мою співпрацю з урядом Волошина, мушу зазначити, що я це робив зовсім свідомо. Я вірив і тепер вірю, що українці були справжніми патріотами Закарпаття. Вони не були підплачувані жодною чужою державою, як наші русофіли…

Між іншим, хочу зазначити, що неправильно говориться тільки про агентуру Бродія й Фенцика, бо всі “куртяківські” посли і провідники брали гроші від угорського уряду. Чеська розвідка тільки при кінці довідалася, що угорські гроші приходили на Закарпаття дипломатичною дорогою на руки польського консула, а консул, звичайно, передавав Камінському, який порозділював їх між репрезентантами партії та іншими мадярськими аґентами.

Сьогодні вже можемо бачити, куди завело нас закарпатське русофільство і мадяронство. Виявилося, що тільки українці працювали для свого народу без чужих інтересів. У минулому столітті й наші русофіли мали свою народовецьку традицію, але із змадяр-щенням нашої інтелігенції перед Першою світовою війною вони стратили ґрунт під ногами. На жаль, чехи аж до останнього моменту підтримували наших русофілів. Вони це робили під впливом свого слов’янофільства. Думали, що росіяни є оборонцями всіх слов’ян від германської агресії й ідеями російського панславізму можуть об’єднати і народи Чехословаччини. Але вони помилилися – і на словаках і на наших русофілах.

Закарпатські русини в 1918 році прилучилися до Чехословаччини з надіями, що з братніми слов’янськими народами вирішать свою національну ідентичність. Але наші сподівання трагічно скінчилися. За 20 років демократії та свободи ми не зуміли знайти себе. Нас поділили різні політичні орієнтації, штучні мовні традиції та державні лояльності.

Наша інтеліґенція до Першої світової війни походила з учительських і священичих родин. Вона, вихована в мадярських школах, отримала психіку і комплекс “угро-русинства”, тобто комплекс більш етнічної, ніж національної, меншини. Після війни треба було творити якусь національну ідентичність, і тоді кожний наш інтелігент, не знаючи філології, етнографії, а головно історії наших сусідів, почав творити всякі ідеологічні нісенітниці, які провадили людей в бруд і поділили нас. Цей поділ використали і чехи, і мадяри, щоб недопускати до самостійницьких ідей.

Сьогодні можемо сказати, що на Закарпатті найбільш оправдала себе карпатоукраїнська ідеологія.

13 вересня 1940 … Щодо останніх днів Карпатської України, то деякі оповідали мені про боротьбу з січовиками й про те, як вони роздавали зброю цивільному населенню, аби тільки січовики не дістали цю зброю в свої руки. Сумно, що при кінці вийшла та сутичка в Хусті між січовиками та чехословацькою армією. Та ж уряд Карпатської України тоді ще репрезентував Чехословаччину на Закарпатті, а в політиці великих розходжень між нами не було. Один з тих офіцерів, який добре знав політичні відносини на Закарпатті, сказав, що не ті січовики, які народилися на Закарпатті, були проти чехів, але ті, що прийшли з-поза Закарпаття. Цей офіцер також сказав мені, що він не думає, що совєти залишать Закарпаття надовго з Мадярщиною.

Коли совєти його допитували про відносини на Закарпатті, то весь час говорили на “наш нарід”, який нам треба визволити (…)

18 квітня-13 вересня 1940 p.

Джерело: Баран В. Денник – Ужгород: Ґражда, 1996. Тернистий шлях… – С 302-304.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *